– Та викинь ти свої квіти, посади замість них он хоча б овочі та ягоди, – заявив син. – Ми з дружиною чекаємо врожаю, інакше навіщо подарували тобі дачу?
– Я думала, ви хочете зробити мені приємне. Не підозрювала, що мене перетворять на рабиню, – відгукнулася Ганна Михайлівна.
Ганна Михайлівна завжди мріяла про дачу.
Уява малювала пишний квітник, рівний газон, вкриті ягодами вишні й гамак, звідки вона милуватиметься цією розкішшю.
Коли на п’ятдесятипʼятиріччя син із невісткою подарували їй дачу, радості Ганни Михайлівни не було меж.
Хай ділянка була невеликою, а будиночок потребував ремонту, вона змогла перетворити це місце на живу мрію, витративши майже всі заощадження та літню відпустку.
Щастя тривало недовго.
Якось вранці, коли Ганна Михайлівна насолоджувалася кавою та краєвидами, з вулиці пролунав вимогливий автомобільний гудок.
– Мамо, відчиняй, ми приїхали, – долинув слідом за ним голос сина.
Євген та Валерія з’явилися не одні, а з цілою ватагою друзів.
– Вирішили вибратися на шашлики, – пояснив Євген, дістаючи з багажника мангал.
Молодь гуляла до ночі, а наступного ранку зажадала ситного сніданку.
Коли всі роз’їхалися, Ганна Михайлівна з сумом оглянула пом’ятий колесами газон, обідрані вишні (навіть незрілі ягоди не пожаліли), присипані мангальним попелом квіти й почала відновлювати порушену красу.
Нашестя друзів відбулося й наступними вихідними, тільки цього разу син висловив претензію:
– Мамо, ти б хоч моркви посадила чи огірочків на закуску.
– У мене є грядка із зеленню, мені вистачає, – сухо відповіла Ганна Михайлівна.
Коли гості з’явилися втретє, вона збунтувалася й заявила синові з невісткою:
– Досить возити сюди друзів, у мене не літній табір, та й сусіди скаржаться на шум.
– Навіщо тоді дача, якщо не можна їздити туди відпочивати? – здивувалася Валерія.
Син підтримав дружину:
– Мамо, ми подарували тобі дачу, отже, маємо право приїжджати. Нормальним батькам, взагалі-то, в радість приймати рідних.
– Ваші друзі мені не рідні, мені набридло за ними прибирати, вони варвари якісь, газон стоптали, квіти обірвали. Являться ще раз – не пущу, – пригрозила Ганна Михайлівна.
– Це ми ще подивимося, – усміхнувся син.
Ганна Михайлівна не пожаліла грошей, і оперативно встановила новий височезний паркан і хвіртку із замком, тож коли гості з’явилися наступного разу, їм довелося піти ні з чим.
Син із невісткою довго дулися на неї, зате сама Ганна Михайлівна від душі насолодилася залишком літа.
Перед наступним сезоном син зажадав:
– Посади якихось овочів, а то перед людьми соромно. Всім батьки з дачі їжу тягнуть мішками, а ти – пучок петрушки та букет айстр.
– Овочі вирощувати дорого й нудно, простіше в магазині купити, – відмахнулася Ганна Михайлівна.
Валерія скривила носика:
– У магазині суцільна хімія та вода, своє смачніше й корисніше. Ми, взагалі-то, подарували вам дачу, бо думали, ви городництвом займетеся, натуральні продукти будете нам возити.
– Не хочу надриватися, я мріяла про дачу, щоб там відпочивати, – відрізала Ганна Михайлівна.
– Відпочивай, хто заважає, але посади між ділом пару грядок. Невже тобі для нас шкода? – надувся син. – Яка тобі різниця, що садити, квіти чи нормальну їжу? Тобі ж головне – в землі поритися.
Здавшись під довгими вмовляннями, Ганна Михайлівна засадила грядки морквою та огірками.
