Повернувшись зі служби, він одразу влаштувався охоронцем у супермаркет неподалік від дому. А що? Зарплата нехай і невелика, зате одразу, без жодного навчання і кар’єрних сходів. Йому вистачало. Прикупив недорогого одягу, хизуватися ні перед ким було, дівчина його не дочекалася, друзі теж якось порозгубилися – у когось бізнес, у когось сім’я, хтось пішов з цього життя, хтось залишився служити, а у когось галасливі тусовки, які він ніколи не любив.
Так і жили з мамою удвох. Зробили невеликий ремонт, він полагодив усе, що зламалося за час його відсутності, і потекли будні “робота-дім”. Причому “робота” переважала, крім своїх змін, він ніколи не відмовлявся підмінити напарників у свята, та й узагалі – коли попросять. Люди сімейні, їм потрібніше. А він що, одна радість – мамі-пенсіонерці хороших продуктів додому принести, якимось делікатесом побалувати, а собі… ну іноді пляшечку пінного, телевізор і спати, а завтра на роботу.
— Ех, Олексику, ну хоч би ти з дівчиною гарною познайомився, – зітхала мама, – у кіно б сходили, у кафе… Сидиш тут у чотирьох стінах із телевізором…
— Ой, мам, ну де я познайомлюся? Та ще з гарною! Їм зараз клуби подавай, тачки дорогі, курорти… А я що? Простий охоронець! – і, обійнявши маму за плечі, ласкаво додавав: – Не переживай, мамусю, нам і так добре, пішли, чайку поп’ємо…
Так ішли дні, тижні, місяці, непомітно складаючись у роки. Він змінив кілька місць роботи: магазини, офіси, фірми періодично закривалися, на їхньому місці з’являлися нові, але охоронці були потрібні скрізь і завжди. Характер роботи наклав свій відбиток на його обличчя – з просто серйозного і суворого воно поступово перетворилося на похмуре і похмуре. Так само було і на душі…
Мама стала здавати. То голова, то тиск, то серце… Воно й зрозуміло – вік. Він був пізньою дитиною, і до його тридцяти мамі було вже за сімдесят. А через кілька років поховав. І вже тоді зовсім забув, як це – посміхатися…
А тим часом закривалася чергова фірма, в якій він працював, і Олексій знову моніторив вакансії, повертатися до старого життя точно не хотів. Одна особливо зацікавила, влаштовували всі умови, от тільки… Охоронець був потрібен у зоопарк.
— Хм, це щось новеньке, – він задумався, але за хвилину потягнувся до телефону, яка, в принципі, різниця, що магазин, що зоопарк, скрізь люди ходять… Йому-то що?
Дзвінок. Співбесіда. Невелике стажування. За кілька днів він уже приступив до роботи.
Спочатку все було як завжди – відстояв зміну і додому. І все ж… Зоопарк – це вам не порожні коридори офісів і фірм, де годинами, окрім голих стін, погляду нема за що зачепитися, і не супермаркети, де зранку зітхають пенсіонери, вдень поспішають перекусити студенти і клерки, а ввечері втомлені після роботи господині, яким ще вечерю готувати…
У зоопарку люди гуляють, усміхаються, фотографуються, а діти регочуть і захоплено кричать. Але головне, у зоопарку – кругом тварини! І хоча новий охоронець виглядав доволі похмурим, але всередині нього вже щось відбувалося… Наче крига одноманітного безглуздого життя, що скувала його душу, ні, ще не ожила, але потрішку танула…
У зоопарку не завжди було людно, і в буденні робочі години або в негоду, Олексій звертав свій погляд на клітки і вольєри, вивчав інформацію на табличках, а з-за решіток на нього з цікавістю поглядали різні оченята, оченята і оченята, вивчаючи, в свою чергу, нову людину.
За півроку він знав напам’ять усіх тварин зоопарку, їхні характери і звички, місця проживання і чисельність у дикій природі, а вони – знали його. Він уже не виглядав так похмуро й похмуро, як раніше, обличчя його розслабилося і ніби посвітлішало, а коли він тихенько говорив із тваринами або спостерігав за їхніми іграми, куточки його губ несміливо повзали догори, утворюючи смішну сором’язливу усмішку.
