Буває ж так у житті: здавалося, усе йшло до ладу, а розвернулося зовсім іншим боком.
У Марини до чоловіка назбиралося чимало гірких слів — і по дому не поможе, і з дитиною часу не проведе, усе б йому до друзів утекти або в ігри на комп’ютері до ночі гуляти.
А починалося ж усе як у людей. Перші два роки жили, як кажуть, душа в душу. Зібрали свої заощадження, додали те, що на весілля подарували, батьки трохи підсобили — так і купили невеличку однокімнатну квартиру.
Кредит у банку взяли зовсім малий, всього третину вартості, тож платити було неважко.
Живи собі та радуйся, але не судилося.
Коли в сім’ї з’явився синочок, Марина осіла вдома. Хлопчик ріс неспокійним: увесь день на руках, ночі без сну, вічна біганина. А Петро ніби й не помітив, що життя змінилося.
Жив собі, як і раніше: у вихідні спав до обіду, бігав до товаришів, а коли дружина просила хоч на годинку забрати малого, щоб вона могла видихнути чи щось зварити, тільки обличчя скривлював.
— Тільки з порога — і ти вже мені дитину тицяєш, навіть відпочити не даєш, — бурчав Петро. — Від чого ти там у чотирьох стінах втомилася? Що там за робота така, що за день не впоратися? Їсти нормально не вариш, прибирати в одній кімнаті нема чого, тільки ниєш вічно. Дивитися тошно на твоє незадоволене обличчя. Піду до брата, там хоч люди спокійні.
До кінця того часу, поки Марина була з малям удома, у квартирі мешкали вже двоє чужих людей.
Дитина, яка мала б їх єднати, стала ніби випадковим свідком цієї холоднечі.
Марина зрештою не витримала й подала на розлучення. Подруги відмовляли:
— Та зачекай, раз уже все одно як чужі, нехай сам іде. Знайде собі когось і подасть.
Але в Марини вже сили закінчилися. Нестерпно було мити за ним тарілки, витирати бруд у коридорі й мовчати тижнями.
Вона, чесно кажучи, сподівалася, що він зрадіє волі та піде собі, залишивши житло їй із сином — ну, хоча б замість аліментів. Він же сам казав, що йому вдома дихати нічим.
Розлучити їх розлучили, аліменти призначили, кредит тепер платять порівну. От тільки Петро з квартири нікуди не пішов. І, схоже, не збирається.
Батьки Марини теж розвели руками: у них самих двокімнатна, куди там ще доньку з онуком селити?
До молодшої сестри в спальню?
Та й вважають вони, що раз є квартира, то треба її якось ділити чи продавати, як уже життя не склалося.
— Таке відчуття, що він нас виживає, — бідкається Марина. — Уже рік минув після розлучення, а він навіть на кухню не хоче перебратися.
— На кухні жити? А ти не дуже замахнулася? — тільки усміхався Петро, коли вона ще перед розлученням пропонувала такий варіант. — Я такий самий господар, як і ти. Буду жити в кімнаті.
Так і живуть.
Поставив собі диван, Марина спить із сином на ліжку, а колишній — поруч. Ні перегородити ту кімнату, ні якось відгородитися. Навіть на кухні другий холодильник не втиснеш, тож просто поділили полиці.
Петро тепер став навіть веселішим. Сидить за ноутбуком до третьої ночі, і байдуже йому, що світло від монітора малому спати заважає.
Як не прибирав, так і не збирається.
— Не подобається бруд? Ну то візьми та й помий, — каже спокійно.
На сушарці в коридорі його речі можуть тижнями висіти. Посуд у раковині лишає з тим самим наміром: муляє очі — вимий. Вечорами чепуриться, насвистує щось веселе і йде гуляти, ні в кого не питаючи.
— Приходить під ранок, гримить чимось, світло вмикає — і дарма, що дитина спить, — жаліється Марина подругам. — Видно ж, що зустрічається з кимось, але звідси — ні ногою.
У холодильник лізе як до себе додому. Почнеш казати, що ковбасу мою з’їв, так він глузує, каже, щоб я її в ящик під замок ховала. Просто знущається, вичавлює нас із сином із хати.
— Щось не влаштовує? — питає Петро з усмішкою. — Двері там! Я готовий твою частку викупити. Буду виплачувати потроху кілька років. Продати квартиру? Ні, не змусиш. Це моє єдине житло. Мене все влаштовує, це ти вічно чимось незадоволена.
Тепер він уже зовсім нічого не робить, на зауваження Марини іноді навіть не відгукується. З сином посидить, тільки коли сам захоче.
А як Марина просить підгледіти за малим, бо їй треба у справах, одразу каже, що має кудись іти. А сам потім сидить і нікуди не йде.
— Я й сама піти не можу, — зізнається Марина. — Не знаю, що в нього на думці. Сина він, звісно, не образить. Але викликати службу опіки й сказати, що прийшов додому, а мати дитину саму кинула — це він може, з нього станеться.
І що робити?
Без продажу цієї квартири я нічого не куплю, а він проти. Йому б найкраще було, якби ми просто кудись зникли.
Подруги тільки головами хитають — не життя, а якась пастка. Особистого життя немає й не буде, поки вони в тій одній кімнаті товчуться. До суду йти? А товк із того?
Є тисяча способів, як не дати продати квартиру примусово. Йти на орендовану? А за що жити?
Виходить, треба якось домовлятися, але як домовитися з тим, хто тебе не чує? Та й батьки… бачать же, як донька мучиться, а допомогти не можуть чи не хочуть.
— А чим допоможуть? — зітхають знайомі. — Вони гроші на перший внесок дали, свою частку зробили. Хто ж знав, що Петро отак мститися буде за розлучення? І головне, який сенс був розходитися, якщо тепер усе те саме, тільки ще гірше?
Він тепер як вареник у маслі: віддав свої аліменти, заплатив частину за квартиру — і вільний козак. Живе як хоче, раніше хоч трохи соромився, а тепер усе наче на зло робить…
Ось так іноді буває: офіційні відносини розірвали, а вузол затягнувся ще тугіше. Життя — воно ж не в паперах, воно в тому, чи є в людини совість і милосердя до тих, хто поруч.
А як ви гадаєте, дорогі наші читачі, чи є з такої ситуації вихід, коли кожна сторона вважає себе правою, а під одним дахом стає тісно навіть для повітря?