Городництво, на відміну від квітникарства, вона не любила, і овочі відплатили взаємністю, урожай вийшов кволим і несмачним.
– Мамо, ти б хоч постаралася, – невдоволено вимовив їй Євген. – Квіти в тебе шикарні, отже, можеш городникувати, просто вередуєш.
– А сусідка сказала, що непогано, – образилася Ганна Михайлівна.
– Ти з сусідами ділишся?! Мамо, ти й так мало виростила, та ще й чужим людям роздаєш.
– По-перше, сусідка мені допомогла порадами, треба було її віддячити. По-друге, я сама трудилася й сама вирішу, кому що давати.
Нарешті, якщо хочете свіжих овочів, чому самі не вирощуєте? Скільки можна на матір сподіватися?
– У нас часу немає, а тобі все одно нічим зайнятися, та й за віком належить, – заявив син. – Он моєму колезі батьки огірки з помідорами пакетами тягнуть, хоча в них ділянка гірша.
– Ну й вирощуйте самі, – запропонувала Ганна Михайлівна. – З самого твого дитинства чую: інші батьки те, інші батьки се. Змирися вже, не пощастило тобі з матір’ю.
– Що ти починаєш? Слова сказати не можна, – розсердився син.
– Я ж не сварю, а даю конструктивну критику! Твій урожай соромно навіть у салат нарізати, прийми й виправ.
Як би не лаяв Євген плоди материнської праці, але користувався ними охоче.
Ганна Михайлівна, одного разу повернувшись із міста, виявила грядки обірваними.
– Ми вирішили все зібрати, поки ти знову сусідам не роздала. І заодно допомогти, щоб не довелося на своєму горбу все в місто тягти, – пояснив син телефоном.
– Ви взагалі все забрали, мені нічого не залишили! – обурилася Ганна Михайлівна.
– Ти собі ще виростиш. До того ж це ми тобі ділянку купили, вважайте, взяли відсотки з вкладення.
«Хороший подарунок, з якого треба платити данину», – подумала Ганна Михайлівна й знову поміняла замок на хвіртці.
Коли син із невісткою це виявили, вибухнув новий скандал, після якого вони не розмовляли місяць.
Перед черговим дачним сезоном син заздалегідь почав обробляти Ганну Михайлівну.
– Минулого року ти мало посадила, цього разу давай більше.
– Навіщо більше? Нам на трьох багато не треба, – здивувалася Ганна Михайлівна.
– Консервацію зробиш, будемо всю зиму своїм харчуватися.
– Я не вмію робити консервацію й вчитися не хочу! Та ще й на городі доведеться все літо гнути спину, це важко, я все-таки ще працюю.
Син зрозумів її слова по-своєму. Приїхавши на ділянку, Ганна Михайлівна виявила там незнайомця, який орав землю культиватором.
Розкішна клумба, яку вона доглядала весь минулий рік, уже зникла.
Прикликаний до відповіді Євген спокійно пояснив:
– Ми з Валерією подумали, що тобі важко самій впоратися з ділянкою, от і вирішили допомогти, зробити сюрприз. Взяли в тебе ключі від хвіртки й найняли майстра. Чому ти злишся? Хіба це не те, чого ти хотіла?
– Я хотіла просто відпочивати від міста й садити квіти для свого задоволення, ваші городні роботи мені й за даром не потрібні! – гаркнула Ганна Михайлівна.
Побачивши сплюндровану клумбу, вона втратила залишки тактовності.
– Ви уявляєте, що накоїли? Скільки я сил і часу вклала в цю ділянку, а ви просто все зруйнували!
– Мамо, я тебе не розумію, не допомагаємо – погано, допомагаємо – теж погано. Ти вже визначся, могла б і подякувати, що ми про тебе подбали.
– Дякую, що не слухаєте мене й гнете свою лінію, – відповіла Ганна Михайлівна й кинула слухавку.
Вона сумно оглянула рівну смугу зораної землі, де ще недавно красувалися любовно вирощені нею квітники.
