— А що я такого зробив?
— Ти ще питаєш? Ти при своєму глузді?
— Віко, вгамуйся! — Андрій пішов у наступ. — Ти горлала голосніше за всіх, що в хаті брудно, що нічого не приготовано! Я привів фахову людину, яка прибрала й приготувала. Проблему вирішено? Вирішено. Які претензії?
— А яка ж форма оплати?! — прокричала Віка йому в обличчя.
***
— Досить скиглити! — перервала розповідь подруги Олена. — Щойно прийшли. Зараз познайомимося з кимось!
— Не налаштована я щось на знайомства, — промовила Віка, потягуючи сік.
— Ну, просто потанцюємо!
— Ой, — відмахнулася Віка.
— Так, зізнавайся, ти вирішила мені зіпсувати вечір? — Олена насупилася.
— Це ж ти мене з хати витягла, — спокійно відповіла Віка.
— Тому й витягла, що сидиш, як сич, після свого Андрія, слізки в долоньку збираєш! Світ перед твоїми ногами! Іди й завойовуй! А ти затягла, додому, хочу додому!
— Так я насправді додому хочу, — усміхнулася Вікторія.
Олена завела очі під лоба:
— Ну, от що тобі цей Андрій такого зробив, що ти тут сидиш, як роздавлений помідор, ані форми, ані змісту?
— У тім-то й річ, що він нічого не робив, — відповіла Віка, — виснажив мене своїм неробством, а потім ледве витурила його.
Віка дуже вправно скоротила розповідь, адже могла й присвятити подругу в деякі тонкощі.
***
— Скільки можна валятися на дивані? — запитувала Вікторія на підвищених тонах.
— А що мені робити, якщо ти в ноутбук уткнулася і працюєш без перепочинку? — відповів Андрій, потягуючись.
— Так і тобі не завадило б знайти роботу, — зауважила Віка.
— Я в пошуку себе, — відповів Андрій, перевертаючись на спину. — Я за копійки гарувати не збираюся!
— Ну, вдома хоч щось зроби, — Віка поглядала на екран, чекаючи відповіді від замовника, — бачиш же, що я не встигаю з хатніми справами. Жити ж на щось треба?
— Та потім усе зробиш, — відмахнувся Андрій.
— Тобто, допомагати ти мені не хочеш? — запитала Вікторія.
— І чим я можу тобі допомогти? — із викликом запитав Андрій, приймаючи сидяче положення.
— Не знаю, посуд помити треба, попилососити, прання розвісити, до крамниці сходити. Вибирай! Готувати не прошу, знаю, що не вмієш.
— Так я й усе інше не вмію, — відповів Андрій, — я архітектор, а не хатня робітниця.
— Міг би й зробити хоч щось! Невже тебе мама в дитинстві нічому не вчила?
— У нас була покоївка, — відповів Андрій.
— Усе з вами зрозуміло, молодий архітектор із покоївкою, — пробурчала Віка, — тільки тут покоївок немає. Тож або працюй, або навчайся хатнім справам!
— Ой, усе! Дістала! До крамниці можу сходити, тільки в мене грошей немає!
Віка заплющила очі, дорахувала до десяти, намагаючись не розкришити зуби, так сильно стиснула щелепу, а потім промовила:
— У комоді візьми. Але врахуй, це останні.
— Ой, гаразд, останні, — повеселішав Андрій, — якщо гроші не витрачати, то нові не з’являться!
— У тебе вони щось не з’являються, — пробурчала Віка в порожню кімнату, бо Андрій побіг одягатися.
Ну й фінал історії.
— Пішов геть! — кричала Віка.
— Чого ти репетуєш, як потерпіла? Заспокойся!
— Я не збираюся заспокоюватися, доки ти не заберешся з квартири!
— Годі тобі! Ну, зіпсували тобі настрій, чого на мене злитися? А що я такого зробив?
— Ти ще питаєш? Ти при своєму глузді?
— Віко, вгамуйся! — Андрій пішов у наступ. — Ти горлала голосніше за всіх, що в хаті брудно, що нічого не зготовано! Я привів фахову людину, яка прибрала й приготувала. Проблему вирішено? Вирішено. Які претензії?
— Яка ж форма оплати?! — прокричала Віка йому в обличчя.
