Знову їй наснився той прекрасний сон. Вона — молода, вродлива модель — дефілює подіумом. Ритмічна, граційна хода, жодного зайвого руху. Ідеальна постава, погляд, що приковує до себе сотні очей…
Вона прокинулася. Сон миттю розвіявся, а на очі набігли непрохані сльози.
«Мені вже п’ятдесят два. Ані колишньої фігури, ані свіжого обличчя. Контрактів давно немає, а до пенсії ще цілих вісім років. Та й яка там буде пенсія, якщо майже все життя платили в конвертах?
Грошей катма, шанувальники випарувалися, як ранковий туман. Кому потрібна старша жінка, коли навколо повно молодих та амбітних?»
Вероніка важко зітхнула, спустила ноги з ліжка і почовгала на кухню.
Її нинішня хода була дуже далекою від граційної подіумної. По дорозі вона окидала поглядом свою розкішну трикімнатну квартиру на Печерську, подумки прикидаючи, що б іще таке продати, щоб дотягнути до кінця місяця.
На кухонному столі сиротливо лежали платіжки за комуналку. Від одних лише цифр настрій зіпсувався остаточно.
Вона зварила найдешевшої кави, скривилася від гіркого смаку, згадуючи ту, справжню, яку колись пила в Мілані. Поставила горнятко й пішла до шкатулки — перебирати свої золоті прикраси.
Їх ставало все менше й менше. Відривати від серця останні пам’ятні речі було нестерпно боляче.
Вона довго вагалася, але зрештою вибрала масивний браслет, який колись їй подарував один із залицяльників і який їй ніколи особливо не подобався.
Після довгих торгів у ломбарді за рогом вона отримала вісімнадцять тисяч гривень. Знайомий оцінювач, ховаючи прикрасу, запобігливо всміхнувся:
— До побачення, Вероніко Артурівно! Заходьте ще!
— Зайду, якщо нарешті нормально оцінювати почнеш, — буркнула вона і швидко вийшла на вулицю.
Одразу ж попрямувала до супермаркету. Набрала продуктів, прихопила пляшечку легкого білого сухого, щоб хоч якось заснути вночі. Розрахувалася і попрямувала до виходу.
— Вероніко Артурівно! — її окликнув чоловічий голос. Перед нею стояв чоловік, обличчя якого здалося знайомим, але вона ніяк не могла згадати, хто це.
Помітивши її розгубленість, він посміхнувся:
— Я Тимофій, сантехнік. Я у вас якось змішувачі міняв.
Це було років п’ять тому, але вона згадала і ледь помітно всміхнулася:
— А, пам’ятаю… І що ти хочеш?
— Позичте пів тисячі! Я в понеділок віддам, от хрест даю! З першого ж підробітку.
— Потримай-но! — вона простягла йому свій важкий пакет із продуктами.
Дістала з гаманця купюру і віддала чоловікові. Тимофій акуратно сховав гроші в кишеню потертої куртки й запропонував:
— У вас пакет важкий, ручки обірвуться. Давайте я вам до квартири донесу!
— Неси, якщо хочеш.
— Проходьте! — він галантно відчинив перед нею двері супермаркету.
І знаєте, їй раптом стало так приємно. Хай він і близько не стояв із тими щедрими, лощеними багатіями, які крутилися біля неї в молодості.
Скоріше, навпаки. Але було в цьому щось щемливе — хтось знову дивився на неї із захопленням і готовністю допомогти.
— Як, кажеш, тебе по батькові? — запитала вона, обдарувавши його своєю фірмовою, хоч і трохи забутою, посмішкою.
— Федорович, — відповів він і, ніби схаменувшись, додав: — Але краще просто Тимофій.
— Тоді й ти клич мене просто Веронікою. Або Нікою. Мене так раніше друзі називали.
Обличчя Тимофія витягнулося від подиву й одночасно засяяло. Перехопивши цей погляд, Вероніка сама не зрозуміла, що робить.
«Господи, я що, вже сантехнікам голову морочу? — промайнуло в голові. Вона придивилася до нього уважніше.
— А він нічого такий… Цілком симпатичний чоловік. І, здається, трохи молодший за мене. Такими закоханими очима на мене років десять ніхто не дивився. Його б відмити, поголити по-людськи, одягнути… Стоп! Про що я думаю? У нього ж, певно, дружина є… Хоча, ні. Була б дружина — хоч трохи б за ним дивилася».
Вони піднялися на її поверх, зайшли у квартиру.
— Проходь на кухню, чаєм пригощу! — запросила господиня.
— Ні-ні, Ніко, я піду, — Тимофій акуратно поставив пакет на пуфик у коридорі і швидко вийшов, ніби чогось злякавшись.
Вона розгублено дивилася на зачинені двері, і на душі раптом стало так порожньо й тоскно.
