— Отак воно в житті й буває, дівчата, — розводить руками Зоя, важко зітхаючи. — Ніхто ж, виявляється, не зобов’язаний доповідати, що тишком-нишком визнав батьківство на стороні. Немає в нашому законі такої графи, щоб законну дружину про такі «сюрпризи» повідомляти.
— Та це просто на голову не натягнеш, якщо чесно! — лунко відказує подруга, сплескуючи руками. — Жив собі чоловік, мав славу ідеального сім’янина, дружина на нього натішитися не могла, пилинки здувала, а він — он які фокуси за її спиною крутив! І що ж ви тепер будете робити?
— А я вже й розуму не прикладу, як воно далі буде. Зовиця тільки руками розвела: мовляв, грошей на житло для мами в неї катма, і від своєї частки у спадщині вона відмовитися ніяк не може. Навіть на користь рідної матері!
У неї, бачте, чоловік категорично проти. Він уже стомився той кредит за квартиру тягнути, поки вона з декрету в декрет переходить. Ми з моїм чоловіком, звісно, могли б відмовитися від своєї частки, хоча в самих іпотека на трикімнатну висить каменем на шиї.
І платити нам її ще добрих десять років, не менше. Але як узяти ще один кредит, навіть якщо скласти до купи частки свекрухи та чоловіка? З чого ті борги віддавати?
— А свекруха що на це все каже?
— А вона взагалі чорна від горя. Плаче день і ніч. Але вже встигла нам заявити: якщо доведеться виїжджати з Києва кудись у передмістя, то вона краще з вікна вийде. Отакі справи, — сумно хитає головою Зоя.
Зої зараз тридцять дев’ять. Нещодавно в їхню родину прийшла страшна біда — не стало свекра. Горе, звісно, велике. Головне, що й не хворів чоловік, по лікарях не бігав, не лежав прикутий до ліжка.
А тут раптом раз — і обірвалася ниточка, а йому ж лише шістдесят чотири роки виповнилося. Свекрусі теж шістдесят чотири, у законному шлюбі душа в душу, як усі навколо думали, прожили аж сорок один рік.
Чоловікові Зої сорок, а його сестрі, зовиці, тридцять три. Свекра щиро оплакали, достойно в останню путь провели. Свекруху всіляко підтримували: як же інакше, залишилася ж жінка на старості літ геть самотньою.
Зовиця і чоловік Зої ще до сороковин між собою домовилися: у спадок за батьком вступати не будуть. Хай уже та двокімнатна квартира повністю мамі дістанеться, а їм — колись потім, після неї.
Та квартира належала батькові чоловіка, дісталася йому ще у спадок від його матері. Але тепер усе довелося перегравати практично на ходу, і сестра чоловіка, Світлана, зараз поводиться, вибачте на слові, як справжній стерв’ятник.
— Пішли вони зі свекрухою до нотаріуса, щоб заяву на спадщину подати, а там на них чекав такий сюрприз, що хоч стій, хоч падай. Виявляється, спадкова справа вже відкрита! І заяву написали ще двоє людей, — гірко всміхається Зоя. — Один — двадцятичотирирічний син нашого покійного свекра від іншої жінки, а друга — його ж шістнадцятирічна донька від тієї ж пасії.
Тобто, розумієш, чоловік довгі роки майстерно вів подвійне життя! У «відрядження» частенько їздив, а виявилося, що ті відрядження були зовсім поруч.
І двох діточок там нажив, і частину своєї зарплати від законної дружини роками приховував. А тепер ту нещасну квартиру треба ділити на п’ятьох!
— У мене просто бракує слів, — хитає головою подруга, округливши очі. — Це ж треба мати такий хист до брехні! І зразковий сім’янин, і дідусь такий люблячий…
У рідних покійного теж дар мови на якийсь час відібрало. Згорьована вдова взагалі до лікарні потрапила — серце не витримало такої зради. Але документи в тих, «інших», виявилися в ідеальному порядку.
Батьківство наш герой визнавав одразу ж, щойно діточки з’являлися на світ. От і маємо тепер картину маслом: там синок із донькою, і тут синок із донькою — такий собі дзеркальний склад сім’ї.
Зоя пояснює, що батько чоловіка працював до останнього подиху. Свекрусі, в принципі, грошей на життя вистачало з головою, особливо коли власні діти вже на ноги стали.
Чоловік просто переказував їй частину заробітку на картку, а вона, як довірлива дружина, ніколи ніяких квитанцій чи звітів не вимагала.
У жінки за все життя навіть найменшої тіні сумніву не виникло у вірності свого благовірного. А він водив її за ніс майже пів століття, більшу частину їхнього сімейного життя!
Коли родина трохи оговталася від шоку, почали ламати голову: а що ж тепер робити з мамою?
У свекрухи є старенька хатинка, десь у глухому селі на Поліссі, та й та на двох із сестрою. Успадкували колись від своєї матері, і тепер чоловікова тітка використовує ту халабуду як літню дачу, щоб помідори садити.
Навіть якщо спробувати вимагати за ту половину якусь компенсацію, то й копійок не вторгуєш.
Зручностей там нуль, хата стара, перекошена — люди зараз такі обійстя просто кидають напризволяще, бо продати їх практично неможливо.