— Немає в мене грошей, вона взяла натурою! Усі задоволені! Це просто вона мені, я їй. Чесно й по-справедливості.
— Андрію, скажи мені, будь ласка, тебе в дитинстві на підлогу не кидали?
Андрій задумався:
— Начебто, ні.
— А мені здається, що твоєю головою всі підлоги у твоїй хаті обстукали! Ти мені зрадив чортзна-з-ким, щоб розплатитися за прибирання й готування!
— Нормальна практика, — промовив Андрій.
— Усе! Забирайся! — Віка хотіла виштовхати його, але він вивертався.
— Не піду я нікуди, — він демонстративно сів на диван і прикрився декоративною подушкою, — мені йти нікуди!
— А мене це не хвилює! Вимітайся! Забирайся! Провалюй!
— Я краще тут почекаю, доки ти заспокоїшся, все одно ж потім покличеш назад. А там дощ, вітер і холод. Ти заспокоюйся, я тихенько посиджу.
— За цю орендовану квартиру я плачу. У тебе п’ять хвилин на те, щоб встати й вийти!
Андрій іти відмовився. Віка вийшла на подвір’я, гукнула чоловіків, які на трьох міркували (розпивали на трьох), сказала, що кожному видасть по пляшці, якщо вони мотлох у неї з квартири викинуть.
Верескливого Андрія виносили з жартами, примовками й радісним сміхом!
***
— Додому я хочу, — промовила Віка, дивлячись Олені в очі.
— Ну йди, — відмахнулася Оленка, — до тями прийдеш, набереш!
— Ти не зрозуміла, я хочу додому до себе в село, — останнє слово Віка промовила мрійливо.
— Куди ти хочеш? — вираз обличчя Олени намагався відобразити здивування й огиду водночас.
— У село, — повторила Віка, — у мене там батьківська хата. Мені батьки пізно дали життя, тож я вже одна залишилася. Це мама все хотіла, щоб я міською стала, а мені ваше місто, хоч я тут і живу понад п’ять років, не подобається, загалом.
— А що ти там робитимеш? — запитала Олена. — Гній міситимеш?
— Усе одно краще, — промовила Віка. — Там усе набагато простіше, чесніше. А тут у місті метушня, галас, гам. Люди все більше злі. Станься щось, то на телефон зафільмують, а допомоги не дочекаєшся.
— А жити ти там на що будеш? — поцікавилася Оленка. — Ти класний дизайнер! У тебе клієнтура! А там ти що, дизайнерські свинарники малюватимеш?
— Оленко, у селах уже давно є інтернет і банкомат із крамницями. А дистанційна робота — це і простіше, і продуктивніше, тому що ніхто над душею не стоїть.
— Поїхала ти дахом, ось що я тобі скажу, — сказала Олена повчально, — а лікуватися не будеш, зовсім з’їдеш з глузду!
Віка відповідати не стала, просто підвелася, поплескала подругу по плечу й пішла до виходу.
Село зустріло бурею спогадів, що нахлинули.
Хоч як старалася Віка прижитися в місті, тільки тут вона почувалася у своїй тарілці. Милі будиночки, різнокольорові ворота, різнокаліберні паркани.
А ще люди! Її пам’ятали, впізнавали, усміхалися!
— Дівчинко моя! — Ніна Іванівна, забувши про роки, бігла назустріч. — Із валізами? Отже, назовсім?
— Так, бабо Ніно, — усміхалася Віка, обіймаючи стареньку, — ну його, те місто! У нас тут найкраще місце на світі!
— Ох, ти ж, — відсахнулася вона, — а зима ж скоро! А як ти зимувати збираєшся? Хата міцна, а господарства немає!
— Ну, крамниця є, до весни дотягнемо, а там уже й обростати почну, — відповіла Віка. — Не хвилюйтеся ви так. Я з дому по інтернету працюватиму, а гроші біля пошти зніматиму. Добре все буде!
— Хоч своя, а ділова! — розсміялася Ніна Іванівна. — Сама, та сама! А ми тут зараз пошуршимо! — вона загадково усміхнулася. — Ти поки хату відчиняй, та провітрюй.
Віка з радістю дивилася, як літня жінка, яка була їй другою мамою, припустила вулицею.
