Світлана Юріївна стояла в себе в крамниці, нервово перекладала тюки гарних тканин і емоційно розповідала мені, Наталі, про той «веселий вечір щасливих спогадів», який їй учора влаштувала донька.
— Досі її обличчя злюще, та погляд той ненависний перед очима стоїть. Вирячила очі і кричить. Навіть не кричить, а натурально верещить, Наталю.
— Ти, мовляв, мамо, мені все життя зіпсувала!
— Ні, ви тільки подумайте! Життя я їй зіпсувала! Ні, я просто не розумію, що з нею останнім часом відбувається, Наталю. Адже така дівчинка була! Весела, позитивна, відкрита! Просто душа компанії.
І підтримати могла всіх, практично в будь-якій ситуації, і порадити, і словом підбадьорити. Кожен день з усмішки починався, на позитиві. А зараз що? Як собака стала, от їй-богу! Слова їй не скажи, не запитай нічого. Того й дивись, що кинеться на тебе та покусає.
— Це, каже, ти в усьому винна, мамо. Тому що всі наші біди й проблеми з дитинства. А дитинства в мене нормального не було, от і доросле життя не ладнається. А чим же дитинство їй не догодило? Раніше про щасливе дитинство розповідала, стільки спогадів хороших було, а тепер на кожному розі, кожному зустрічному про образи дитячі торочить, що їх на мене у великій кількості «знайшла».
— Свето, ну може й справді проблеми в неї якісь? Хіба мало, усяке буває. Вона ж начебто з хлопцем розійшлася? Ми ж усі люди, і в кожного свої таргани в голові. Нічого, перебіситься, подивишся, і налагодиться у вас усе.
— Ой, та скажеш теж, проблеми! Які в неї проблеми, коли на всьому готовому живе? У неї ж ні турбот, ні обов’язків зроду не було. Що в дитинстві, що зараз. Примха на себе напала, от і всі проблеми.
Уже забути про того хлопця час, та й не пам’ятає вже особливо. Віяння в них зараз новомодне, по психологах ходити та лекції їхні слухати. Ну навіщо, скажи мені, молодій, гарній дівці голову налисо голити?
Це, каже, стратегія така, для того, щоб навчитися приймати себе такою, яка я є. Щоб від думки оточення не залежати. Щоб навчитися бути собою, не озираючись на інших. Мовляв, на сеансах у нас завдання таке.
— Яке завдання, Свето? З лисою головою ходити? Щось дивні якісь психологи пішли. Ой, подруго, розвелося зараз шарлатанів, аж страшно стає. Самі неуки, курси в інтернетах пройдуть, та іншим людям голову потім забивають.
— Так я про що й кажу. Ні, ти уявляєш, приходжу я вчора з роботи, а вона перед дзеркалом сидить із машинкою, і чекрижить коси свої. Мене мало удар не схопив прямісінько там, на місці.
— Ти що, кажу, робиш, Віро? Трапилося що?
Віра, молода, гарна дівчина 26 років, жила з мамою. Не тому, що ніде їй було жити, а просто тому, що їй так зручно.
З мамою добре, не треба ні про що перейматися.
Не треба турбуватися про те, звідки в холодильнику беруться свіжі продукти, а в шафі чисті речі. Не треба ламати голову над тим, що приготувати, і чи вистачить грошей до зарплати.
Своя квартирка у Вірочки була.
Ну, не те щоб прям зовсім своя, власна — мамі в спадок дісталася після того, як не стало бабусі. Але мама завжди казала: мовляв, захочеш жити окремо — ласкаво прошу, квартира в твоєму розпорядженні. Маленька, затишна однокімнатна.
Вірочка жити окремо не хотіла. Принадно, звісно, але ні. З мамою комфортніше.
З мамою у Вірочки були хороші, довірливі стосунки. Ані тобі секретів один від одного, ані таємниць великих. Мама у Вірочки хороша, добра й розуміюча. Як казали друзі Віри, мовляв, мамка в тебе найкраща.
А й справді, найкраща. У той щасливий час, що зветься дитинством, багато хто від своїх батьків відгрібав на повну. Безмовно приймали прописаний батьками «Вітамін Ре» за свої пустощі й прокази.
Віра ж жодного разу у своєму житті не отримувала по м’якому місці, і неймовірно цим пишалася. Та мама не те що не била її! Навіть голос підвищувала дуже рідко, коли Вірочка своїми витівками доводила матір практично до інфаркту.
Печиво, цукерки, шоколадки й жуйки купувалися Вірі в таких кількостях, що іншим дітлахам і не снилося. Бувало, що й хліба вдома не було, а солодощів — хоч греблю гати. І одягу у Віри було багато.