«Навіть сантехніки від мене тікають… — вона визирнула у вікно. — Звісно, побіг до найближчого кіоску».
На очі знову навернулися сльози. Вона дістала з пакета свою пляшечку від безсоння, налила пів келиха і випила.
Спогади знову накрили її з головою. Ті часи, коли вона була молодою, розкішною і бажаною.
«Багаті чоловіки приходили на мої покази, завалювали квітами, дарували золоті брязкальця і путівки на курорти. Так з’явилася перша квартира, потім ця… Але всім цим поважним спонсорам було під п’ятдесят, а то й більше.
У них були законні дружини, діти, бізнес. А мені відводилася роль красивої іграшки, коханки для статусу. Ніхто з них не збирався зі мною одружуватися чи заводити сім’ю».
Від наступної думки губи скривилися в гіркій усмішці:
«Зараз тим “женихам” уже за вісімдесят, якщо вони взагалі живі. А мені п’ятдесят два — як їм тоді. От тільки багатий чоловік у п’ятдесят два — це завидний жених на вагу золота, а жінка… Хай і не бідна, хай із великою квартирою в центрі… Все одно — списаний матеріал. Я нікому не потрібна. Піду краще ляжу».
Вона пішла на кухню, зробила собі канапку, щоб заспокоїтися. І знову задумалася.
«Але ж п’ятдесят два — це не вирок! Я ще років двадцять, а то й тридцять проживу! І що, весь цей час буду блукати одна цією порожньою квартирою, як привид?»
Почала готувати якийсь обід, а в голові крутилася та сама невідчепна думка:
«Я що, до кінця днів готуватиму тільки для себе? Я ж жінка… Я мала б мати чоловіка, дітей… Ні, тепер уже точно не буде ні того, ні іншого. На мене навіть не дивляться, а про дітей і мови не може бути. У п’ятдесят два вже пізно навіть думати про дітей».
Їй стало так нестерпно шкода себе і свого змарнованого життя, що вона знову потягнулася до келиха. До вечора пляшка спорожніла.
Неділя пройшла так само сіро і безглуздо, як і субота.
Вероніка відчувала, що котиться кудись у прірву і не має сил натиснути на гальма.
Але настав понеділок. День, з якого всі традиційно починають нове життя. Вирішила спробувати й вона. Насамперед перерахувала залишки готівки:
«Дев’ять тисяч… Продукти ще є. Та й їсти треба менше, розповніла. Треба взятися за себе, а то скоро й двірники відвертатимуться».
І тут різко задзеленчав домофон. Вона схопила слухавку:
— Хто там?
— Ніко, це я, Тимофій, — почувся його трохи хриплуватий голос.
— Заходь!
Вона кинулася до дзеркала, на ходу пригладжуючи волосся і пощипуючи щоки, щоб з’явився бодай якийсь рум’янець.
Він зайшов у робочому комбінезоні, і відразу стало зрозуміло — це не побачення.
— Ніко, я борг приніс, — він простягнув купюру. — Дякую величезне! Ти мене так виручила… Вибач, я дуже поспішаю!
І пішов. Вероніка важко зітхнула:
«Ото й усе кохання. Заговорив зі мною, бо просто гроші були потрібні».
Раптом у двері постукали. Вона відчинила, навіть не глянувши у вічко. Це була сусідка Ніна — така ж самотня, але страшенно цікава до чужого життя.
— Привіт, Вероніко! У тебе часом чорного перцю горошком немає? Почала борщ варити, кинулася — а перечниця порожня.
— Зараз гляну. Заходь, Ніно.
Сусідка по-хазяйськи пройшла на кухню і всілася за стіл. Було ясно, що йти вона не поспішає.
— Ось, тримай, — Вероніка подала пакетик зі спеціями.
А гостя одразу перейшла до головного:
— Слухай, а чого це до тебе Тимофій унадився?
— Та він у суботу п’ятсот гривень позичив. Мабуть, труби горіли. От щойно заніс.
— Ні-ні, ти що! Він узагалі не п’є, ні краплі, — Ніна з радістю взялася просвіщати сусідку.
— Гроші йому, мабуть, на малу знадобилися. Від нього ж дружина пішла років сім тому, як тільки їхня донька заміж вискочила. Казали, гуляла вона від нього по-чорному. Така собі розфуфирена дамочка, а він — простий сантехнік.
У його доньки дитина зʼявилася, а два роки тому розлучилася з чоловіком, скинула малу на Тимофія, а сама подалася кудись у Польщу на заробітки. От він уже другий рік онуку сам тягне.
Дівчинці шість рочків, у садочок ходить. Така гарненька, як лялечка, а от з батьками не пощастило. Тільки дідусь над нею і труситься.
— А бабуся де? Та, що гуляла?
