Яке це щастя – власна квартира. Двокімнатна. Батьки допомогли із грошима. Сказали, щоб швидше одружився. Ремонт невеликий сам зробив. Свої меблі з батьківського будинку перевіз. Час починати самостійне життя.
За складом розуму Арсен був «лірик». У свої двадцять п’ять був редактором міської газети. У вільний час малював, писав оповідання. На оповіданнях та картинах багато не заробиш, але жити можна. Машину вже давно було придбано, тепер і квартира є. Наступна мета – створити сім’ю.
Арсен вкотре оглянув кімнату:
«Чогось не вистачає? Точно картини! Але не моєї, а старовинної».
***
Ця думка захопила його і в неділю він подався на ринок. На цьому ринку був куточок, де продавали ікони, картини та інше начиння, яке для нормальної людини жодного інтересу не становило. Але такі, як він сам, творчі натури іноді сюди заходили, сподіваючись придбати щось незвичайне.
Поблукав ринком години дві. Продавалися, звісно, і картини, але, переважно, художників, подібних до нього самого. Ближче до обіду з’явився чоловік, з вигляду мешканець одного з сусідніх сіл.
Виставив картину. На картині було зображено красиву дівчину. Техніка живопису була дивною, але дівчина на картині виглядала, як жива.
Майнула думка:
“А скільки вона коштує?”
Зробивши вигляд, що особливо не зацікавлений у покупці, Арсеній підійшов до продавця:
– Скільки картина коштує?
– Вона старовинна. Її відомий художник малював, який у нашому селі жив, – із загадковою усмішкою повідомив той, ніби намагаючись наштовхнути хлопця на якусь думку.
Арсен посміхнувся. Він добре знав усіх відомих художників, поетів і письменників, які коли-небудь жили в їхньому місті та околицях.
– То скільки коштує?
– Десять, – сказав продавець і пильно подивився на хлопця.
– Скільки, скільки?
– Ну, за сім тисяч віддам! – знову посміхнувся чоловік.
Арсен витяг усі свої гроші:
– У мене лише шість тисяч гривень і дрібниця на дорогу.
– Гаразд, давай за шість! – махнув той рукою.
Продавець віддав і простирадло, в яке було загорнуто картину.
***
Вдома, повісивши картину на стінку, Арсеній ще раз уважно подивився на образ дівчини, зображеної на ній, і в голову в голову вдерлися дивні думки.
«А саме про таку дівчину я і мріяв все життя. Трохи старомодна, без жодних косметичних ефектів. І очі – саме такі, трохи сумні, трошки таємничі».
***
Минула зима. Сім’ю Арсеній так і не створив. Більше того. остаточно перестав звертати увагу на дівчат. Просто завжди порівнював їх із тією, на картині, і це порівняння було не на користь дівчат. Одного разу Арсеній запросив до себе знайомого мистецтвознавця і показав картину. Той оглянув картину:
– Приблизно, кінець дев’ятнадцятого, початок двадцятого. Хто автор, сказати важко. Проте наших краях жив один поміщик. Він мав дворового художника. Але можу помилитись. Просто я таку техніку живопису бачив у когось із колекціонерів дуже давно. Там саме цей поміщик був зображений.
Проводив Арсеній мистецтвознавця. Знову подивився на картину, посміхнувся.
– Тобі, принаймні, років сто двадцять.
***
Вночі йому сон дивний наснився, наче він зустрів цю дівчину, десь біля лісу, недалеко від села. Кинувся до неї:
– Ти хіба жива?
– «Так, я воскресаюча», – усміхнулася та у відповідь, а очі й усмішка, ну, як на картині.
– Як це так?
«А ти здогадайся! – відповідає та. – І знайди мене».
***
Прокинувся Арсеній і не зрозуміє сон це чи дійсність. І слова її, немов продовжують звучати:
«Так, я воскресаюча».
«А ти здогадайся! І знайди мене».
***
Розумом розумів Арсеній, що це все дурниці, але щось на душі не спокійно. Попереду вихідні вирішив до музею з’їздити. Картину на телефон зняв та поїхав. Дорогою ще одна думка в голову спала:
– Уві сні вона казала: я воскресаюча. А що це означає?
Зупинив машину біля музею і, перш ніж туди попрямувати, дістав телефон, набрав у пошуковику. І як просто все виявилося. Це ім’я Анастасія, Настя.
Зайшов у музей поговорив із доглядачем. Єдине, що дізнався, був поміщик. Жив у селі. А чи був у нього дворовий художник чи ні, про це історія замовчує.
«Як уже почав пошук, з’їжджу і в це село», – вирішив Арсеній, вийшовши з музею.
Добре, коли машина, хоч і непрестижна, але своя, за годину він був уже в тому селі. Сподівався побачити, хоч якісь «графські руїни». Але нічого подібного в цьому селі не було. Почав розпитувати у літніх про поміщика, але ніхто нічого не знав.
Щоправда, порадила Арсенію одна жінка до бабусі Уляни звернутися, мовляв, їй уже сто років, а вона все ще має здоровий глузд.
Знайшов цю бабусю. Справді, стара, але ще двором ходила.
– Доброго дня, бабуся Уляна! – крикнув Арсен, якнайголосніше.
– Привіт, юначе! – підійшла до паркану.
– Чи можна з вами поговорити?
– Про що? До мене часто заходять, – відчинила хвіртку. – Сідай, он, на лаву, бо ноги в мене болять, не можу довго стояти.
Сіли. І тільки тут до Арсенія дійшло, а про що питати. Але, про щось говорити треба:
– Бабусю, до революції тут поміщик жив.
