Вірочка зайшла в під’їзд, потупала ногами, струшуючи сніг із чобіт. Зняла рукавичку й витерла сльозинку зі щоки. Поволі почала підійматися сходами.
Сьогодні тридцяте грудня. Завтра улюблене свято, а в неї в гаманці вітер гуляє. Хоча, кого вона обманює? Гаманця в неї немає, нема де тому вітру гуляти. І сумочки немає — порвалася ще влітку, а на нову ніяк не виходить назбирати.
Гроші — дивна річ — їх ніколи не вистачає.
Хоча, судячи зі щасливих облич, що дивляться на неї з плакатів, — немає їх тільки в неї, у Вірочки. Інші люди цілком щасливі, купують малесенькі флакони парфумів, які коштують як Вірин місячний продуктовий кошик.
Ну от де справедливість?
Завтра Новий рік, і, напевно, їй варто радіти тому, що їй випало сьогоднішнє замовлення на прибирання. Усі менеджери з прибирання були зайняті, а це замовлення надійшло несподівано. Звісно, дівчина погодилася, хоча довелося через це пропустити заняття в коледжі.
І шкідлива Зінаїда Євгенівна обов’язково пригадає їй це на зимовій сесії. Вона завжди пригадує, і за законом студентської несправедливості так стається, що саме її пари Віра пропускає. Однозначно Всесвіт робить усе, щоб зробити її життя ще складнішим.
Рік тому дев’ятнадцятирічна Віра та її шестирічна сестричка раптом залишилися самі, без мами. Тата в них давно не було, як казала покійна мати: «пішов світами, як то кажуть, за циганською зіркою».
А ось тепер і мама пішла на зірку, та так, що шансів на те, що повернеться, немає.
Вірі залишалося півтора року до отримання диплома, Оксанка готувалася йти до школи. Вірочка сміливо вирішила, що вона впорається з усіма труднощами — повнолітня ж.
Але не врахувала того, що досвіду ведення господарства від купівлі мила до ремонту змішувача в неї немає. Що треба планувати день так, щоб встигнути забрати сестричку із садочка, написати реферат, купити продукти, домовитися з сантехніком, помити сходовий майданчик, бо в їхній старій квартирці досі такі правила…
Загалом, доросле життя виявилося складнішим, витратнішим і куди більш проблемним, ніж юність під маминим крилом. Іноді в неї виходило більш-менш вдало розподілити гроші, але часто незапланована витрата безжально вносила корективи, залишаючи після себе дірку.
Віра стала шукати підробітки, але не дуже-то її чекали. Точніше, готові були прийняти на повний робочий день, а ще краще на 12-годинну зміну на склад маркетплейсу.
Дівчина розкішшю вільного часу не володіла — дитячий садок, коледж, домашні справи.
Перший місяць першого класу взагалі виявився пеклом — сестричку о 7:45 приведи, об 13:00 забери, і ні тобі групи подовженого дня, ні інших варіантів, куди прилаштувати Оксанку. А ще нескінченна купівля робочих зошитів, внесків у фонд класу.
Віра подумала, що за гроші, які пішли на збори першокласниці, можна і весілля зіграти. Хоча що вона могла знати про запити нареченої, якщо часу на романтику в неї не залишалося?
Саме після зборів до школи хиткий бюджет одразу почало лихоманити. До кінця року Вірочка назбирала боргів за квартплату і сусідці тітці Марії виявилася винна, і дядькові Борису — маминому колезі.
Коли їй запропонували прибрати в квартирі, не роздумуючи, погодилася.
І ще не отримавши гроші, вже розподілила. Вчора прийшла пенсія по втраті годувальника, частина — на борги по квартплаті й тітці Марії; частина — закупитися продуктами про запас, трішки — на побутову хімію, зовсім дрібку — накрити новорічний стіл.
І залишиться зовсім дрібочка — на неї треба прожити до стипендії.
Віра витирала пил у затишній трикімнатній квартирі й зітхала про себе. Он у когось гроші на прибирання є, а хтось копійки рахує. Сестричка вчора запитувала, чи принесе їй Дід Мороз подарунок. Вона відповіла, що їм у школі дали солодкі подарунки.
Але сестричка заперечила, що це дають усім школярам, та ще й однакові. А ось чи буде особисто для неї подаруночок під ялинкою? Віра сказала, що не знає.
