Єлизавета Василівна вкотре подумки вилаялася. З кожним кроком вона ніби все глибше грузла в заметах, а важкі пакунки немилосердно тягнули руки до землі. Сніг того дня сипав так рясно, як не бувало вже років десять.
І треба ж було такому статися: саме сьогодні всі домашні розбіглися хто куди у своїх справах, тож їй довелося самій тягти харчі до різдвяної вечері.
Коли до під’їзду лишалося якихось метрів сто, як на гріх, настирливо задзвонив телефон. Жінка, не відчуваючи ні рук, ні ніг, лише важко зітхнула й проігнорувала виклик.
Зупинилася на хвилинку, щоб перевести дух. Тільки-но рушила далі — телефон знову заспівав, а потім ще раз.
— Господи! — прошепотіла вона в порожнечу. — Де ж те різдвяне диво? Хоч би жива душа навколо… Хоч би хто поміг із тими клятими торбами.
Поволі, з великими труднощами, Єлизавета Василівна дісталася до дверей, тричі послизнувшись біля самого ґанку. Але й тут на неї чекав черговий іспит.
— Ну це вже справжнє знущання! — вигукнула вона, побачивши табличку на ліфті. — Саме на свята він завередував! Бачте, зламався. І коли ж його тепер полагодять?
Поки вона, кректучи, підіймалася сходами на свій поверх, телефон озвався ще раз.
Удома жінка неквапом розібрала пакети й тільки тоді глянула на екран — дзвонив син. Почала набирати у відповідь, але ввічливий голос у слухавці повідомив, що апарат вимкнено.
Не надавши тому великої ваги, Єлизавета Василівна взялася до господарства. Поставила курку в духовку, накришила улюблений салат меншої доньки — та хоч і сидить вічно на дієтах, а від материних смаколиків ніколи не відмовиться. Для сина з невісткою наготувала чимало бутербродів, бо вони їх обожнюють.
А маленькому Іванкові припасла ананас. Він тільки-но почав більш-менш зрозуміло розмовляти, і коли бабуся пообіцяла купити ананас на Різдво, дитина миттю запам’ятала нове слово й продзижчала батькам усі вуха: «Баба купить а-на-нас!».
Закінчивши з кухнею, Єлизавета Василівна присіла трохи перепочити.
Посеред зали красувалася жива ялинка, прикрашена минулорічними кулями та іграшками, що їх вони майстрували разом зі старшою внучкою.
Деякі прикраси були особливими — старовинними. Маленька Ліза колись вважала їх своїми найулюбленішими, тому й зберегла до цього дня. Щороку вони нагадували їй про батьків, які дуже її любили.
Мама з татом на Різдво завжди були вдома. Вони розповідали добрі історії, у яких неодмінно траплялося якесь диво. Ліза засинала в маминих обіймах, а прокидаючись, знаходила під подушкою маленький дарунок.
Тоді вона була по-справжньому щасливою.
Коли підростали вже її власні діти, Єлизавета Василівна теж намагалася сповнити цей день радістю й теплом. І тепер, коли вони стали дорослими, все одно за традицією збираються разом, діляться новинами та планами.
Жінка вже не могла дочекатися, коли ж усі приїдуть.
Першою з’явилася Катруся. Життєрадісна від природи, вона почала щебетати прямо з порога:
— Привіт, мамо! Що, ще нікого немає? А я ж думала, що спізнююся! Отой прохвост Андрій, мабуть, знову щось вдома забув уже на під’їзді до нас? Ой, що я тобі розкажу… Ти впадеш! Знаєш, хто заміж виходить? Карпенчиха!
Ота вискочка, що на клас молодша за мене вчилася. Розлучилася з нормальним чоловіком, лишила йому двох дітей і чкурнула до коханця!
— Катрусю, що мені та твоя Карпенчиха? — усміхнулася мати. — Ти б краще про себе подумала, теж уже не дівчинка. Тридцять років — якраз такий вік, що не пізно й не рано. Що там твій Вадик?
— Ой, потім розкажу… Андрій хоч дзвонив? Коли вони вже будуть?
— Справді, — захвилювалася Єлизавета Василівна. — Вони вже давно мали приїхати. Я дзвонила, як додому прийшла, але телефон був поза зоною.
Катя почала набирати брата, а не додзвонившись, набрала невістку. Після довгих гудків у трубці почувся втомлений, надломлений голос Олі.
— Привіт, Катю…
— Олю, ну ви де? Ми вже зачекалися!
— Ми в лікарні, Катю. Аварія… — Оля захлинулася плачем. — Заспокой маму. Діти в порядку, я теж, відбулися синцями. А Андрій… він у реанімації, але лікарі кажуть, що загрози для життя немає. Все буде добре.
— Чекайте, я зараз за вами приїду!
За пів години Катя вже була на місці. Вона зустріла рідних у вестибюлі лікарні. Старша донька брата, Рита, забавляла маленького Іванка в дитячому куточку.
Той, наче нічого й не сталося, вимагав намалювати йому зайця зеленим олівцем, який виявився зламаним. Оля ходила з кутка в куток, не знаходячи собі місця.
— Лікар сказав, що до Андрія сьогодні не пустять. Поспостерігають, а завтра переведуть у терапію. Я, мабуть, лишуся тут. Відвези дітей до мами.
— Ти що, з глузду з’їхала? Сама ж кажеш — не пустять. Збирайся, поїхали.
Уже вдома, трохи прийшовши до тями, Оля розповіла, як усе сталося.
— Мамо, ми ж їхали в такому гарному настрої! Думали, проведемо вечір разом… Андрій пропонував виїхати раніше, щоб тобі допомогти, але ж… Ти казала, що впораєшся сама. А мене Іванко замучив — вередував цілий день.
Рита запізнилася додому, все ніяк із подружками не могла розпрощатися. Я вирішила не поспішати… Це я винна, що так вийшло. Треба було послухати Андрія. Сиділи б зараз усі разом, дивилися б фільм, дарували б подарунки…
Вона знову розплакалася, шморгаючи носом.
— А потім… потім я подумала, що ти, може, ще десь у дорозі, й ми тебе підхопимо. Андрій вирішив зателефонувати сам. Раз набрав, другий… ви ж знаєте, який він упертий. Ми зупинилися на узбіччі, щоб таки додзвонитися до тебе, і тут… я якраз забирала в Іванка іграшку, а коли повернулася — на нас неслася машина.
Її просто викинуло із зустрічної смуги, мабуть, занесло. Мамочко, ти не уявляєш, як я злякалася! Андрій знепритомнів… Тільки Рита була дивно спокійною, поражаюся її сміливості — вона сама швидку викликала.
Не повіриш, але трохи далі дорогою ми проїжджали ще одну аварію, значно страшнішу за нашу. Нам так і сказали: якби ми не «затрималися» на ті кілька хвилин, то не було б уже кого рятувати…
Тієї ночі жінки майже не спали. Кожна думала про своє. А Єлизавета Василівна дякувала небу й раділа, що таки отримала те диво, про яке просила, несучи важкі пакети. Її діти й онуки були живі, а все інше — то пусте.
Кажуть у народі: «Все, що робиться — на краще», і часом навіть прикрі затримки чи дрібні невдачі стають нашими ангелами-охоронцями, відводячи від великої біди. А чи траплялося у вашому житті таке, що випадкова випадковість чи чиясь «упертість» рятували вас від серйозних неприємностей?