– Я цього не пам’ятаю. Але поміщик був. Коли мала була, ще до війни, пам’ятаю руїни його садиби були. Дід мій казав, що у революцію всі його родичі по сусідніх селах розбіглися, а садибу поміщицьку пограбували. Прямих нащадків його не знайдеш. Може, когось по іншій лінії.
– За якою? – одразу не зрозумів Арсеній.
– Дід казав, що поміщик дочок мав багато.
– Бабуся, а в того поміщика митець був, що картини гарні писав? Ви про нього щось чули?
– Та ти що? Про митця нічого не знаю. А картини може і були, але, мабуть, всі вже зотліли.
– Дякую, бабусю!
Сів Арсеній у свою машину:
– Схоже, дурна витівка шукати не зрозуміло що, – і тут знову цікава думка спала на думку.
– А бабуся вірно сказала, що картини повинні зітліти. Адже вони, якщо й були, зберігалися у простих хатах, а не в музеях. А моя картина, як це не дивно, добре збереглася. Може заїхати і в інші села, вони якраз дорогою. Ну, майже дорогою.
***
Заїхав до одного села. Ніхто нічого не знає. Та й таких старих людей, як баба Уляна, тут не було. Поїхав до іншого села. Навіщо? Якби його спитали, він і відповісти б не зміг. Але саме в цьому селі його й чекало неймовірне, що все його життя перевернуло.
***
Побачив Арсеній двох стареньких, що розмовляли на лавці. Зупинив машину біля них. Вийшов:
– Доброго дня!
– Здрастуйте! – вимовили ті одночасно, з цікавістю дивлячись на нього.
– У мене дивне прохання. Я збираю інформацію про історію нашого краю. Кажуть, тут років сто двадцять тому жив поміщик, а мав художника. Жінки якось дивно подивилися на нього, потім одна з них промовила:
– Це тобі до Анастасії Шатрової треба. Є в нас одна дівчина.
– А вона, що мистецтвознавець? – якомога добродушніше посміхнувся Арсеній.
– Ні, вона теж…, – інша жінка виразно покрутила рукою біля голови, – займається картинами і легендами.
– А де вона живе?
– Он будинок, коричневою черепицею вкритий.
– Дякую вам велике!
***
За хвилину він був біля вказаного будинку. У душі якесь хвилювання, наче перед зустріччю з чимось незвичайним. У дворі чоловік:
– Доброго дня! – голосно привітався Арсеній.
– Ну привіт! – підійшов до хвіртки господар.
– Я збираю інформацію про історію нашого краю. Мені сказали, що Настя… Анастасія…, – хлопець відчув, що зараз станеться, щось дивне.
Чоловік якось дивно подивився на нього, сумно зітхнув.
– Це моя дочка, – голосно крикнув у бік будинку. – Настю, до тебе прийшли.
І подався в хлів. З хати вийшла дівчина і попрямувала у бік хвіртки. Раптом зупинилася, глянувши на застиглого хлопця. А завмерти було від чого перед ним стояла та, зображена на його картині. Далі сталося ще неймовірніше:
– Арсеній! – скрикнула дівчина і кинулась до нього, зупинилась. – Ти все ж таки знайшов мене?!
– Настя?!
Треба щось сказати, щось запитати, але він лише зачаровано дивився на неї і не міг вимовити жодного слова. Такий самий стан був і в дівчини. Першим все ж таки схаменувся він. Дістав телефон і показав їй зображення картини:
– Вона в тебе? – вигукнула дівчина і, бачачи, що хлопець зовсім заплутався в тому, що сталося, відчинила хвіртку і взяла його за руку. – Ходімо!
Зайшли в будинок, дівчина завела його в свою кімнату і кивнула на картину, що висіла на стіні.
– Дивись!
Голова у хлопця перестала розуміти остаточно. На картині був зображений… він сам. В якомусь старовинному одязі… Але саме це обличчя він щодня бачив, дивлячись у дзеркало.
– Мені цю картину три роки тому продав якийсь чоловік, коли я випадково опинилась на міському ринку, – розповіла Настя. – Він ніби хотів продати її саме мені. А ще сказав таке, що я зовсім спокій загубила. Він сказав:
“Ви з ним не змогли залишитися в минулому – зустрінетесь в майбутньому”.
Тут і Арсеній згадав, що його картину йому продав чоловік і теж, наче хотів, щоб картина потрапила саме до нього.
– А потім мені наснився сон, у якому тебе зустріла, – продовжувала дівчина. – Я запитала:
– Ти живий?
«Так, – відповів ти. – І я знайду тебе»
– А як ти дізналася, що мене звуть Арсеній?
Вони дивилися одне на одного щасливими очима.
– Тому що ти мужній та сильний, – усмішка сяяла на її обличчі. – А як ти знайшов мене?
– Так само. Минулої осені купив картину, – він мимоволі взяв дівчину за руки, – і закохався в тебе.
– А де зараз ця картина?
– У мене в квартирі, – і раптом спитав. – Хочеш подивитися?
– Звичайно, – вона кивнула на портрет. – Вони ж мають зустрітися.
– Вони мають бути завжди разом, – поправив Арсеній.
– Я зараз.
Вона акуратно зняла картину зі стіни. Оглянула свою кімнату і рішуче сказала:
– Ходімо.
Вийшли надвір. Там стояли її батьки:
– Юначе, – спитала мама Насті, бачачи, що вони йдуть. – Ви надовго нашу дочку забираєте?
Арсеній зустрівся з запитальним поглядом дівчини і твердо промовив:
– Назавжди!
