“Одну ялинку продав ще зранку. На десять тисяч накупив, вклався, і з чим Новий рік зустріти, і чим закушувати. Другу б продати”, — думку гадав Федір, вкотре озирнувся навсібіч.
“Кругом продають і ціни, схоже, всі скидають. Години за три вони вже нікому не потрібні будуть. Хоч у себе в квартирі став. А як би добре продати. Отямлюся числа п’ятого, хоч їсти буде за що купити. Так і не зав’яжу ніколи з тими святами. Хотів же з Нового року кинути пити й на роботу влаштуватися. Новорічні свята скінчаться, і точно зав’яжу”.
— Почім ялиночка? — підійшла якась жінка.
— Вісімсот гривень. У мене найкрасивіша.
Жінка подумала, махнула рукою і пішла далі.
— Беріть за шістсот! — крикнув їй услід Федір, але та навіть не повернулася.
“Так і доведеться в себе в брудній квартирі цю красуню ставити”, — глянув на ялинку і важко зітхнув. — “Тридцять шість мені вже, ні родини, ні дітей. Доньці вже… тринадцять. Вона мене вже й не пам’ятає, мабуть. Коли ми розлучилися з її матір’ю, їй три роки було. У неї новий тато, не рівня мені. Живуть в Києві”.
Глянув навсібіч. Усміхнувся:
“Ті, що з машини торгували, вантажать назад. Видно, розчарувалися, що продадуть усі, у них там їх ще штук десять залишилося. Хоч конкурентів менше буде”, — ще раз озирнувся. — “І без них конкурентів вистачає. Годину ще постою і додому. Старий рік треба проводжати.
Він уже зібрався йти, коли пролунав радісний дитячий голосок:
— Мамо, дивись, яка гарна ялиночка! — маленька дівчинка років п’яти із захопленням розглядала лісову красуню.
— Полю, у нас удома є ялинонька, — підійшла жінка.
— Мамо, у нас не справжня, вона маленька на столі стоїть.
— Жінко, купіть ялинку, — одразу ж вступив у розмову Федір. — У мене найкрасивіша. За пʼятсот гривень віддам.
— Мамо, давай купимо! Прикрасимо, знаєш, як гарно буде.
— Полю, у нас грошей обмаль.
— Беріть за триста! — запропонував Федір.
— У нас це… немає куди її ставити.
— Підставка? Так у мене є, — дістав з-під ялинки. — Ось, за двісті гривень віддам.
— Ні, дякую!
— Беріть за двісті разом із підставкою, — Федір розумів, що це останній шанс продати свій товар.
— Мамо, купи ялинку! — мало не зі сльозами продовжувала просити донька.
— Ні, доню. Ходімо додому! — і потягнула заплакану доньку за руку.
— Жінко, беріть безплатно, разом із підставкою, — махнув рукою Федір. — У вас така гарна донька. Їй же так хочеться ялинку.
Жінка зупинилася, подивилася на нього сумними очима:
— Та нам її й установити нікому.
Федір задумався і раптом запитав:
— Ви де живете?
— Поруч, — жінка розгублено вказала рукою на п’ятиповерхівку. — Он у тому будинку.
— Давайте, я вам установлю безплатно.
Жінка розгубилася остаточно, а дівчинка стала смикати її за руку:
— Мамо, мамо, нехай дядько поставить нам ялиночку, він добрий, він грошей не візьме.
— Ходімо! — Федір усміхнувся і взяв в одну руку ялинку, в іншу — підставку.
У жінці боролися два почуття: страх запросити до хати незнайомого чоловіка і бажання доставити доньці радість. Друге пересилило, і вона рішуче махнула рукою:
— Ходімо!
Квартира була двокімнатна, обстановка небагата, але кругом чисто, відчувалася рука жінки, зате чоловічої руки не відчувалося. Це відчулося після першого ж прохання Федора:
— Господине, де у вас інструменти?
— Які інструменти?
— Звичайні.
— У мене немає ніяких інструментів.
Федорові здалося, що вони розмовляють різними мовами.
— Дайте, хоч ножика! Якогось побільше.
Та принесла, подала. Чоловік провів великим пальцем по лезу:
— У вас брусок є ножі гострити?
— Є, — принесла з кухні. — Ось!
Через п’ять хвилин ніж був нагострений, а через пів години ялиночка була встановлена.
— Гаразд, господине, я пішов!
— Візьміть! — вона простягнула дві стогривневі купюри. — У мене більше немає.
— Залиш! — він схвально посміхнувся.
— А може, ви з нами повечеряєте? Уже восьма, а ми з донькою ще не вечеряли.
