П’ятничний вечір у сім’ї з півторарічним малюком рідко нагадує рекламу йогурту. Жодних білосніжних усмішок, сонячних зайчиків і спокою. Зазвичай це час, коли рівень кортизолу в крові зашкалює, а рівень енергії стрімко наближається до абсолютного нуля.
Тієї п’ятниці я була на межі. У сина різалися ікла. Це означало три безсонні ночі поспіль, постійне ниття, відмову від їжі та «висіння» на моїх руках. Я не встигла помити голову.
Не встигла приготувати повноцінну вечерю з трьох страв, обмежившись макаронами з мʼясом. І, о жах, у коридорі валялися іграшки, які я просто не знайшла сил зібрати вдесяте за день.
Коли в замку повернувся ключ, я стиснулася в грудочку. Я знала, що зараз буде. Мій чоловік, Вадим, працює менеджером у великій компанії.
Він щиро вважає, що його робота — це святе місце, де він здійснює подвиги, а дім — це нібито його царство, де феї (тобто я) мають пурхати й осипати його пилком турботи.
Вадим увійшов, переступив через пластмасову вантажівку й скривився.
— Привіт. А що, у нас знову за безлад кругом? — запитав він, знімаючи черевики.
— Привіт. У Артемка зуби. Він весь день на руках, я нічого не встигла, — відповіла я, заколисуючи важку, гарячу дитину.
— Ясно, — він пройшов на кухню, зазирнув у каструлю. — Знову макарони? Олено, я взагалі-то гроші заробляю, втомлююся як собака. Невже важко до мого приходу хоча б порядок навести? Ти ж цілий день удома сидиш.
Ця фраза. «Ти ж удома сидиш». Вона пролунала як постріл. У мені щось обірвалося. Зазвичай я починала виправдовуватися, перераховувати свої справи, плакати або кричати. Але цього разу настала дивна, дзвінка тиша.
— Що ти сказав? — перепитала я дуже тихо.
— Я сказав, що ти сидиш удома й нічого не робиш, — повторив він із роздратуванням. — У тебе одна дитина, пралка пере, мультиварка варить. Від чого ти втомилася? Від лежання на дивані? Я от із людьми працюю, у мене відповідальність. А в тебе — курорт.
Я подивилася на нього. На свого коханого чоловіка, який перетворився на черствого сухаря. І зрозуміла: розмови марні. Слова не доходять. Потрібна шокова терапія.
— Гаразд, — сказала я спокійно. — Ти абсолютно правий, Вадиме. Я справді розслабилася. Мені треба змінити обстановку.
Він здивовано подивився на мене, очікуючи скандалу, але я мовчки пішла в спальню. Вклала сина (насилу, але вклала). А потім дістала дорожню сумку.
Мій підступний план
Я збиралася швидко. Кинула в сумку піжаму, пару книжок, косметичку. Вранці в суботу я встала о 6:00, поки всі спали. Написала детальну інструкцію на трьох аркушах А4 і прикріпила її магнітом до холодильника.
О 7:00 я вже стояла у дверях, одягнена й готова. Вадим вийшов зі спальні, сонний, чухаючи живіт.
— Ти куди в таку рань? У магазин?
— Ні, любий. Я до мами. На всі вихідні. Повернуся в неділю ввечері.
— У сенсі до мами? — він остаточно прокинувся. — А малий? А сніданок?
— Артемко спить. Сніданок у холодильнику (яйця, їх треба розбити й посмажити). А ти залишаєшся за головного. Ти ж сказав, що вдома сидіти — це курорт. От я і дарую тобі путівку в цей санаторій «Все включено». Відпочинь, милий. Відіспись, пограйся із сином. Там нічого складного, пралка сама пере.
Він спробував перегородити мені шлях.
— Олено, ти з глузду з’їхала? Я не вмію! У нього зуби!
— Ти батько. Ти впораєшся. Інструкція на холодильнику. Чао!
Я вискочила за двері, викликала таксі й поїхала. Серце калатало як шалене. Було страшно. Але я знала: якщо я зараз повернуся, він ніколи не зрозуміє.