І не аби якого, не всякого мотлоху з найближчого ринку, а модного, гарного й дуже якісного. Тому, що мама у Віри добре шила. Не просто добре, а чудово.
В ательє спочатку працювала, а потім відкрила свою крамницю з усякими там тканинами, нитками й іншою красою.
Росла Вірочка, ні в чому не мала потреби. Купалася в любові й турботі, і була хорошою, веселою дівчинкою. Із часом виросла Віра, стала гарною молодою дівчиною.
Відкрита, позитивна, усміхнена. З хлопцем зустрічалася, та щось там не зрослося в них, розійшлися.
Напевно, саме це розставання й стало відправною точкою в подальших подіях.
Дуже вже Вірочка переживала. Кохала вона хлопця, і ніяк не могла змиритися з тим, що кинув він її. Стала дівчина нервовою, смиканою. У собі почала замикатися, усе шукала причини, чому ж так усе вийшло. Може, з нею щось не так?
Може, в ній уся справа? Напевно, і страшна вона, і дурна, і безхарактерна, раз щастя свого втримати не зуміла.
Мама Вірочку заспокоювала, мовляв, знайшла через що перейматися! Скільки їх, тих женихів, ще буде на твоєму віку! І розумниця ти, і красуня. Він дурник, раз від такої, як ти, добровільно відмовився. Не хвилюйся, мовляв, Віро. Усе, що не робиться, — на краще.
А тут подруга Вірочку напоумила: мовляв, до психолога тобі треба, люба. Із внутрішньою собою попрацювати, знайти корінь усіх твоїх бід і викорінити їх. Є, мовляв, у мене одна дівчинка.
Гореві твоєму так допоможе, що через пару-трійку сеансів ти сама себе не впізнаєш.
За першою парою сеансів пішла ще пара, потім ще, ще й ще. У міру того, як грошенята з Віроччиного гаманця перетікали в гаманець дівчинки, Віра й справді відчула, що щось у ній змінюється. Якось менше стала вона усміхатися, практично перестала радіти життю, а від позитивних раніше спогадів про дитинство тепер так і сквозило неприхованими образами.
Мати в дитинстві не карала за пустощі й витівки? Це та, колишня Вірочка пишалася цим фактом, і вважала, що мама її кохала, тому й не було виписано «Вітаміну Ре».
Новій Вірочці та дівчинка вселила, що покарань не було не від великої любові, а просто тому, що мамі й діла до неї, Віри, не було. Якщо по-простому, то начхати мама хотіла на свою дочку, от і не карала. Мовляв, ті діти, які зазнавали покарання за свої діяння в дитинстві, щасливі й у дорослому житті.
Цукерки, жуйки, солодощі й інші смаколики, які раніше так захоплювали стару Віру, для нової Вірочки стали не чим іншим, як ознакою того, що мама просто-напросто відкуповувалася від неї, своєї маленької дочки.
Загалом, усі ті спогади, що раніше викликали у Віри усмішку, зараз навіювали на неї тугу й смуток. І, кажуть, по всьому виходило, що права та дівчинка!
Не було у Віри щасливого дитинства, а те, що вона раніше через дурість і незнання приймала за щастя, виявилося не інакше, як просто міражем. І справді, усі біди, усі проблеми — з дитинства. Ех, мамо, мамо!
Зламала життя доньці, і ходить тепер, радіє.
Що вже там та дівчинка Вірочці наговорила, чим уже забила вона її не сказати, що дурну голову, але останнім, завершальним штрихом у становленні нової себе було гоління голови.
Начебто як із волоссям із життя Вірочки піде все старе й непотрібне, і в міру того, як волосся відростатиме, у життя дівчини прийдуть нові, несподівано приємні зміни.
Чи то в затуманеній свідомості залишалася ще мала крапелька розуму, чи то волосся Вірі було шкода, чи то просто мама прийшла додому не вчасно, і побачила таку картину.
Віра дивилася на матір з неприхованою ненавистю.
У погляді її було стільки злості, що здавалося, кинеться вона на матір, немов розлючений звір.
— Що я роблю? Силу свою проробляю. Силу, характер, особистість. Щоб сильною стати, незалежною, самостійною. Проблеми свої викорінюю, мамо! Відрізаю все зайве, непотрібне. Життя з чистого аркуша починаю!
Висловивши матері все, що накопичилося в її душі, для повного щастя звинуватила Вірочка Світлану Юріївну в усіх смертних гріхах, і поголила таки свою макітру налисо.
Наталя, подруга й колега Світлани Юріївни, вислухавши всі подробиці того, що сталося, спочатку замислилася, і мовчала добру половину години.