— Та десь із новим хахалем живе, тут і носа не показує, — сусідка підвелася. — Ой, побігла я, а то в мене там засмажка згорить!
Вероніка провела Ніну, а сама застигла посеред коридору.
«Он воно що… Тимофій розривається між роботою, підробітками й дитиною. А я тут днями від нудьги на стіни лізу. Дівчинці ж уже шість, вона все розуміє! Бачить, що за іншими дітками мами приходять, а за нею — заклопотаний дідусь».
Вона уявила собі Тимофія. «Та який з нього дідусь? Чоловік у самому розквіті сил. А що, якби…»
Тимофій вийшов з онукою із садочка.
— Дідусю, а ми куди зараз?
— Не знаю, сонечко, — розгублено відповів він.
А думати було про що. Накльовувався дуже вигідний підробіток. Напарник мав ось-ось подзвонити, але куди подіти малу? На годину ще можна було б саму вдома залишити, але ж там роботи до глибокої ночі!
— Тимофію! Яка в тебе чудова онука! — перед ними несподівано виросла Вероніка Артурівна.
— Та є таке… — зніяковів чоловік.
— А в садочку дівчата сміються, кажуть, що я некрасиво одягаюся, — раптом поскаржилася мала.
Вероніка мимоволі усміхнулася. Дівчинка справді була одягнена якось кумедно, не до ладу, хоча речі були якісними.
— І чому ж це дідусь таку красуню так одягає?
— Бо він нічого в моді не розуміє! — поважно заявила мала, крадькома зиркнувши на Тимофія, чи не образився.
Але йому було не до того. Задзвонив телефон.
— Тімохо, все на мазі! — пролунав голос напарника. — Платять по десятці кожному! Але треба впахувати до півночі. Чекаю тебе за годину на об’єкті.
Тимофій з розпачем подивився на телефон, стиснувши губи. Вероніка відразу все зрозуміла.
— Тобі немає з ким залишити малу?
— Немає…
— Сонечко, як тебе звати? — жінка присіла навпочіпки перед дівчинкою.
— Аліса.
— А мене можеш називати бабусею Нікою.
— Я згодна!
— Якщо дідусь дозволить, ти підеш зі мною в гості. І я зроблю з тебе таку принцесу, що всі в садочку попадають!
— Дідусю, ну пусти-и-и! — Аліса засмикала його за рукав.
— Ніко… у мене там робота горить…
— Тимофію, не хвилюйся, я з нею побуду. Мені все одно вечорами нічим зайнятися.
— Це так незручно…
— Усе буде добре! — Вероніка впевнено взяла дівчинку за руку. — Ходімо, Алісо!
У чому-чому, а в красі й стилі Вероніка розбиралася як ніхто. Вони пройшлися по магазинах — довелося розбити свою останню тисячу, потім зазирнули в дитячу перукарню.
Коли прийшли додому, Вероніка викупала малу, підстригла нігтики і взялася чаклувати над образом, раз у раз запитуючи: «Тобі подобається?». Аліса пищала від захвату.
За цими клопотами вони й не помітили, як стемніло.
— Алісо, час лягати спати.
— А дідусь прийде? Я хочу, щоб він побачив, яка я гарна!
— Ти сьогодні ночуєш у мене. Завтра зранку ми ще раз наведемо красу і я сама відведу тебе в садочок.
Тимофій прийшов близько півночі, втомлений і брудний.
— Ніко, вибач, що так пізно! Затрималися. А де мала?
— Вже спить. Хай до ранку буде в мене.
— То я тоді піду додому, хоч відмиюсь. Ти не ображаєшся?
— Ні. Завтра зранку я сама відведу її в групу.
Вероніка не ображалася. Вона вперше за довгі роки відчувала себе абсолютно щасливою.
Наступного ранку, коли вони з Алісою вийшли з під’їзду, Тимофій уже чекав їх на лавочці. Побачивши онуку, він аж підвівся і роззявив рота.
— Алісо… це ти?
— Це все бабуся Ніка! Вона мене так одягла і навіть навчила правильно ходити, як модель! — похвалилася дівчинка.
— Оце так…
— Я відведу її в садок, а ввечері заберу, якщо ти не проти, — спокійно сказала Вероніка.
— Я тільки за! — радісно вигукнула Аліса.
Тимофій дістав із кишені ті самі десять тисяч гривень, які заробив учора, і простягнув жінці:
— Візьми, Ніко! На витрати.
— Навіщо?
— Візьми, прошу!
— Добре. Але тоді ввечері приходь до нас, будемо разом вечеряти.
— Обов’язково прийду!
Коли Аліса зайшла у свою групу, плавно похитуючи стегнами, як вчила «бабуся Ніка», завмерли всі. Навіть вихователька випустила з рук чашку.
