Дружина довго не могла спланувати дитину і вже боялася, що ніколи не стане матір’ю. Останнім часом у неї це перетворилося на нав’язливу ідею – вона і по бабках ходила, і монастирами їздила, а допомогло лікування в санаторії на грязях.
Повернувшись за місяць, дізналися, що чекаємо на дитину. Нині синові вже 4 роки. Коли він з’явився, дружина просто світилася від щастя та практично не випускала малюка з рук.
Вона виявилася справді супермамою, іноді навіть надто дбайливою, як на мене. Все-таки хлопчика не потрібно так сильно опікувати. Але дружина і чути нічого не хоче весь час з дитиною. А сама, якщо чесно, вже незрозуміло на кого перетворилася.
Вона набрала вагу, волосся недоглянуте, манікюру немає, вдома в халаті, на вулиці в спортивному костюмі. Я вже забув, коли востаннє бачив дружину в сукні, а раніше вона любила і вміла вбиратися.
А ще на роботі пропадала цілодобово, все вважала, що без неї там не впораються. Зараз і не згадує, а от я періодично натякаю, що непогано знову б повернутися «в люди». Нехай навіть на півставки, не на повний робочий день, адже справа зовсім не в грошах.
Просто не хочеться, щоб вона повністю деградувала, а все до цього йде. З нею і поговорити вже нема про що, хіба що тільки про дитину. Ось тільки як змусити її вийти на роботу, якісь слова підібрати, щоб не образити?