Олексій цих змін не помічав, і взагалі, про себе особливо не замислювався. Зате наміченим поглядом помічав те, що відбувалося навколо. Якось дорогою на роботу він побачив кошеня, худеньке, самотнє, з голодними очима. До початку зміни залишалися лічені хвилини, недовго думаючи, він запхав кошеня за пазуху і побіг до зоопарку.
Там уже мешкала місцева кішка, її годували, у неї було місце в теплій підсобці, тож свого підопічного Олексій відправив туди ж. Кішка пошипіла для порядку, але потім погодилася взяти хлопця на виховання, куди діватися.
І тепер у дорослого самотнього чоловіка Олексія з’явилася важлива турбота – щоранку дорогою на роботу він заходив у магазин і купував малому і його кішці-виховательці котячих консервів. На обід і в короткі перерви Олексій приходив у підсобку, та й увечері забігав попрощатися з кошеням. Працівниці казали:
— Ти кошеня додому бери, воно явно тебе господарем вважає, он, хвостиком бігає за тобою!
— Та я на роботі частіше, ніж удома, чого йому там одному сидіти…
Жінки переглядалися:
— Уу, так тобі спершу господиню треба вдома завести, а потім уже кота, – сміялися вони.
Сміх сміхом, а з особистим життям у Олексія якось не складалося. Він і в юності насилу уявляв, як можна ось так узяти і заговорити з дівчиною, а зараз, через роки мовчання і самотності, навіть і не намагався.
Усі ці веселі ошатні люди з дітьми, візочками, кульками і морозивом, уявлялися йому одним строкатим натовпом, що гомонить і гомонить, за яким він уважно стежив, відповідаючи за безпеку і порядок, але облич не бачив…
Утім, одне жіноче обличчя він пам’ятав у найдрібніших подробицях, сам не розуміючи, коли встиг розгледіти. Вони приїжджали щонеділі, за будь-якої погоди – миловидна білява жінка із сином в інвалідному візку. Олексій уже чекав на них, щоб допомогти з коляскою на сходинках входу.
Вони ніколи не зливалися з натовпом, затримуючись біля тих тварин, де людей було менше. Особливо любив хлопчик дивитися на вовків і лисиць, а коли у вольєри випустили молодняк, який підростав, він узагалі не міг відірватися, спостерігаючи за їхньою веселою метушнею.
В одну дощову неділю, коли відвідувачів майже не було, Олексій наважився заговорити. Не з нею, з хлопчиком. І то, не перший. Хлопчик запитав, чи справді звірі дикі, як у лісі, чи, може, не зовсім, і чи можна хоч когось, хоч разочок погладити. Так і зав’язалася в них чоловіча розмова про вовків, їхні звички і про те, що гладити тварин у зоопарку в жодному разі не можна.
— Хоча… здається, є один звір, якого ти можеш погладити, якщо не злякаєшся, – Олексій, сидячи навпочіпки біля хлопчика, говорив цілком серйозно, але, подивившись на жінку та спіймавши її стривожений погляд, додав: – Усе гаразд, там звір… ручний.
Сказавши їй ці кілька слів, він зніяковів так, ніби зізнався в коханні. Піднявшись і не дивлячись на неї, він покотив інвалідне крісло до підсобки.
“Звір” хлопчика не розчарував, хоч і виявився звичайним кошеням. Звичайним, грайливим, пухнастим, лагідним кошеням. А хлопчик в інвалідному кріслі був звичайною дитиною, а тому весело сміявся, коли кошеня в нього на колінах бавилося шнурками від куртки.
Так і зав’язалося знайомство. Тепер щонеділі кошеня на ім’я Малий приймало гостей, Олексій із хлопчиком Ромою спілкувалися легко, вони завжди знаходили якісь теми для обговорення, і однакові хлоп’ячі посмішки осявали їхні обличчя.
А ось із мамою Світланою Олексій, на превеликий жаль, не міг зв’язати і двох слів. Він чекав кожної зустрічі, репетируючи про себе, як запросить її кудись (Рома повідомив “по секрету”, що живуть вони удвох, без тата, і вона ні з ким не зустрічається). Однак, у чергову неділю, він ніяк не міг зосередитися і слова буквально застрявали в горлі.