Вероніка повернулася додому окрилена. У голові роїлися незвичні, теплі думки:
«Як же це чудово — мати онуку! З нею можна теревенити про все на світі, купувати їй суконьки, заплітати косички і бачити ці сяючі очі… А як Тимофій на мене дивився зранку! Віддав усі гроші, до копієчки, ніби я його дружина…
Дружина? А знаєте, це ж так приємно — піклуватися про когось. Знати, що ти комусь потрібна!»
Вона дістала продукти і взялася готувати розкішну вечерю.
«Треба ж балувати своїх… Але гроші скоро закінчаться. Тимофій мені поки ніхто, він не зобов’язаний мене утримувати. Та й не мільйонер він. Треба шукати роботу.
Смішно сказати, але я ж нічого не вмію, крім як ходити по подіуму… І все ж… Я дуже хочу, щоб Тимофій мене покохав. Щоб ми жили всі разом, утрьох. І я зроблю все, щоб вони були найщасливішими!»
Раптом задзвонив мобільний. Номер був незнайомий.
— Алло, Ніко, привіт! — пролунав бадьорий чоловічий голос.
— Доброго дня. А хто це?
— Це Макс Орленко! Пам’ятаєш такого?
Вероніка усміхнулася. Звісно, вона пам’ятала цього амбітного хлопця, молодшого за неї років на десять. Він колись починав як дизайнер-початківець, і вона іноді виходила на подіум у його сукнях.
— Пам’ятаю, Максе.
— Ніко, я нарешті відкриваю свій дім моди! У самому центрі Києва!
— Ого! Звідки такі інвестиції?
— Вдало одружився! — засміявся він. — Дружина з грошима, от ми й розкручуємо бізнес.
— Вітаю. А я тут до чого?
— Слухай, мені треба набрати моделей-початківців. Зовсім зелені дівчата. Ти зможеш їх ганяти і вчити позувати? Муштрувати їх так, як умієш тільки ти?
— Навіть не знаю… — пропозиція була дуже спокусливою.
— Ніко, згадай, як ти сама розривала подіуми!
— Максе, мені п’ятдесят два. Мій час минув.
— Та я ж тебе не на подіум виганяю! Будеш арт-директором, викладачем. Тричі на тиждень заняття. Плачу тисячу доларів зі старту. А після успішних показів — круті премії.
— Я згодна.
— Супер! За тиждень наберу тебе, обговоримо деталі. Я на тебе дуже розраховую!
Вона поклала телефон на стіл. Довго стояла, замріяно дивлячись у вікно. А потім посмішка поступово згасла.
«А чи треба мені повертатися в той штучний світ гламуру?
У мене ж тільки-тільки з’явилася надія на нормальне, тепле, сімейне життя з Тимофієм і Алісою… Але стоп. А хіба одне заважає іншому?!»
Цілий день вона літала як на крилах.
Увечері пішла забирати Алісу. Дівчинка вилетіла з групи, як маленька стрекоза, і кинулася їй на шию:
— Бабусю Ніко! Я сьогодні була найкрасивішою дівчинкою у світі!
Вероніка міцно притисла її до себе:
— Ти моя красунечко!
До самого дому Аліса без упину щебетала про свої дитячі справи, а Вероніка слухала її і відчувала себе одночасно і мамою, і бабусею.
Яке ж це було дивовижне, забуте щастя — тримати за руку дитину, яка довіряє тобі всім своїм маленьким сердечком.
А біля під’їзду на них уже чекав Тимофій. Він помітно нервував, переминався з ноги на ногу і тримав у руках розкішний букет троянд.
— Ніко… Це тобі, — він простягнув квіти так незграбно й щиро, ніби закоханий школяр.
У грудях розлилося таке тепло, що перехопило подих.
— Дякую, Тимофію… — вона обережно взяла букет і поцілувала його в колючу щоку.
Тієї ночі вони вперше залишилися всі втрьох у її просторій квартирі. А наступного ранку вона готувала сніданок, проводжала Тимофія на роботу, а Алісу — в садочок.
Вероніка стояла на порозі, дивилася їм услід і розуміла: її життя кардинально змінилося. Порожня, самотня, гламурна молодість залишилася в минулому.
Попереду було зовсім інше життя — просте, людське, наповнене клопотами і любов’ю.
Життя, де треба думати не про ідеальний макіяж, а про те, чим нагодувати своїх найрідніших людей, які так несподівано, але так міцно увійшли в її серце.
І вперше за дуже довгий час вона знала абсолютно точно: її люблять. І попереду в неї ще так багато справжнього, вистражданого щастя.
Кажуть, що життя після п’ятдесяти тільки починається, і часом доля підкидає нам шанс на щастя саме тоді, коли ми вже готові опустити руки. А чи траплялися у вашому житті такі несподівані зустрічі, які повністю змінювали все?
