Чоловікові зателефонували з опіки й сказали забрати рідну доньку, якої в нього ніколи не було…
– Марія, сядь, будь ласка, мені тобі треба сказати дещо важливе, – Дмитро зітхнув.
– Мені сьогодні з опіки дзвонили, моя донька зараз у дитбудинку, – Марія від несподіванки гикнула і перепитала:
– Яка донька? Від кого? Ти що жартуєш? – не могла повірити Марія
Дмитро опустив голову:
– Ні Машо, не жартую. Десь 6 років тому, ми з тобою тоді ще тільки познайомилися, я зі Світланою зустрічався, а коли в нас із тобою все серйозно почалося, одразу покинув її.
Світлана мене через рік знайшла і сказала, що в неї від мене Аня.
Не повірив я, пішов подивитися, а там і без аналізів видно, що моя. Що там зі Світланою трапилося, навіть не знаю, мені тільки зателефонували й запитали, чи буду я до себе Аню забирати, чи ні.
Перша реакція Марії була закричати:
– Ні, не потрібна мені чужа дочка!, – але очі чоловіка змусили її сказати зовсім інше:
– Добре, давай спочатку відвідаємо її, разом, – обережно сказала дружина.
Дмитро зрадів реакції дружини й трохи подумавши, вони вирішили їхати завтра ж. Марія дивилася на дівчинку і не знаходила в ній схожість із чоловіком, Аня у свої п’ять років виглядала дуже маленькою і худенькою.
Вона тримала в руках пошарпаного ведмедя і коли її про щось запитували, ховала обличчя в його шерсті. Сказати чесно, Марії вона не сподобалася, хоча дівчинку було шкода, може, якби вона зовсім чужою була, у Марії б серце і тьохнуло, але ревнощі до чужої жінки, тепер перенеслися на дитину.
Виявилося, що Аню у Свєтки забрали, та вела надто безладне життя, часто прикладалася до пляшки, гулянки до ранку, про доньку навіть не думала, з усім тим, вона сказала, хто батько Ані, і нічого вже не змінити.
Марія бачила рішучість чоловіка забрати дівчинку до них, вона довго намагалася його відмовити, але Дмитро одного разу розлютився:
– Сама народити не можеш, так і сиди мовчи, а я доньку рідну до дитячого будинку не здам, не подобається – йди, я сам упораюся…
Боляче було Марії слухати такі слова, але з якого боку не подивитися, він мав рацію, Дмитро дітей хоче, а вона не може.
У молодості в неї були проблеми зі здоров’ям і лікарі незабаром поставили хрест, що дітей їй не мати ніколи, та й до того ж Дмитра вона кохала і йти від нього ну ніяк не хотілося. Він працьовитий, кожна копійка в дім, майже не п’є, та за такого чоловіка стільки жінок вхопиться, а вона не факт, що краще знайде.
Коли Дмитро привіз доньку додому, одразу попередив дружину:
– Побачу, що ображаєш, – доброго не чекай. Марія через силу почала доглядати за дівчинкою, зводила в лазню, відмила як слід, хоча без сліз на худеньку спинку Ані не глянеш, одягла її в сукенку, коси заплела, начебто з душі відлягло.
Дівчинка була спокійною, її не торкайся, вона й не відгукнеться, сидить собі в куточку, ведмедику своєму щось шепоче.
– Дика вона якась, – скаржилася Марія сусідкам, але добре мене, так вона і Діму не визнає, скаже так чи ні, ось і всі відповіді. Іноді дивлюся на неї й думаю, а раптом у неї з головою чогось, начебто тиха, тиха, а потім бац і накоїть справ.
Сусідки співчутливо кивали. Дмитро теж змінився, раніше з порога до Марії з поцілунками й обіймами, а зараз до доньки своєї. Аня спочатку втікала, а потім звикла і стала за ним хвостиком ходити.
Марія, звісно, добряче ревнувала чоловіка до його доньки, та ще й чоловік бурчати став, а одного разу, коли донька була у дворі, сказав:
– Ти до Ані, як до іграшки якоїсь ставишся, зайвий раз не посміхнешся, але ж їй любляча мама потрібна, а не тітка чужа…
Тут-то Марію і прорвало:
– Та яка я їй мама, ніхто вона мені й звати її ніяк, зрозумів, і танцювати перед нею я не маю наміру, і взагалі йду я від вас, до мами піду, живіть тут удвох, як хочете, – не втрималася Марія…
І пішла, думала прибіжить за нею Діма і благатиме повернутися, але ні. Тиждень минув, інший, а його все немає. Марія в сльози, мама Маші спочатку заспокоювала її, але розвал у сім’ї дочки вона допустити не могла.
– Не зрозумію я тебе ніяк, донечко, ти ж жінка врешті-решт, у чому бідна дівчинка винна? Ну від іншої жінки і що? Ти ж її ростити будеш, вона тебе потім мамою кликатиме. Ну вийшло так, але ти ж маєш мудрішою бути, любиш чоловіка – полюби і його доньку.
Марія зайшла на подвір’я, Дмитро щось ремонтував у гаражі, поруч сиділа Аня і радісно гралася зі своїм ведмедем. Дмитро її помітив і подивився з-під лоба, Марія здригнулася і зупинилася, і тут встала Аня, взяла батька за руку і повела його до Марії.
– Миріться, – сказала Аня і з’єднала їхні руки.
– Вибачте мені, – заплакала Марія.
Дмитро її обійняв однією рукою, а іншою притягнув Аню, Марія заплакала, теж обійняла дівчинку. Довго вони стояли обійнявшись, поки Ані не набридло і вона не сказала:
– Ми з Мішею їсти хочемо!
Дмитро з Марією переглянулися і всі пішли до будинку, нарешті вони стали однією сім’єю.