“А я з ранку не їв”, — ніс мимоволі втягнув у себе запахи, що йшли з кухні, але він відповів:
— Ні, я піду!
Вона все зрозуміла й запитала:
— Вас як звати?
— Федір.
— Мене — Надя, — взяла його за руку. — Ходімо! Мушу ж я вам якось віддячити.
Федір не став чинити опір, тільки попросив:
— Можна руки помити?
— Звісно, звісно! Он туалет, он ванна кімната.
Скрізь було чисто, от тільки в туалеті шумів бачок, а у ванній кімнаті капав кран.
На вечерю була рисова каша, але смачна, чай з вівсяним печивом. Бачачи, що чоловік до такої їжі не звик, господиня промовила, немов виправдовуючись:
— Зараз буду до Нового року щось смачне готувати, — і раптом запитала. — На вас удома не чекають?
— Ні, я сам живу.
— То залишайтеся! Разом Новий рік зустрінемо. Я салат зроблю, курку запечу. У мене ігристе є.
— Дядьку Федю, залишайтеся! Прикрасимо ялинку, — дівчинка по-дорослому зітхнула. — Тільки вогники в нас не горять.
І Федорові так сильно захотілося залишитися з ними. На обличчі з’явилася мрійлива усмішка, він невпевнено знизав плечима. Господинею це було розтлумачено, як згода.
Надія стала щось готувати на кухні, а Федір допомагав маленькій господині наряджати ялинку. Коли прикрасили, чоловік зайнявся вогниками:
— Поліно, скотч є?
— Так, зараз принесу, — дістала зі столу. — Ось. Ви хочете вогники полагодити?
— Спробуємо.
І вогники спалахнули.
— Ура!!! — пролунав радісний дитячий крик.
Повісили їх на ялиночку.
— Як гарно! — вигукнула дівчинка.
Зайшла її мама, усміхнулася, глянувши на ялинку, і знову пішла на кухню, а Федір приступив до розпитувань:
— Поліно, ти, напевно, краще за маму все знаєш. У вас удома якийсь інструмент є? — він просто не міг уявити зворотного.
— А що таке інструмент?
— Ключі, молоток.
— Ключі є.
Дівчинка кинулася в передпокій і принесла… ключі від вхідних дверей.
— Ні, Поліно, це не те. Забери назад!
Дівчинка повернулася, трохи засмучена, так хотілося чимось допомогти дядькові Феді, але сказала:
— А молоток у нас є.
— Показуй!
Та кинулася на балкон і повернулася, насилу тримаючи в руці п’ятилітрове відерце.
— Ну-бо, що у вас там?
У відерці, крім молотка, лежав розвідний ключ, два маленькі ключі та дві викрутки. На дні всілякі дрібниці, що складалися з болтиків, гаєчок, шурупів і ущільнювальних кілець.
— О, так тут ціле багатство! У вас там у туалеті бачок шумить.
— Він мамі раніше заважав спати, але потім вона звикла!
— Ходімо, спробуємо налагодити.
Через чверть години бачок не шумів.
— Дядьку Федю, а в нас ще кран у ванній кімнаті капає!
— Показуй!
Через пів години кран не капав.
Із кухні вийшла Надія:
— Чим ви тут займаєтеся?
— Мамо, тепер у туалеті нічого не шумить і у ванній кран не капає!
На обличчі Надії з’явилася усмішка:
— Дякую, Федоре!
Ще через годину він сиділи за святковим столом і проводжали старий рік, потім зустрічали Новий. Усі радісно усміхалися, дивилися одне на одного щасливими очима.
Очі в Поліни стали злипатися, а Федір, навпаки, немов прокинувся:
“А що далі? Я нестрижений і неголений сиджу за столом, але я не можу залишитися, по суті, я безхатько, хоч у мене і є квартира, однокімнатна й брудна. У мене немає нормальної роботи, а що вдається заробити, одразу пропиваю. Навіщо я цій симпатичній жінці та її чудовій доньці? Треба йти, якомога швидше”.
— Надю, я, мабуть, піду! — устав із-за столу.
— Чому? — вирвалося в жінки якось мимовільно.
— Вибач! — і він рішуче попрямував до передпокою.
Він одягався й бачив розгублені очі мами й доньки.
— Дядьку Федю, ви ще прийдете? — запитала дівчинка.
— Прийду! — кивнув він головою і вийшов.
Він прийшов додому.
У старенькому холодильнику лежало приготоване на Новий рік, за вікном лунали веселі голоси й сміх дітлахів. Поставив на стіл пляшку, закуску.
Випив, разом із гіркими сльозами, дійшов до ліжка й заснув.
Кожен наступний день він обіцяв собі, що це останній раз, але кожен день був немов близнюком попереднього.
