Вона вийшла заміж. Чоловіка їй підбирала мама. Яка вчила дочку “правильним” речам.
— Поки ти молода та гарна, потрібно правильно розпорядитися цим рухомим майном. Чоловік, зустрічаючи таку красуню, як ти, повинен тебе всім забезпечувати і задовольняти всі твої забаганки. Для того вони й існують. Не звертай уваги на жебраків та неперспективних. Кохання придумали дурні, яким більше нема чого запропонувати. А тобі є що, — повчала мама.
Дочка слухала. Слухала та вчилася.
І навчилася. Вона стала цинічною та розважливою.
Знайомилася тільки з багатими старшими чоловіками. І легко кидала одного, переходячи до іншого. Багатшому.
Так вона й познайомилась із ним. Тридцятирічний холостяк, який лише отримав у спадок від батьків фабрику з виробництва лакофарбових матеріалів. І велику суму на рахунку.
Кинувши дідуся, з яким вона зустрічалася останнім часом. Вона легко перестрибнула в нове ліжко, а він…
Він необізнаний у цих справах. Випускник університету за спеціальністю менеджер – управлінець. Який проводив на роботі весь свій вільний час. Побачив.
Він раптом побачив. Що життя не поміщається в рамки робота-будинок. Воно ширше. Ширше та прекрасніше.
А вона була красунею. Красунею з усіх боків.
Ви, пані та панове. Звичайно, розумієте те, що я хочу сказати. Ось він і закохався.
Перший раз у житті. Тридцятирічний у двадцятирічну дівчину. Досвідчену, на відміну від нього.
І поклав до її ніг усе. Все, що мав і навіть більше. І вона була мила і ввічлива з ним.
Так було допоки вони не відсвяткували весілля. У величезному та найдорожчому ресторані. І вона не з’ясувала, що чекає дитину. Двійню. Дівчаток.
І вона і проявила себе у всій красі. Їй знадобився будинок. І дві машини. Одна на кожен день і ще одна. Спортивну для виїздів до подруг.
І він поринув знову в роботу. З головою. По дванадцять годин працював. І з двома вихідними.
Він відкрив нову фабрику в іншому місті та їздив туди й назад. На літаку кілька разів на тиждень.
Дівчата підросли та з’ясувалося, що вона не має часу на дітей. Вона була зайнята.
Пілатес, подруги, косметолог, ресторани, прийоми та дівич-вечори. І для дівчаток найняли няню, а вранці йдучи на довгий робочий день віе заплітав їм косички, цілував і проводжав до школи.
Вони не лягали спати. Чекаючи втомленого батька з роботи. Тому що батько має розповісти казку та поцілувати їх на ніч.
І він придбав у знайомих щеня. Золотого ретрівера. Величезний собака з ніжною шерстю, добрими очима та прихильністю до нього.
Дівчата любили Тіма. Але Тім любив лише його. Він дозволяв малечі їздити на собі і облизував їхні обличчя. Він був їхнім найкращим другом, але любив він лише його.
— Татко. Татко!
Кричали вони.
— Татку, чому Тім любить тільки тебе? Адже ми також любимо його.
— Не ображайтеся, мої любі, — говорив він, притискаючи до себе сестричок та Тіма.
— Я люблю вас усіх однаково.
Але коли всі засинали, він виходив до телевізора. Трохи подивитись новини та викинути з голови робочі та домашні питання. Тім лягав на диван, поруч із ним і тоді він розповідав собаці все.
Все без таємниці. Яке в нього сімейне життя, і те, що він не знає, що робити. І Тім дивився на його обличчя. І з очей Тіма текли великі та світлі сльози. Він усе розумів. Розумів усе.
Адже собаки розумні. Розумів, але нічим не міг допомогти своєму господарю, от хіба що притиснутись до нього і лизнути його руку.
Минали роки та дівчатка підросли. І тоді вона вимагала від нього віллу. Велику.
Щоб по кімнаті кожній дитині і дві окремі спальні для них, а внизу. Внизу великий зал для прийому гостей. Маленька зала для сімейних обідів та кухня, де куховарка готувала б їжу.
І ще.
Спортивний зал з тренажерами на підземному поверсі та окремий гараж із машинами. Садівник і великий басейн у дворі.
І тоді він узяв на себе ще більше роботи. Він не брав помічників, щоби заощадити гроші.
Відкривав нові магазини у різних містах. Оновлював асортимент та стежив за ринком. По дванадцять, чотирнадцять та шістнадцять годин працював.
Йому вже було байдуже, що вони з дружиною майже не бачаться. Зустрічаючись лише іноді.
А коли йому, дівчаткам та Тіму вдавалося у вихідні виїхати на прогулянку. Вони так раділи та веселилися, бігаючи одне за одним . І тоді він бував по-справжньому щасливий.