У хвіртку зазирнула цікава сусідка:
– Що це ти кричиш? Ой, як добре тут попрацювали, а ми ж самі, своїми руками все робимо, так набридло. Кожні вихідні всією родиною гнем спину.
– Та це син типу допоміг, – відмахнулася з досадою Ганна Михайлівна. – Краще б не ліз, а я сама все зробила б, своїми руками.
Сусідка, помилувавшись ще виконаною роботою й поспівчувавши щодо квітів, пішла.
Ганна Михайлівна ж залишилася обмірковувати її слова. Вони наштовхнули її на цікаву думку.
Наступного дня вона знову зателефонувала синові:
– Вибач, зірвалася вчора. Взагалі ідея з культиватором хороша, але я образилася, що ви зі мною не порадилися. Тепер усі роботи узгоджуйте зі мною.
– А що, ти передумала щодо городу? – спитав син.
– Передумала, та й землі шкода, все готово ж. Тож приїжджайте, будемо робити грядки.
– У сенсі – приїжджайте? – не зрозумів син.
– Не буду ж я сама лопатою махати. До того ж це вам урожай потрібен, тож доведеться попітніти. Або приїжджайте й допомагайте, або я назад усе квітами засаджу.
Євген та Валерія приїхали вкрай невдоволені.
Це почуття посилилося, коли до них дійшло, що працюють тільки вони. Ганна Михайлівна взяла на себе роль начальника, командувала, покрикувала й критикувала.
– Ви допомогти не хочете? – спитала Валерія, гидливо розглядаючи свій зіпсований манікюр.
– Не хочу, мені на цій дачі ще все літо гнути спину, встигну напрацюватися. А ти не скаржся, самі ж хотіли своє, домашнє.
Ще через тиждень Ганна Михайлівна зателефонувала синові й зажадала:
– Треба дещо купити для дачі, я зараз продиктую.
Список Євгена неприємно здивував.
– Куди так багато всього? Це ж дорого!
– Ти думав, город свіжим повітрям живиться? Щоб щось отримати, треба спочатку щось вкласти. У мене грошей немає, тож усе це з вас.
Іншим разом Ганна Михайлівна зажадала:
– Давайте зробимо прибудову до хати і поставимо там ванну? Мені набридло у тазику митися. Раз уже працюю на благо родини більше за всіх, хочу робити це в людських умовах. Та й ви зможете приїхати помитися нормально.
– Ти ж заборонила нам відпочивати на дачі, навіть не пустила минулого разу, – нагадав Євген.
– Буде ванна кімната, дозволю привести гостей, – поставила умову Ганна Михайлівна.
Прибудову все таки зробили, поставили велику білу ванну. Скористатися таким “джакузі” приїхала навіть Валерія.
Ганна Михайлівна радо прийняла невістку, напоїла запашним чаєм із малиною й уклала спати. А вранці розбудила її о сьомій ранку.
– Вставай, пішли грядки полоти, поки не жарко.
– Які грядки? Я не хочу, не вмію, – пробурмотіла сонна Валерія.
– Слово «не хочу» забудь, любиш свіжі огірочки – люби й копатися в землі. А що не вмієш, не біда, ти ж не біном Ньютона.
Ганна Михайлівна змусила Валерію одягнутися, витягла (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) невістку, яка пручалася, на вулицю й посадила біля грядки. Невістка виявилася не надто терплячою й постійно нила.
– Жарко, комарі кусають, мене кропива обпекла, ноги втомилися…
– Тим смачнішим буде врожай, – втішила її свекруха. – Добрі продукти дістаються потім і чесною працею!
Синові, який приїхав на обід, Ганна Михайлівна теж знайшла роботу.
– Я замовила коров’ячий гній, треба перекидати, тримай вила.
– Фу, я не буду, – скривився Євген.
Мати силоміць всунула йому вила й суворо промовила:
– Нормального врожаю просто так не отримаєш. І нема чого кривитися, це натурпродукт, ніякої хімії, все, як ви любите.