Але, як відомо, прикрашають чоловіка не слова, а вчинки, і хтось згори, бачачи, як страждають і марнують час три хороші людини й одне просто чудове кошеня, хтось згори дав Олексію можливість зробити вчинок, який скаже все краще за будь-які слова…
Трапився в Олексія в неділю вихідний, якось так випав за графіком уперше за довгий час. Пропустити зустріч зі Світланою і Ромкою він не міг, а тому ближче до обіду вирушив до зоопарку. Час він підгадав точно, і вони зустрілися біля входу.
“Сьогодні точно скажу!” – думав Олексій, намагаючись зібратися з думками. Вони, тим часом, обійшли півзоопарку, заглянули в підсобку до Малого і вирушили до лисиць і вовків. Грайливе кошеня ув’язалося слідом.
Біля вовчих вольєрів росла величезна тополя, і Малий виліз на неї, полюючи на горобців. Він безтурботно стрибав по товстій гілці дерева, що нависала над вольєром молодняка. Вовки-підлітки влаштували галасливу метушню, зображуючи серйозну сутичку, і Малий, чи то задивившись, чи то злякавшись, не втримався і звалився до вовків! Вони вмить припинили гру і кинулися до кошеняти…
Усе це сталося за лічені секунди на очах завмерлих глядачів, серед яких були і Світлана з Ромкою, а Олексій…
— Не шуміть, будь ласка! – сказав він, – Света, набери Тамару Михайлівну, нехай відкриють вовків, я вийду… – і він простягнув їй свій телефон.
Потім швидко і вправно виліз на високий паркан і, зістрибнувши у вольєр, спокійно пішов до вовків, які оточили кошеня, що шипіло і бурчало.
Вовк, безперечно, серйозний і небезпечний хижак, але цуценята-підлітки ще не настільки впевнені в собі, щоб швидко приймати рішення. Тому вони стояли навколо невідомого звірка, витягаючи шиї і з цікавістю поглядаючи одне на одного – хто ж перший наважиться погратися зі “здобиччю”? До того ж, вони були не голодні.
Тож у Олексія було кілька секунд, щоб врятувати Малого. Про себе він узагалі не думав, молодих вовків не боявся, підходив спокійно й рішуче, і вони, відчувши в ньому впевненість ватажка, розступилися. До кошеняти було два кроки. Воно стояло, вигнувши спину, шерсть стирчала дибки, у розширених зіницях застиг жах…
“Тільки б не рвонув! Наздоженуть у два стрибки, і тоді вже… не врятувати”
Олексій нахилився і простягнув руку, у скронях стукало, здавалося, його вдарить струмом, коли він торкнеться кошеняти. Напруга сконцентрувалася в повітрі в ці кілька секунд…
І раптом скрипнули двері вольєра, працівники зоопарку відчиняли їх зовні. Вовки озирнулися, Малий сіпнувся було тікати, але сильна рука вже міцно вхопила його, піднімаючи в повітря. Притиснувши кошеня до грудей і ледь поморщившись від двадцяти гострих гачків, що впилися в нього, Олексій так само впевнено пішов до дверей, за якими стояли працівники зоопарку, готові втрутитися. Усе-таки ситуація була надзвичайною – у клітці з хижаками перебувала людина, яка не працює з тваринами.
Втручання не знадобилося, зграя супроводила Олексія до дверей, шанобливо дотримуючись дистанції.
А далі, все якось само собою склалося, ніби Олексій одним махом перестрибнув сходовий проліт їхнього знайомства, на якому все ніяк не міг піднятися на другу сходинку.
Увечері на кухні пили чай. Потім Світлана мазала зеленкою Олексія, подряпаного врятованим “звіром”, а Ромка показував Малому свою кімнату, точніше, тепер їхню спільну.
Добре, що чоловіка прикрашають не слова, а вчинки, і ті, хто не наважується запросити жінку на побачення, може просто увійти в клітку з вовками.
Ну, або хоча б, врятувати одне маленьке покинуте кошеня…