А потім, стукнувши себе по лобі, з усмішкою сказала:
— Не переживай, Светику. Вправимо ми мізки твоїй Вірці, якщо вони, звісно, є в її порожній голові. Будемо битися її ж зброєю, люба. Ні, це треба ж до таких нісенітниць додуматися! Життя ти їй зіпсувала! Хоча, в одному я згодна з цією гуру психології: драти твою Вірку треба було в дитинстві, як Сидорову козу. Почастіше «Вітамін Ре» виписувати треба було. Дивись, зараз і мізки б не попливли від усяких дурних розповідей.
Коли Вірочка, прийшовши з роботи, виявила, що мами немає вдома, вона спочатку не надала цьому значення. Хіба мало що? Може, зайнята мама? На роботі затрималася, всяке буває.
Смачної, свіжої вечері, дбайливо приготованої руками мами, на плиті не було. Ну нічого, прийде мама з роботи, і приготує. А поки можна чай із бутербродом попити.
Відкривши холодильник, Вірочка здивовано витріщалася на майже порожні полиці. Ані сиру, ані ковбаси в холодильнику не було. Дивно, купити забула мама?
Пожувавши хліб з маслом, Вірочка вляглася на диван.
Мама з’явилася пізніше, ніж зазвичай, і виглядала вона, м’яко кажучи, дивно. Вії собі наростила, нігті. Рвані джинси, картата молодіжна сорочка, яскраві кросівки.
Поставивши на стіл коробочку з ролами, мама, не вимивши руки, не знімаючи сорочки, сіла за стіл, і, підчепивши нігтем рол, відправила його в рот.
— Мммм, як смачно!
Віра на повні очі дивилася на маму, і не впізнавала її.
— Мамо, а що з тобою? Що за одяг у тебе? Та й узагалі, чому ти їси роли в одне обличчя? Ми вечеряти сьогодні взагалі будемо?
Мама, глянувши на дочку такими очима, немов уперше її побачила, закотила очі, і відповіла:
— А ти що, дитя мале, Віро? Хочеш їсти — їж. Із ложечки мені тебе годувати, чи сама впораєшся? Начебто не дитя мале.
Віра обурено пирхнула, мовляв, а що мені їсти?
Холодильник порожній, вечері немає, а ти, мамо, замість того, щоб готувати вечерю, гуляєш не знати де, вирядилася, як не знати хто, ще й роли в одне обличчя їси.
Що з тобою сталося, мамо? Ти захворіла?
— А я до психолога записалася, доню. Вирішила наслідувати твій приклад. Щось така втома на мене навалилася, і зрозуміла я, що не вивожу сама. Ось, хоч розумна людина відкрила мені очі, вказавши на те, що весь цей час я жила не правильно.
Виявляється, не можна все життя жити заради інших, навіть якщо ці інші — власна дочка.
Жертвуючи своїм життям заради когось, ми розчиняємося в побутових проблемах, і втрачаємо найголовніше — себе, свою індивідуальність, свою особистість. Ти уявляєш, що мені сьогодні психолог сказала?
Мовляв, дітей ми народжуємо не для себе, а для світу! Як звучить, Віро! Народити дитину для світу!
Так от: народив ти дитину, виховав, і відпусти її у світ. Нехай дитина вчиться жити сама, нехай сама вирішує проблеми, нехай набиває ґулі, а ти, як батько, будь спостерігачем, і не втручайся.
Віра, покрутивши пальцем біля скроні, сказала, мовляв, ти не при собі, мамо.
Які в біса психологи у твоєму віці? Які діти для світу? Які спостерігачі?
— А що не так із моїм віком? Найпрекрасніший вік, я тобі скажу. І не дівчинка вже, але й не стара ще. Ось, домашнє завдання мені дали, випустити назовні свою внутрішню дитину. Виявляється, це так круто, робити те, що тобі хочеться, не озираючись на оточення! Адже, по суті, ми всі діти, ув’язнені в ці сумовиті, дорослі тіла!
Повісили собі на плечі вантаж відповідальності, і живемо з ним. А вантаж цей нас приземлює, через те й ходимо ми, не піднімаючи голову від землі.
Віра, надувшись, повечеряла яєчнею, яку довелося готувати самій, і вляглася спати. Заснути не виходило, бо мама зходила з розуму. Ходила по Віриній кімнаті з блокнотом, щось прикидала, записувала, і наспівувала собі під ніс пісеньку.
Не витримавши, Віра висунула голову з-під ковдри, й обурено запитала:
— Мамо, ти чого в моїй кімнаті забула? Мені взагалі-то на роботу завтра. Може, ти мені даси поспати?
— Спи, хто тобі заважає? Я просто планую, що й де тут буде після твого переїзду. Оранжерею хочу. З дитинства мріяла, та все щось ніяк. Психолог сказала, що мрії треба виконувати за всяку ціну, інакше людина чахне й хиріє. А й справді, Віро!