Надвечір, Віці так здалося, у неї в гостях перебували всі жителі села.
Першим з’явився її колишній однокласник Василь.
— Я, це, зараз курник збудую і дров нарубаю, Михалови на машині підвезе, щоб на зиму вистачило, — сказав і одразу вийшов.
А далі пішов ланцюжок сусідів, та не з порожніми руками.
Курник наповнили курми, що Василю довелося його розширювати, погріб заставили соліннями й закрутками мало не під стелю. Притягли з десяток мішків із картоплею, капустою, морквою та буряком.
— Якщо ще треба буде, то ти заходь по-сусідськи! — говорили через одного, і кожен пропонував допомогу.
— Піч навесні перекладемо. Дах подивитися треба. Якщо тече, то ми швиденько, а ні, то теж до весни!
Віка до кінця дня захрипла дякувати, а люди самі були раді, що допомога до двору припала. Та не за подяки, а тому що своя!
З тиждень Віка облаштовувалася в батьківській хаті та наводила лад. Жарти жартами, три роки порожньою стояла.
Та й у місто довелося з’їздити не раз, щоб розплатитися з хазяйкою квартири, залагодити справи з роботою. А мимохідь набрала замовлень у сільських на ліки, та іншу побутову дрібноту.
— Ох, ти ж! — здивувалася вона, загнавши машину на подвір’я, — а хліб я купити забула!
Не стала заводити батьківський раритет, кошик на плече й своїми ніжками до крамниці.
— Ой! — заверещала Віка, вийшовши з крамниці.
Прямо перед нею стояла точна її копія, тільки стрижка інша. Не схожа дівчина, а насправді — копія!
— Слава Богу, знайшла! — дівчина заключила Віку в обійми.
— Сподобив Господь, — почули вони голос Ніни Іванівни, — так воно й справді краще буде!
Обидві повернулися одночасно.
— Бабо Ніно, а що це означає? — Віка була в деякому шоку, а от дівчина не була здивована.
— Клич у гості, таке на вулиці не обговорюють! — Ніна Іванівна всунулася між ними й кожну міцно взяла за руку.
Віка та Ліза (так представилася дівчина) були сестрами-близнючками, що потрапили в дитячий будинок, коли їм було три роки. А тут якраз люди приїхали багаті та зі зв’язками.
І вибрали вони Лізу, бо усміхнена, а Віка їм не припала до душі, тому що серйозна.
— За законом Божим не можна рідних розділяти, тим паче близнючок, — говорила баба Ніна, — а ті грозити почали перевірками та штрафами, якщо по їхньому бажанню не буде.
От Світлана, директоркою вона там була, і погодилася. Розповідала мені потім, що Віка в істериці по підлозі качається, сестричку кличе.
Пошкодувала, та й сама забрала. Матір’ю в сорок п’ять років уперше стала.
— А я не знала, що я не рідна, — промовила Віка.
— Я дізналася, коли моя прийомна мати помирала, — промовила Ліза, — координати дитячого будинку дала. За гроші мені все й розповіли, що колишня директорка дівчинку забрала, щоб себе убезпечити. А потім одразу й звільнилася. Ну й сказали, у яке село поїхала. Ось я й приїхала шукати.
— Кажу ж, управив Господь, кривиночкам знайтися, — баба Ніна витерла сльозинку, — тепер вам легше буде.
Через тиждень розмов і знайомства, дівчата зрозуміли, що розлучатися вони більше не мають наміру. Ліза переїхала до Віки, хоча могла собі купити будь-яку хату.
— Я з тобою краще, — промовила вона, — не можу більше на відстані.
— Так і не треба, — усміхнулася Віка, — ріднішого в нас однаково нікого немає. А я знаєш, про що подумала?
— Про що? — запитала Ліза.
— Я ж лише за тиждень до того, як ти приїхала мене шукати, у село повернулася. А до цього в місті жила. А сільські не знали ніхто, де я і що. Не повернулася б, то ти мене й не знайшла. А ось співпало!
— А може тебе серце покликало туди, де я тебе знайти зможу? — усміхаючись, промовила Ліза.
— А й справді, — Віка обійняла сестру, — щосили кликало, от і дозвалося!
Серце покликало.