Уставши чергового ранку, він із подивом побачив, що холодильник порожній. Увімкнув телевізор, якому вже тридцять років, і з подивом дізнався, що сьогодні шосте січня.
— Усе, Федю, годі! Тобі всього тридцять шість років.
Наступного дня він прийшов до начальника ЖЕКу, з яким навчався в одному класі:
— Здрастуй, Олеже!
— Здрастуй, Федю! — уважно подивився на його обличчя і здивовано промовив: — Дивлюся, ти тверезий!
— Хочу почати нове життя! Візьми на роботу! Пити не буду.
— Ходімо влаштовуватися! — і по-дружньому хлопнув його долонею по плечу.
Восьме березня, а настрій у Надії кепський. Готувала обід, а в голову сумні думки лізли:
“У мене навіть квітів немає. Просиділа з Поліною на лікарняному, а чоловіки на роботі тюльпани дарували”, — спробувала усміхнутися.
“Усе це дрібниці. Головне, що донечка не хворіє. У понеділок у садок. Останні місяці ходить, восени в перший клас піде. А ще мені скоро тридцять років виповниться.
Чоловіки на мене уваги не звертають. Один сім років тому звернув увагу і одразу зник. На роботі всі одружені. Та й кому я потрібна? Далеко не красуня, та ще й із донькою”.
Раптом усмішка осяяла її обличчя:
“Федір, який нам ялиночку на Новий рік подарував, на мене так ніжно дивився. Але якийсь він боязкий, пішов одразу. У мене бачок досі не шумить, і кран у ванній кімнаті не капає. А я ж його навіть злякалася трохи, коли він на Новий рік запропонував безплатно ялиночку встановити. Оброслий, неголений, а він на ділі таким хорошим виявився. Донька досі питає, коли дядько Федір прийде, а він, мабуть, забув про нас”.
Дзвінок домофона пролунав у найбільш невідповідний момент, коли руки були в тісті:
— Поліно, запитай, хто це?
Із кімнати в передпокій прошаруділи легкі кроки доньки й пролунав її голосок:
— Хто? — а за секунду радісний вигук. — Заходьте!
Надія квапливо вимила руки й вибігла в передпокій:
— Хто там?
— Дядько Федір.
— Який?
— Який нам ялиночку приніс.
Голова повернулася в бік дзеркала, руки самі собою поправили волосся.
Він зайшов пострижений і поголений, пахнув приємним одеколоном. У руках гарний букет і коробка.
— Здрастуйте! — промовив гість нерішуче, немов боячись, що його виженуть.
Простягнув квіти:
— Зі святом, Надю!
— Дякую! — і щаслива усмішка на обличчі.
— Поліно, це тобі! — і простягнув коробку з лялькою.
І тут мама з донькою, немов прокинулися. Пролунав радісний крик Поліни:
— Ура! Дякую! — і кинулася у свою кімнату розпаковувати ляльку.
— Проходь на кухню! — заметушилася Надія. — Я зараз квіти у вазу поставлю.
Через пару хвилин, сяюча, повернулася на кухню:
— Ти вибач! У мене тут безлад. Пиріжки затіяла пекти, — промовила скоромовкою. — Поліна все питала, коли дядько Федір прийде.
— Надю, я раніше пив, а зараз уже два місяці не п’ю й на роботу влаштувався одразу після новорічних свят.
“Навіщо він усе це говорить? — майнула думка. — Немов сповідується”.
— Весь час про вас із Поліною думав. Ми разом Новий рік зустріли й так захотілося, щоб весь рік… усе життя разом були.
“Так Федір через мене так змінився, адже він мені подобається ще з Нового року, і донька весь час про нього згадувала. Може, він наша з Поліною доля, а ми його доля”.
— У мене квартира є однокімнатна, я там ремонт зробив. Заробляю непогано й ґарую майже щодня. Підробітків набрав ще по сантехнічних роботах.
“Навіщо він усе це говорить? Він що…”
— Надю, виходь за мене заміж. Поліна буде нашою донькою.
— Але…
— Мамо, виходь! — на кухню вбігла донька. — Дядько Федір буде моїм татом, ми разом житимемо!
— Надю, ти згодна?
— Мамо, ти згодна?
— Так!
P.S.❤️ Федір, завдяки «ялинковому бізнесу», знайшов не лише дах над головою на свято, а й стимул для змін, а Надія із Поліною отримали міцну чоловічу руку в домі та справжнє сімейне щастя.
Життя не раз доводить: варто лише самому зробити крок назустріч добру й роботі, як «вищий розум» одразу посилає тобі «свою» людину.
Так хочеться вірити в дива)