— Ми собі міркували так: раз квартира тепер ділиться на п’ятьох, то «наша» законна частка — свекрушина, мого чоловіка і зовиці — це все одно більше половини. Тож десь у передмісті на якусь скромну однокімнатну неодмінно мало б вистачити. Щоправда, не факт, що в найближчому передмісті, — продовжує свою сумну розповідь Зоя.
— Але свекруха і на цей варіант закотила таку істерику, що хоч з хати тікай: «Нікуди я на старість літ не поїду! Я тут усе життя прожила, до всього звикла. Краще на вокзалі ночуватиму або з вікна кинуся!»
Ну, добре, ледве-ледве ми її вмовили, якось заспокоїли, валер’янкою відпоїли. Аж тут зовиця раптом показала характер.
— Раз та квартира все одно піде з молотка, то я хочу отримати свої законні гроші, — заявила Світлана, дивлячись братові в очі.
— Я б, може, й не вимагала нічого, але мій чоловік категорично наполягає. У нас кредити і троє дітей на шиї. Якщо я зараз відмовлюся від своєї частки, він зі мною просто розлучиться. І як мені далі жити?
Я роками без роботи сиджу. Мені що, з трьома дітьми разом із мамою на вокзал іти ночувати? Чи дітей без рідного батька ростити? Ви вже там самі якось викручуйтеся, щось придумуйте, а я відмовитися не можу…
Дітей у Світлани й справді троє: мале, менше і ще менше.
Найстаршому хлопчику тільки сім рочків виповнилося, а найменшій крихітці — ледь вісім місяців. Зовиця постійно в декретах, її чоловік працює з ранку до ночі, тягне на своєму горбі всю велику родину, та ще й кредит за двокімнатну виплачує з останніх сил.
Можна, звісно, скільки завгодно просторікувати про те, навіщо сестра чоловіка стількох дітей на світ пустила, якщо грошей бракує. Але це їхня особиста справа: вони самі якось давали собі раду і ні в кого допомоги не просили.
І з точки зору закону Світлана має повне, беззаперечне право отримати свою частку батьківської спадщини.
— А от із морального боку, якщо чесно, вона зараз чинить точнісінько так само, як і ті непрохані братик із сестричкою, — з гіркотою підсумовує Зоя.
— Тільки є одна різниця: для тих «спадкоємців» моя свекруха — абсолютно чужа тітка, а для зовиці — рідна мати, яка їй життя дала! І потім, що це значить: «Ви вже там самі щось придумуйте»? Що ми з чоловіком маємо вигадати?
У Зої з чоловіком теж двоє дітей: синові вже тринадцять, донечці — вісім. І живуть вони в трикімнатній квартирі. Брати до себе свекруху — ну зовсім не варіант. Куди її поселити? На кухні розкладачку поставити?
Чи в кімнату до доньки підселити? А може, доньку перевести до брата-підлітка? Тоді виникає логічне запитання: а нащо вони взагалі ту трикімнатну купували, в борги влазили?
Правильно, саме тому, що діти різної статі! Хлопець-підліток із молодшою сестрою в одній кімнаті жити категорично не захоче, та й дівчинка дуже скоро почне дорослішати, їй потрібен свій особистий простір.
— Так, свекор, звичайно, виявився ще тим артистом. Свекруха тепер у серцях кричить, що жодного пам’ятника йому ставити не збирається. Хай, мовляв, ті, «нові» спадкоємці стараються і граніт замовляють.
Мій чоловік теж на покійного батька страшенно ображений. Але образи образами, душу ними не нагодуєш, а робити щось треба, — зітхає Зоя.
— Та найбільше мене вбиває те, як повелася Світлана. І її чоловік, чесно кажучи, недалеко від нашого свекра втік у своїй порядності. Я вже зовиці так прямо й сказала: ти б до свого благовірного краще придивлялася, а то, не дай Боже, колись теж сюрприз отримаєш…
До речі, у тієї таємної коханки свекра є своя простора трикімнатна квартира, в якій вона чудово живе зі своїми дітьми. Але ж, ясна річ, від зайвих грошей ще ніхто у світі добровільно не відмовлявся.
— Пересварилися всі до єдиного, — каже наостанок жінка, нервово мнучи серветку.
— Чоловік із сестрою та її зятем тепер кровні вороги. Свекруха рідну доньку знати не хоче, проклинає, і всі надії покладає тільки на сина і на мене. Так, мені її по-жіночому до сліз шкода.
Ворогу не побажаєш на старість літ у таку жахливу пастку потрапити. Але ж ці її щоденні істерики… І те, що вона всерйоз розраховує звалитися нам на голову в нашу квартиру… Одне слово — у нас зараз не життя, а справжнє пекло!
Від редакції:
Ось такий непростий життєвий клубок доводиться розплутувати нашій читачці Зої, і в цій сповіді багато такого, що змушує глибоко замислитися.
У народі ж недарма кажуть: чужа душа — темний ліс, а подекуди цей ліс виростає просто в тебе під боком, за роки спільного життя. А як ви вважаєте, чи варто було доньці в такій ситуації відмовлятися від законної частки заради спокою матері, чи своя власна сім’я завжди має залишатися на першому місці?