А зараз думає, що треба було чесно сказати — не буде. Ну, звідки йому взятися? Ех, знайшла б вона на вулиці хоча б тисячу гривень. Купила б і Оксанці якусь дрібничку, і собі хоча б футболку. Але хіба гроші на дорозі валяються?
За дві з половиною години вона впоралася з квартирою. У ній і без того було чисто, все лежало по своїх місцях. Одразу видно, маленьких дітей тут немає. Навіть дивно, навіщо її покликали.
Можливо, господарі просто не знають, куди витратити гроші. Дівчина зібралася вже йти, коли її зупинила господиня квартири:
— Віро, дякую вам за роботу. Ви дуже добре прибрали. В агенції я зараз підтверджу твою роботу. Але чи не могли б ви мені ще трохи допомогти?
— А що треба робити?
— Кімнату прикрасити. Чоловік запросив колег на зустріч Нового року, а в мене так недоречно прихопило спину. Тому я прибрати вас і запросила. Мені хотілося б прикрасити вітальню, але, боюся, сама я не впораюся. А чоловік повернеться пізно. Не допоможете?
— Мені сестричку треба забрати, але давайте допоможу, якщо не дуже довго.
— Думаю, ми швидко впораємося. Ходімо, я покажу вам, де лежать прикраси, вони нагорі, я сама не дістану.
Через десять хвилин Віра з господинею квартири, яку звали Ірина Олексіївна, розпаковували коробки.
Шелест мішури, блиск іграшок, усе таке ошатне й красиве, що на кілька хвилин дівчина забула про свої печалі. Іграшки були дорогі, скляні, не те що в них удома пластикові. І мішура ціла, а не шматочками.
Фігурки настільки красиві, що з рук випускати не хочеться. Вони як витвір мистецтва, хочеться їх розглядати.
— Ялинку, напевно, ставити не будемо… — вивів її із задуми голос господині.
— Чому?
— Діти вже виросли, роз’їхалися, онуків ще не подарували. А для дорослих трохи прикрас достатньо. Зараз я розставлю фігури, а ви, Вірочко, розвісьте мішуру.
— А мені здається, шкода тримати таку красу в коробці. Якщо зараз не використати, то вони ще рік лежатимуть.
— Гм, — господиня задумалася, — Напевно, ви маєте рацію. Давайте прикрасимо і ялинку. Тим паче у нас є маленька, на стіл. Який же Новий рік без ялинки?
Господиня пояснила, що куди розвісити, і Віра з ентузіазмом заходилася прикрашати кімнату. Причіпляла мішуру й раділа, що Ліза в подружки й час у неї є.
Вона немов поринула в дитинство, коли з нетерпінням чекаєш Нового року і прикрашати дім саме по собі свято.
Разом з Іриною Олексіївною прикрасили маленьку ялинку, розставили фігурки, увімкнули гірлянди. Віра запропонувала додати прикрас на кухню і в передпокій.
Незабаром квартира перетворилася, і настрій у дівчини став помітно кращим. Вона вже не думала про гроші, їх вічний брак і про те, що завтра свято, а в них буде дуже скромний стіл.
З жалем зрозуміла, що робити тут більше нічого й час іти.
На порозі Ірина Олексіївна простягнула їй конверт:
— Вірочко, я знаю, що за прибирання вам перерахує агенція. Прийміть, будь ласка, від мене новорічний подарунок.
— Ой, незручно…
— Візьміть, — вона вручила їй конверт. — Гроші зайвими не бувають. Але пообіцяйте, що витратите їх на якусь приємність для себе і для сестрички. І ще, зачекайте хвилинку.
Жінка відкрила шафу-купе, заходилася щось шукати.
— Ось! Ледве знайшла. — Вона простягнула дівчині маленький яскравий рюкзачок. — Я це виграла в якомусь розіграші торговельного центру. Але я не ношу рюкзаки й забарвлення молодіжне. Візьміть, будь ласка, він новий, бачите, навіть бирку не відрізала.
— Спасибі, — пошепки сказала дівчина, а в очах трохи запекло. — Спасибі вам велике, я саме хотіла рюкзачок. Навіть не знаю, як вам дякувати.
— Ви мені дуже допомогли, Вірочко! Ми вже кілька років так не прикрашаємо дім, начебто діти виросли, а нам і не треба. А виявилося, що треба, бо навіть настрій новорічний з’явився. Гарного Нового року вам, Віро.
— Спасибі, і вас з прийдешнім. Нехай збудуться всі бажання!