Увечері вона погнала сина з невісткою поливати город вручну лійкою.
– Не лінуйтеся, жвавіше, я он вже не молода, а спритніше за вас поливаю, як не соромно!
Увечері Євген та Валерія буквально впали в ліжко й одразу ж заснули. Ганна Михайлівна знову безжально підняла їх о сьомій ранку.
– Досить дрімати, у нас сьогодні щільний графік, треба овочі обприскати, кущі підв’язати, ягоди зібрати…
– Мамо, ми втомилися, давай сама, – спробував відмовитися Євген.
Але Ганна Михайлівна стягнула з нього ковдру й заявила:
– Я не збираюся гнути спину на грядках сама. Це була ваша ідея – засадити всю ділянку, тож бігом. І взагалі, ви ж подарували мені дачу, отже, зобов’язані допомагати.
– Гаразд, допоможемо, але тоді наступного тижня приїдемо з друзями на шашлики, – поставив умову син.
Ганна Михайлівна милостиво погодилася. До наступних вихідних вона приготувала цілий список завдань.
Варто було гостям зайти за хвіртку, вона одразу ж почала розпоряджатися:
– Дівчата – на кухню, готувати. Тепер хлопці, ти допоможи мені підрізати дерева, ти – пофарбуй паркан…
– Мамо, ми приїхали відпочивати, – нагадав Євген.
– Ви ж ще не втомилися. От зараз попрацюєте, тоді й шашлики смачніші будуть. Давайте-давайте, відпочинок треба заслужити!
Увечері Ганна Михайлівна почула, як приятель вичитує синові:
– Спритно ти придумав, як змусити нас гнути спину, але більше на шашлики не клич, не приїдемо.
– Ти зганьбила нас перед друзями! – висловив Євген матері, коли гості роз’їхалися.
– Вони себе самі зганьбили, коли приїжджали на все готове й безлад наводили на чужій ділянці. А як прийшов час відповідальності, так злякалися, – відповіла Ганна Михайлівна. – Та ну їх, самі впораємося, втрьох.
– Ми з Валерією більше допомагати не станемо, – категорично відповів син. – Ми й так багато витратили, а минулими вихідними я після твоїх грядок ледве розігнувся. До того ж нам є чим зайнятися, крім городу.
Ганна Михайлівна підперла боки й грізно спитала:
– Моїх грядок? Не перекладай відповідальність, синку, це вам хотілося похизуватися перед друзями гарною ділянкою та працьовитою матір’ю.
Людина сама відповідає за втілення своєї мрії, я мріяла про ідеальне місце для відпочинку, я його створила.
Потім прийшли ви й усе зруйнували, замінили своєю (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) фантазією, тож доведеться потрудитися.
– Ми думали, тобі буде в радість нам допомагати, – відповів Євген. – Що ти в подяку за подарунок будеш про нас піклуватися, годувати домашнім і заощадиш на продуктах.
– Подарунки роблять від душі, без розрахунку на власну вигоду. Якщо ви вмикаєте лічильник, то й я буду.
Загалом, синку, або ми гаруємо на подарованій вами дачі всі разом, або я облаштовую все на свій смак, а ви не заважаєте.
Євген та Валерія ще кілька разів спробували перетворити дачу Ганни Михайлівни на джерело свіжих овочів.
Щоразу свекруха запрягала їх до роботи, й ентузіазм молоді остаточно згас.
Ганна Михайлівна вкотре переробила ділянку, облаштувавши все, як їй подобалося, й нарешті змогла віддатися відпочинку.
На претензії сина вона щоразу відповідала:
– Я віддала свій материнський борг і заслужила спокійний відпочинок. Захочете розділити його зі мною – ласкаво просимо, але перетворювати себе на кріпачку я не дам.
Зрештою, життя дане людині для радості, а не страждань.
І подумки додала: «А овочі можна й у сусідки купити».
