З 18 років я жила на втіху собі . Від чоловіків мені потрібна була лише близькість.
Я не зав’язувала стосунки, не прагнула сталості. Мій інтерес до партнера зникав одразу після часу в ліжку.
У 22 роки, втомившись від низки нескінченних партнерів, як чоловіків, так і жінок, я знайшла одну людину і вирішила себе зламати. Встала біля плити, поміняла номери, завели собачку, але мене вистачило рівно на пів року.
Через пів року близькість з тим самим стала випробуванням. Мені цього мало, мало задоволення, під різними приводами я уникала близькості, і дуже скоро в моєму житті з’явилося місце зрадам.
Після кожної зради я відчуваю лише легку провину перед чоловіком і боюся зізнатися у своїй хворій пристрасті. Тиждень тому до мене прийшло усвідомлення, що треба набратися сил, розповісти все чоловікові і піти, але я прив’язалася до людини за цей час і він мені дорогий, віе став найкращим другом, покровителем і шалено мене любить.
Але, збираючись на чергову зустріч, я про це думаю в останню чергу. Мені шкода мого чоловіка, він не заслуговує на таке ставлення, але зі своєю ненормальною пристрастю теж не можу впоратися.
Досі не розумію, що мені робити. Якщо розійдуся з чоловіком, то потім буду страждати.