— Дай Боже…
Віра збігла сходами і, тільки вийшовши з під’їзду, відкрила конверт. У ньому лежали дві купюри номіналом тисяча гривень кожна. Нечуване багатство для Віри. Вона уявила, як радітиме Оксанка ляльці, яку знайде післязавтра під ялинкою. Подумала про те, що купить риби й мандаринів. І про те, що тут ще на футболку залишиться.
В очах знову запекло. Невже так буває? Вона тільки сьогодні думала, що треба якось викрутитися і купити рюкзак — ключі постійно рвуть кишені пуховика й узагалі так незручно ходити без сумочки.
І сьогодні ж думала, що дуже хочеться зберегти віру сестрички в чудеса. І ось диво — усе збулося.
«Спасибі», — прошепотіла вона комусь і поспішила до магазину. Зараз вона все купить, віднесе додому, сховає подарунок і забере сестричку від подруги. Треба б і їм прибрати вдома…
У фруктовому ятку набрала великий пакет мандаринів. У таких ятках вони завжди смачніші, ніж у супермаркетах. Перед нею в черзі стояла бабуся з лимоном і двома огірками.
— Це все? — запитав вусатий продавець.
— Усе, на решту моєї пенсії не вистачить.
— Вісімдесят чотири гривні.
Бабуся розплатилася і вийшла. Віра купила мандарини й запитала:
— Можете мені розділити на два пакети?
Продавець знизав плечима й пересипав половину в інший пакет. Дівчина вийшла з ятки, подивилася на всі боки й одразу побачила ту бабусю. Наздогнала її:
— Візьміть, будь ласка. З Новим роком!
— Донечко, ти що?
— Беріть, беріть, у мене ще є. А в Новий рік мають траплятися дива.
— Ну, спасибі, доню. Дай Боже тобі здоров’я!
Бабуся, посміхаючись, пішла додому. Як давно вона не їла соковитих мандаринів! Піднявшись до квартири, згадала, що в неї ж лежать коробки з новорічними іграшками. Віднесе вона їх сусідам, у них дітки, як то кажуть, один за одним, напевно, не до іграшок.
Лариса втомлено помішувала суп. Вони нещодавно переїхали в цю квартиру. Так, однокімнатна на першому поверсі. Так, вони вп’ятьох тут ледве поміщаються, але зате це своя квартира.
Шкода тільки, грошей на ремонт немає, та який там ремонт — навіть ялинку вирішили не купувати, тому що прикрашати нічим. Он пару гілочок чоловік приніс, мішуру повісили — ось і все.
А хотілося б перший Новий рік у своїй квартирі відзначити як належить, щоб запам’яталося. Ех, ну та гаразд, не це головне…
Із роздумів її вивів дзвінок у двері. Гм, хто б це міг бути?
— Ларисо, здрастуй. Я ось твоїм діткам по мандаринці принесла.
— Спасибі, бабо Людо. Вони люблять! — по обидва боки від жінки тут же з’явилися діти й ухопилися за материні ноги.
— Ларисочко, у мене гарна штучна ялинка є. І іграшок дві коробки. Мені не треба, а вам, думаю, в самий раз будуть. Забереш?
— Ой, нам і ставити нікуди…
— Вона невелика, знайдеш, куди прилаштувати. Тим паче всього на тиждень, а свята закінчаться, прибереш.
— Візьму, бабо Людо, візьму! А то ми ще не купили, а свято вже завтра.
— Зайди тоді до мене, я сама не понесу.
Через пів години Лариса з дітьми прикрашали ялинку у своїй квартирі. Перший Новий рік у своїй квартирі, і ось диво — з ялинкою!
«У мене ж новий халат лежить, свекруха дарувала, а мені він замалий. Зате тітці Наталці з другого поверху має підійти. Занесу їй, з Новим роком привітаю. Чого він місце в шафі займає? І холодець уже застиг, пригощу її і бабу Люду теж. У Новий рік мають відбуватися дива. Хіба ось це не диво?» — вона, посміхаючись, дивилася, як п’ятирічна Оленка розвішує іграшки на зелену красуню…
***
Ця історія — чудове нагадування, що одне маленьке добре діло здатне запустити цілий ланцюжок добра. Іноді, щоб відчути себе щасливим, потрібно просто поділитися тим, що маєш, а диво може бути на відстані одного щирого вчинку.
А як ви вважаєте, чи варто ділитися тим, що маєш, навіть якщо тобі самому не вистачає?
