Нас чекав ремонт. Привід приємний: ми нарешті стали власниками двокімнатної квартири. Купували не в новому будинку, шукали подешевше, знайшли прийнятний варіант.
Своїй мамі я показувала квартиру онлайн, вона живе далеко. Мама схвалила, щоправда, теж зазначила, що робити в новому житлі доведеться багато чого. Зайти і жити не можна було: комунікації на ладан дихають, обдерті стіни, вікна розсохлися, протяги з усіх щілин.
Жити нам із чоловіком було де, ми жили на орендованій квартирі, там же і зʼявилась наша донечка, їй зараз 4 роки. Можете засуджувати, що “розплодилися” не маючи свого кута, але так вийшло. Мені 34 роки, чоловікові 32. Не так і рано ми стали батьками, і ми свідомо винаймали квартиру, а не брали житло в кредит. Здавали нам житло по дружбі, друг чоловіка поїхав працювати за кордон, платили йому символічно, збирали гроші, зате наша квартира куплена без боргів.
Щоправда, на ремонт також довелося збирати майже рік. Ми звіт склали, усі продумали, як зарплата – їдемо купувати потрібні матеріали. Трохи не встигали – господар повертався. Плюнули вже, взяли невеликий кредит, розпочали ремонт. І все одно трохи не встигали.
Винаймати квартиру на пару тижнів? Чи червоніти перед другом, заважаючи йому на його законних метрах? Ми вирішили інакше, тим більше що свою допомогу запропонувала свекруха. Її пропозиція полягала в тому, що ми вже якось поживемо у квартирі, де йде ремонт, а доньку вона забере до себе.
— Беремо відпустку власним коштом, – вирішили ми, – доробляємо в авральному режимі. Пил? Фарба? Нічого, переживемо, меблі стоять зібрані, поспимо на надувному матраці.
Свекруха у нас жінка своєрідна, жадібна, я б сказала. Зайвий раз ми намагалися в неї нічого не просити: ні в борг, ні на допомогу, ні на послуги. Вона могла, наприклад, зателефонувати та сказати, коли донька у нас була зовсім маленька:
— Іду до вас у гості, несу гостинці для онуки, проходжу повз магазин, давайте я зачеплю щось потрібне по дорозі?
Я просила її купити молока, приміром, або хліба, ще щось по дрібниці. Купувала, приносила, заодно приносила банани для внучки і торт, гордо кажучи: “Ось я не з порожніми руками, я з тортиком”.
Посидимо, чаю поп’ємо, свекруха починає взуватись, я ставлю логічне запитання: скільки я їй винна.
— А, зараз, – схаменуться, ніби вона не цього чекала навмисне повільно взуючись, потім вважала вголос, – хліб, молочко, банани, тортик, з тебе стільки-то, на карту переводи.
Я внутрішньо всміхалася: отак гостинці для внучки, отак вона не з порожніми руками, а з тортиком, за який потім я їй гроші перекладаю. Ну та гаразд, чорт би з нею, не збідніємо ми від вартості чотирьох бананів і торта.
Я відволіклася, у призначений день ми з чоловіком відвезли до бабусі доньку з речами. Потім ще до магазину забігли, набрали для доньки різних сирів, соків та іншого. Чоловік закинув мамі на 4 поверх цей пакет і ми поїхали працювати. Донька в садок не ходила в ці дні, вирішили, що так краще, свекруха вдома, у неї теж відпустка, а возити дівчинку в садок і назад від неї далеко.
Ми з чоловіком майже не відпочиваючи працювали 7 днів, що залишилися присвятили відмиванню квартири, збиранню найнеобхідніших меблів і перевезення наших речей зі орендованої квартири. До дитини ми не їздили, тільки дзвонили раз чи кілька разів на день. І свекруха дзвонила, розповідала, як у них справи.
— Піжаму внучці купила нову, – розповідала, – на стару, яку ви привезли, ми розлили вишневий сік. Та гаразд тобі, хай уже буде від бабусі подарунок. Нормально все у нас, гуляємо, малюємо, граємо, все гаразд. І їмо добре, просто добре.
Поїсти наша дочка любить, і те, що належить їсть, і різні смаки – тільки давай. Ми обмежуємо її тільки в шкідливості та солодощі, а так, дитина рухлива, немає зайвої ваги. Любить огірки? Нехай їсть огірки. М’ясо? Чудово, їж, дитинко, м’ясо. Я не про кількість говорю, а про те, що апетит у дівчинки хороший і ніяких капризів та ненависних страв у неї немає.
І ось, поїхали ми з чоловіком нарешті за дочкою. Посиділи трохи зі свекрухою, чай попили з пирогом її власного приготування, речі дівчинки зібрали, біля дверей вже були, коли свекруха принесла якийсь великий пакунок і каже:
— Давайте зробимо розрахунки, – я не зрозуміла нічого, а свекруха з пакета почала діставати порожні стаканчики з-під йогурту, коробочки від печива, якісь пакетики, фантики, обгортки та… чеки. На куряче філе, на броколі, на йогурти та молоко.
— От, – каже, – рахуйте самі, – гаразд, цукор, крупа і все інше, не беру вже до уваги. Ну і їсть наша ягідка, я вам скажу. Так, мало не забула, піжама ще. Вона нехай у мене залишиться, мало, з ночівлею внучку привезете, але піжама і шкарпетки ще … І так, я дві розмальовки купила і фломастери.
Чоловік стоїть червоний, як рак варений, незручно йому. Я мовчки порахувала, мовчки гроші перевела, але піжаму з рук свекрухи забрала – сплачено наше. Та й навряд чи найближчим часом онука відвідає бабусю з ночівлею. Я все розумію, пенсія, природна ощадливість. Але ж збирати пакет сміття як доказ того, що з’їла за 10 днів онука? Це вже занадто, вважаю.
Гаразд, пережили, свекруха дзвонить, ніякого сорому не відчуває. Чи була між нею та моїм чоловіком розмова на тему жадібності – не знаю. Днями свекруха знову здивувала нас:
— Хочу вам на новосілля мікрохвильовку подарувати нову, – каже.
Напевно, я дуже голосно і емоційно скрикнула, що не треба. Чоловік прибіг, дочка підстрибнула. Але нічого я не змогла із собою зробити. Стара наша мікрохвильова піч цілком працює, а оплачувати нову свекрусі, яку вона збирається нам подарувати, в мої плани не входить. Те, що вона попросить переказати за неї гроші – до ворожки не ходи, плавали, знаємо.