— А може?
— Може.
Думав він. Може, саме так і має бути? Адже діти такі гарні, сестри так мене люблять. Ні.
Мати сестри теж любили і тяглися до неї. А вона тягнулася до подруг, тренера з пілатесу та до ігристого.
І він звик. Так і йшли роки. Рік за роком. Рік за роком. Минало життя. Немов пісок крізь пальці.
Він помер перед телевізором. З пультом у руках. Жодне серце не витримає такого навантаження. Ось його й не витримало.
Просто зупинилося й усе. Виробивши весь свій ресурс. Весь остаточно. Не залишивши нічого про запас.
Він згорів, як свічка. Свічка, що намагалася світити всім довкола. Розвіяти темряву.
Розвіяти та посміхнутися.
І золотистий старий ретрівер Тім сумно ткнувся головою в невидимі очі свого господаря. Він лизав його обличчя та плакав, він просив його повернутися
Він був для Тіма всім. Усім і більше. Він був сенсом життя.
Тім поклав свою велику голову на коліна свого господаря. Він дивився в очі. Прямо в очі.
Так і знайшли вранці на дивані. І Тіма, що дивиться невидячим поглядом в обличчя свого господаря.
Наступного дня після похорону дівчата, які закінчили цього року школу зібрали свої речі та склали їх у стареньку машину, яку секретно від мами купили за свої кишенькові гроші. Вони не хотіли брати із цього будинку нічого.
Тому, їхні речі помістилися у дві невеликі валізи. Дочекавшись, коли мати встане і відійде від учорашньої гулянки вони повідомили їй, що їдуть, що вони більше не можуть жити у цьому будинку.
Мати кричала, погрожувала позбавити їх грошей та будь-якої допомоги. Але вони були непохитними.
Вони запевнили її, що ні в чому її не звинувачують і люблять, як і раніше, просто. Просто більше не можуть дивитися на ці стіни.
Вони не можуть забути його сумних очей та косичок, які він їм заплетав. Вони не можуть забути його посмішку та надію на те, що колись все зміниться на краще. Не можуть.
Вони вийшли з дому перед заходом сонця. Сіли у стареньку машину і поїхали куди очі дивляться. Головне, подалі звідси.
— Не пропадемо, — сказала старша сестра. Вона була старша на п’ять хвилин.
— Звичайно, не пропадемо, — підтримала її молодша.
— Ми з тобою сильні Ми сильні, як наш батько. Тому що він любив нас. І ми не можемо підвести його.
— Їдь.
— Куди їдемо?, — запитала старша сестра, заводячи машину.
— Як куди?, — здивувалася молодша.
— На захід сонця, звичайно.
І старенька машинка, поскипуючи і пихкаючи, завиваючи поїхала довгою дорогою, яка йшла в гору і закінчувалася величезним та червоним сонцем, сідаючи за гори.
Коли вони зупинялися кілька кілометрів, майже піднявшись на перевал молодша сестра раптом схопила старшу за руку.
— Стій! Ти теж це бачиш?
Попереду машини, що зупинилася, йшов високий сивий чоловік, а поруч із ним був золотистий ретрівер. Він іноді підводив голову і дивився на людину і тоді той нахилявся і гладив собаку.
— Це він. Звичайно, це він, — видихнула старша сестра.
— Їдь тихенько за ним, — сказала молодша.
Фігури високого, сивого чоловіка та собаки віддалялися. Вони йшли просто в захід сонця. У лютому червоне сонце.
Маленька машинка з двома сестрами їхала повільно позаду.
— Татусь!, — прошепотіла старша сестра.
— Татусь!, — сказала молодша.
— Ми тебе любимо.
— І тебе, Тім, — додала старша.
І тут постаті чоловіка та його собаки розчинилися у вечірньому повітрі. Вони ніби розтанули, з’єднавшись із маленькою смужкою сонця, яке вже майже сховалося.
— Вперед, — сказала молодша сестра і стиснула праву руку старшій.
— Вперед, — він попрощався з нами та благословив.
Маленька, старенька машина. Чихнула і раптом її двигун запрацював рівно і чітко. Так, ніби вона помолодшала. І вони зникли. За перевалом.
Зникло і Сонце. Залишивши позаду дитинство та посмішку тата. Дитячий сміх та тепло. Але все ж таки.
Все ж таки. Мені чомусь здається. Що у них все буде гаразд.
Вони мають стрижень. І вони не будуть схожими на свою матір. Адже вони знають ціну любові, прихильності, ласки та усмішки тата.
Пам’ять про любов тата. І вони не можуть підвести його. І не підведуть. Ось і все.