Я прям відчуваю, як я чахну. До того тужливо без оранжереї, що прям чахну я.
Далі — більше.
Готувати мама перестала зовсім. То піцу собі купить, то роли, то ще якесь доставляння замовить. Продукти не купувала, і холодильник зовсім спорожнів. Прати речі дочки Света теж перестала.
Затримувалася допізна, і пару разів навіть не прийшла ночувати.
На дзвінки не відповідала, а якщо відповідала, то розмову швидко згортала.
А приблизно за тиждень, коли Віра прийшла додому, вона з подивом виявила, що частина її речей упакована в сумки й коробки.
Вірочка й так підозрювала, що мамі просто задурили голову шарлатани й шахраї, а зараз повністю переконалася у своїх підозрах. Ні, це треба ж!
Рідну дочку з квартири виселяти, мовляв, психолог завдання дала, прибрати зайвих, непотрібних і токсичних людей зі свого життя!
— Це я — то зайва, мамо? Це я, твоя рідна дочка, раптом стала для тебе зайвою? Відколи я стала для тебе непотрібною, мамусю? Чи не відтоді, як ти стала ходити до своєї психологині божевільної? Та де ти тільки відкопала цю ненормальну? Ні, треба ж таке придумати! Я токсична!
Света невинно кліпала очима, намагаючись приховати внутрішнє тріумфування. Ох і Наталка! Ох і хитра лисиця!
Сумнівалася Света в успіху цього заходу, а дарма! Он як пройняло Віру!
— Так, Віро. Ти токсична. Саме ти. От відтоді, як ти зі своєю психологинею зв’язалася, і вселила вона тобі, що дитинство твоє було нещасним, безпросвітним і безрадісним, стала ти злою, агресивною й токсичною.
Нещасне дитинство, з якого йдуть твої нещастя. Адже так? А я ось зрозуміла, що зла ти, і токсична. Я, може, теж хочу життя з чистого аркуша почати. Тільки голову для цього голити зовсім не обов’язково. Втомилася я, Віро.
От ти доросла дівка, місцями навіть розумна. А от примху на себе напала, до якихось шахраїв-психологів записалася, купу грошей на дурниці звела. Образи якісь вишукала. Сама собі придумала, сама й повірила.
Чим тобі дитинство твоє не догодило? Ременя тобі не всипала? Та знала б, що через це такий сир-бор почнеться, виписувала б я тобі цей «Вітамін Ре» замість сніданку, обіду й вечері.
Я тобі так скажу, доню: або берешся за розум, або сама живи, як знаєш. Я ж і справді оранжерею хочу.
Немов клацнуло щось у голові у Віри. І справді, чого це вона? Та які образи можуть бути на маму?
І дитинство в неї було найкраще. От дурна! І психолог цей доморощений теж дурна.
Нахапалася верхівок, і голову дурить людям. Ні, треба з цим зав’язувати, а то на неї вже й на роботі косо дивляться. Ходить, лисиною світить, народ відлякує. Добре хоч відросло трохи волосся, їжачок стирчить.
Обійняла Віра маму, притулилася до неї, як раніше, у дитинстві, і заплакала.
— Прости мені, мамо! Ну хочеш, випиши мені свій «Вітамін Ре».
— Та ну тебе, Віро! Правильно бабуся твоя казала: велика виросла, та дурна. Раніше пороти ременем тебе треба було, може, хоч за діло б образки свої корчила.
Ні, так як раніше вже нічого не було. Поставила Света дочці умови. Готують по черзі, до крамниці теж по черзі ходять. Ну й домашні справи розподіляють порівну.
А незабаром Вірочка з хлопцем познайомилася, і зрозуміла, що мама мала рацію. Усе, що не робиться, — на краще.
Заміж збирається, скоро весілля. Щоправда, живуть уже разом, до нього Віра переїхала.
А Света вирішила: оранжереї бути. Ну правда, як без мрії? Якщо дуже хочеться, то треба робити. А раптом і справді, зачахне?
Звісно, ні до якого психолога не ходила тоді Света. Вони з Наталею почитали в інтернеті, нахапалися верхівок, запам’ятали пару термінів, і вирішили наочно показати Вірі, як це все виглядає з боку.
Звісно, був ризик, що нічого не вийде. Але ж вийшло. Он як пройняло Віру. Недарма кажуть: хто не ризикує, той не п’є шампанського.
Ось така от історія трапилася в одній звичайній родині. Іноді, щоб дитина зрозуміла цінність батьківської любові й власного життя, їй треба дати трохи побутової незалежності, навіть якщо це виглядає як шарлатанство чи, боронь Боже, гоління голови.
А як ви думаєте, де пролягає та межа, коли дорослу дитину, яка не хоче відриватися від батьківського гнізда, треба м’яко підштовхнути до самостійності?