Моя мама живе за містом. Коли я приїхала, вона, звісно, здивувалася, але, вислухавши історію, мовчки налила мені ромашкового чаю й постелила в найтіхішій кімнаті.
Я спала до 12-ї дня. Я їла гарячу їжу двома руками, не підскакуючи що три хвилини. Я прийняла ванну з піною на годину. Я читала книжку. Телефон я не вимикала (мало що), але на дзвінки Вадима не відповідала. Тільки на повідомлення.
10:00: «Де памперси?!» — «У комоді, друга полиця».
11:30: «Він репетує і не їсть кашу!» — «Спробуй дати сирок, він у холодильнику».
14:00: «Як увімкнути мультики? Він кинув у мене пультом!»
16:00: «Олено, у нього температура 37.2, я викликаю швидку?!» — «Це зуби, дай краплі, дозування в інструкції».
До вечора суботи повідомлення припинилися. Я почала хвилюватися, але мама мене зупинила: «Не пиши. Живі. Якби було критично, він би вже сам приїхав».
Схаменувся
Я повернулася в неділю о сьомій вечора. Відчинила двері своїм ключем. У квартирі було тихо. Підозріло тихо. У коридорі пахло… чимось пригорілим. Я пройшла у вітальню.
По підлозі був рівним шаром розсипаний конструктор Лего впереміш із макаронами. На дивані валялася гора непрасованої білизни. Штори були засмикнуті.
Посеред кімнати, на килимі, спав Вадим. Він лежав у позі ембріона, в одних трусах і футболці, яка була заляпана кашею. Поруч із ним, обійнявши татову руку, спав Артем. Обидва були замурзані, кудлаті, але живі.
Я тихенько пройшла на кухню. Гора посуду в раковині перевищувала висоту крана. На столі стояла відкрита банка суміші, розсипане борошно (навіщо?) і засохла скоринка хліба.
На холодильнику висів мій список справ. Напроти пункту «Погуляти 2 години» стояло жирне «ДЗУСЬКИ». Напроти «Приготувати суп» — знак питання.
Я сіла на стілець і стала чекати пробудження героїв. Вадим прокинувся за пів години. Він підняв голову, побачив мене і застогнав.
— Оленко… Ти повернулася. Боже, ти повернулася. Він виглядав так, ніби розвантажив вагон вугілля. Мішки під очима, щетина, око сіпається.
— Привіт, курортнику, — посміхнулася я. — Як відпочив? Як байдикування?
Він сів, обережно, щоб не розбудити сина.
— Олено, це пекло. Це просто пекло. Він не замовкав ні на хвилину. Він весь час щось хоче. То пити, то пісяти, то на ручки, то «бібіка». Я в туалет сходити не міг! Я поїв один раз за два дні — доїв за ним пюре з банки.
— Та невже? — удавано здивувалася я. — Але ж пралка пере, мультиварка варить?
— Пралка пере, так… Тільки білизну треба розвісити, а він репетує. А мультиварку я взагалі не зрозумів, як увімкнути, вона мене парою обдала. Олено, пробач мені. Я ідіот.
Він підійшов до мене й уткнувся чолом мені в коліна.
— Я не розумію, як ти це робиш щодня. І ще вечерю готуєш. І підлогу миєш. Я за два дні ледь з глузду не з’їхав. Я на роботі так не втомлююся, чесне слово. Там я хоч кави можу попити спокійно. А тут… це ж в’язниця суворого режиму, тільки начальник — дрібний тиран у памперсі.
Я погладила його по голові.
— Ну от бачиш. Тепер ти знаєш.
— Я більше ніколи, чуєш, ніколи не скажу тобі, що ти сидиш удома. Ти не сидиш. Ти гаруєш. Завтра я замовлю клінінг. Я не можу дивитися на цей бардак, але прибирати в мене немає сил.
Ось так іноді корисно влаштувати коханому чоловікові «курорт», щоб він нарешті зрозумів ціну домашнього затишку.
А ви, любі наші читачі, коли-небудь залишали чоловіка на господарстві з дітьми надовго? Як він упорався? Поділіться досвідом.
