Таню вже виписали з малюком, вона вийшла на поріг лікарні. Дива не сталося. Батьки її не зустріли. Світило весняне сонце, вона загорнулася в куртку, що стала вільною, підхопила пакет із речами та документами однією рукою, іншою взяла зручніше дитину і пішла. Куди йти, не знала. Батьки навідріз відмовилися, щоб вона забирала дитину додому, мама вимагала написати відмову. Але Таня сама була з дитячого будинку, від неї відмовилася її мама і дівчина дала собі слово, що ніколи так не вчинить зі своєю дитиною, чого б їй це не коштувало.
Вона виросла в прийомній сім’ї, тато і мама до неї непогано ставилися, як до рідної. Трохи навіть балували, не привчили до самостійності. Та й жили не дуже багато, хворіли часто. Звичайно, вона сама винна в тому, що в її сина немає батька, це вона зараз розуміє. Начебто і серйозний він був, обіцяв зі своїми батьками познайомити, а коли Таня повідомила про своє положення, сказав, що не готовий зараз до пелюшок. Встав і пішов, телефон не відповідав, напевно, заблокував її номер. Таня зітхнула:
— Ніхто не готовий, ні тато дитини, ні батьки. Ось вона готова взяти на себе відповідальність за сина.
Посиділа на лавці, підставивши обличчя сонечку. Куди їй іти? Казали, що є центри для таких матерів, як вона, але Таня посоромилася питати їхню адресу, сподівалася, що батьки зрозуміють і приїдуть за нею, за ними… Але так ніхто і не приїхав.
Таня вирішила, що зробить так, як планувала – поїде в село до далекої родички – бабусі, та, можливо її прихистить. Таня буде допомагати на городі, доки платитимуть дитячі, а потім влаштується кудись працювати. Ось вона так і зробить, тільки подивиться зараз у телефоні, звідки відправляються автобус. Адже всі бабусі зазвичай добрі і дівчині точно пощастить, думала вона.
Таня перехопила зручніше сплячого синочка, дістала з кишені старенький смартфон і мало не зіткнулася на переході з машиною. Водій, сивий високий чоловік, вискочив із машини і почав кричати на Таню, що вона не дивиться, куди йде, занапастить і себе, і дитину, а йому сидіти потім на старість.
Таня злякалася, на очі набігли сльози, це відчула дитина, прокинулася, заплакала. Чоловік подивився на них і запитав, куди вона йде з малюком. Таня відповіла, схлипуючи, що сама ще не знає.
Чоловік сказав:
— А ну сідай у кабіну. Поїдеш до мене, там заспокоїшся і вирішимо, що тобі робити. Давай, не стій, он дитина заходиться. Мене, до речі, Костянтином Григоровичем звуть, а тебе-то як?
— Я Таня.
— Сідай Таня, давай допоможу сісти.
Він привіз молоду маму з дитиною у свою квартиру. Удома – виділив їй кімнату, щоб вона погодувала дитину. У нього була велика трикімнатна квартира. Переповити було ні в що. Таня попросила Костянтина Григоровича купити памперси і дала йому свій гаманець із тим невеликим запасом, що в неї залишався. Але чоловік навідріз відмовився брати в неї гроші, сказавши, що витрачати все одно немає на кого.
Сам він швидко піднявся до сусідки, яка працювала лікарем, сподіваючись, що вона опиниться вдома. Сусідка якраз була вихідна, передзвонивши кудись і обговоривши все, вона склала значний список необхідного і вручила Костянтину Григоровичу.
Коли він приніс покупки у квартиру, побачив, що Таня заснула, просто напівсидячи, схиливши голову на подушку, а дитина розмоталася і не спить. Помивши руки, він узяв її, щоб молода мама поспала. Тільки-но прикрив двері в кімнату, як Таня прокинулася і, не побачивши дитини поряд, почала кричати, де моя дитина. Костянтин Григорович вніс її з посмішкою, мовляв, чого сполошилася, хотів, щоб поспала. Показавши, все що купив для малюка і мами, він запропонував переповити. Чоловік сказав, що пізніше прийде його хороша сусідка лікарка і розповість, що і як потрібно робити з малюком. Вона й викличе сюди дільничного лікаря на завтра.
Далі чоловік завів розмову.
— Ніякого села і ніякої бабки тобі не потрібно шукати. Живи в мене, місця вистачить. Я вдівець, ні дітей, ні онуків у мене немає. Я отримую пенсію плюс ще працюю. Самотність мене дуже пригнічує і я буду радий таким мешканцям.
— А у вас були діти?
— Був, Таня, син у мене. Я працював моряком, півроку там, півроку тут. Син навчався в інституті, зустрічався з дівчиною. На останньому курсі вирішили розписатися, бо наречена чекала дитину. Чекали мене, щоб зіграти весілля. Але син любив мотоцикли, не впорався з керуванням, і його не стало… Якраз перед моїм приїздом, тож я приїхав одразу на прощання. Важко захворіла дружина, поховавши сина. За всім цим я загубив наречену сина з поля зору, хоча і фото її є, і знав, що дитину чекає від сина. Як не шукав – не знайшов. Тому й прошу Таня, залишайся в мене. Хоч відчую на старість, що таке сім’я. До речі, як сина назвала?
— Не знаю, чомусь хотіла назвати Савелієм, ім’я мені подобається, хоча й не дуже популярне.
– Савелій???? Таня, це ім’я мого сина. Я ж не називав тобі його ім’я, – з очей чоловіка потекли сльози. – Залишишся?
— Із задоволенням. А я ось сама з дитячого будинку, мене удочерили, але от сина мого приймати не захотіли. Тому не забрали мене з ним і мені йти нікуди. Звісно, якби не батьки, не знаю, що вийшло б із мене, а так я коледж закінчила, у мене було сите життя. Рідна мати підкинула мене до воріт дитбудинку, поклавши тільки ланцюжок із кулоном мені на ковдру.
— Ну ти йди переодягнися, там я і тобі купив одяг і будемо займатися дитиною і господарством. Ось, ванночку потрібно гарненько помити, як купати – сусідка покаже. Ну і самим поїсти, адже матусі потрібно їсти добре, щоб молоко було.
Коли переодягнувшись у новий одяг, вона вийшла до Костянтина Григоровича, він помітив на шиї ланцюжок і запитав, чи це той ланцюжок, який мама залишила. Таня відповіла, що так, той. При цьому вона дістала кулон. Ось тоді перед чоловіком і попливла підлога, і якби не Таня, так би й упав.
Прийшовши до тями, попросив подивитися кулон. Взявши його в руки, він запитав, чи відкривала вона його. Але Таня відповіла, що там немає жодних застібок. Тоді Костянтин Григорович сказав, що він особисто замовляв цей кулон для свого сина, він відкривається по-особливому. І показав, як. Кулон відкрився на дві половинки. Усередині було маленьке пасмо волосся.
— Це волосся мого сина, сам вклав. То виходить, ти моя внучка? І доля нас звела не дарма!
З очей Тетяни рікою хлинули сльози. Вона підійшла до чоловіка і міцно притиснувшись до грудей, відчула подих єдиної на цьому світі рідною людини. І тихо промовила:
— Дідусю, ріднесенький, я так довго на тебе чекала.
Історія заснована на реальних подіях. Все в нашому житті можливе. Треба тільки вірити в дива.
