Усе почалося з такого шаленого брязкоту, ніби саме небо на землю впало. Шибка у вікні розлетілася на дрібні скалки, щедро посипавши ними стіл, за яким Микола з Катериною саме сіли смачненько вечеряти.
— Поверніть нашу дитину, іроди! — прорізав вечірню тишу знайомий жіночий вереск знадвору.
Катерина, господиня крутої вдачі, миттю зблідла, але вже за секунду її обличчя налилося буряковим цвітом. Вона схопила зі столу качалку, якою ще вранці тісто місила, і, мов фурія, вилетіла на подвір’я.
— Ах ти ж гадюка! Я тобі зараз покажу, як чужі вікна бити!
Микола, чоловік розважливий і давно звиклий до дружининих буревіїв, лише важко зітхнув. Не поспішаючи, він підвівся, вийшов у сіни й обережно, одним оком, зиркнув у двір. А там діялося таке, що хоч кіно знімай!
Кури розліталися врізнобіч, мов очманілі. Знаменитий на все село задерикуватий півень Мартин вирішив по-лицарськи заступитися за свій гарем.
З грізним клекотом він кинувся на клубок із двох жіночих тіл, що вже люто качався по споришу.
Але не розрахував: отримав п’ятою в дзьоб від власної ж хазяйки і впав, як підкошений. Катерина в нас жінка огрядна, кілограмів під сто двадцять, тож самі розумієте, якої сили був той удар у запалі боротьби.
Дворовий пес Рябко, який зазвичай терпіти не міг крикливого Мартина, забув усі образи й кинувся рятувати пернатого.
Поки тягнув контуженого півня з поля бою за сарай, і сам отримав зопалу кілька разів по ребрах. Сусідські пси тільки з-за тину спостерігали, ліниво побріхуючи на це видовище.
Аж тут над парканом з’явилася лисувата маківка Сашка, Тетяниного чоловіка.
— Миколо! — гукнув він до сіней. — То наша Юля в вас чи ні?
— Та хто її знає! — озвався Микола. — І нашого Романа нема. Я думав, вони десь біля річки з вашою милуються.
Жіночий клубок миттю розпався. Тетяна з Катериною відскочили одна від одної, важко хапаючи ротом повітря.
— То вона не у вас? — прохрипіла Тетяна, випльовуючи шматок відірваної оборки. — А я думала, ви мою дитину переманили!
— Та здався нам твій скарб! — Катерина люто обтрусила фартух. — Я ту дівку на гарматний постріл до нашої хати не підпущу!
Аж тут вулицею, здіймаючи куряву, прибігла тітка Ганя, яка вічно на станції насінням торгувала.
— Поїхали! Сама бачила! — заголосила вона, витираючи рясний піт кінцем хустки. — Сіли на поїзд і поїхали! З валізами! Сказали передати, щоб не шукали. Дістали ви їх, кажуть, своєю ворожнечею до самих печінок!
Жінки одночасно охнули й схопилися за серце.
— Куди поїхали?! Як назовсім?!
І кожна в цю мить гірко подумала: «Це все вона винна!».
А колись же були не розлий вода. Разом до школи бігали, дівочими секретами ділились. Аж поки в село не прислали нового агронома Артура.
Міський красень, розмовляв так солодко, ручки цілував. Закрутив голови обом, а потім… оженився на Вальці Сухій і чкурнув з нею до міста.
А дівчата тоді наче з ланцюга зірвалися. Звинувачували одна одну, так і не розібравшись, хто в кого того непутящого жениха відбив.
Згодом обидві повиходили заміж — Катерина за Миколу, Тетяна за Сашка. Вже й дітей повна хата в обох: у Катерини четверо, у Тетяни троє.
А старі образи все тліли, роздуваючись через найменшу дурницю — чи то корова в чужий город зайшла, чи пироги в печі підгоріли.
І треба ж було такому статися, щоб найстарший син Катерини, Роман, закохався в Тетянину Юлю!
— Не бувати Тетяниній дочці моєю невісткою! — тупала ногою Катерина.
— Та я краще Юльку за Федька-дурника віддам, ніж за Копчаків! — кричала на своєму подвір’ї Тетяна.
Федько, почувши про таке щастя, навіть у лазні помився і вилив на себе пів флакона одеколону «Шипр». Прийшов свататися, пахнучи так, що мухи на льоту падали.
Юля, як побачила того жениха, то реготала так, що ледь з хати не втекла.
Тетяна тоді задумалась, веліла Сашкові заводити їхні старенькі «Жигулі», посадили вони того Федька й повезли в сусіднє село, до сліпуватої Ніни.
Та давно про чоловіка мріяла, щоб було кому город орати. Федько спочатку пручався, мовляв, стара вона.
Але Ніна налила йому миску густого борщу з м’ясом, відрізала пів пирога. Федько поїв, облизався і спитав: «А узвар є?». Узвар був. Так Федько там і лишився приймаком.
А між молодими тим часом кохання тільки палахкотіло. Вони ховалися по кущах біля річки, а село тільки посміювалося, називаючи їх місцевими Ромео і Джульєттою.
Втомилися діти від вічних материнських сварок. Роман знайшов у газеті оголошення: в сусідній області кликали молодь працювати в агрокомплекс, обіцяли гарну зарплату і дах над головою.
Батьки потайки дали грошей на дорогу, брати-сестри речі городами вночі перенесли. Усі мовчали, як партизани.
Минуло два довгих місяці.
Жінкам конфліктувати стало ні з ким, та й сил не було — материнське ж серце нило за дітьми. Одного вечора Катерина несміливо зайшла на подвір’я до колишньої подруги.
— Думала, може, Юля обізвалася… — важко зітхнула вона, сідаючи на ослінчик біля порога.
— Та якби ж то, — Тетяна витерла сльозу краєчком хустки. — Звелася вже вся від тих думок.
Спільна біда їх і примирила. Спочатку поплакали, потім у поліцію разом поїхали. А згодом сільська секретарка пошепки здала: молоді виписалися й зареєструвалися в сусідній області.
— Поїду, за коси додому притягну! — звично взялася в боки Тетяна.
— Куди там тягнути, — махнула рукою Катерина, вже змирившись із долею свахи. — Чоловікова дружина вона тепер, розписалися, певно. Поїдемо, провідаємо, та й благословимо. Що ж робити.
У поїзді їхали притихлі. Трохи прикро було, що діти їх не послухали. Але з іншого боку — свахи ж свої, перевірені, якщо треба буде — пів села за своїх рознесуть!
— Таню, — раптом хихикнула Катерина. — А я ж того Артура бачила, як у район їздила.
— Та ти що! І як він?
— Лисий, старий, пузо як баняк! З Валькою давно розлучився, тепер по чужих молодицях бігає. Як глянула я — Боже, дякую, що відвів від нас такого «красеня»!
— А ми ж через нього стільки крові одна одній попили… От дурні ми, скажи? — щиро засміялася Тетяна.
Обійнялися вони, дістали з торби курочку печену, пиріжки та пляшечку «тієї самої, чистої як сльоза», щоб дорога веселішою була.
Коли жінки підійшли до двору, молоді саме поралися на городі. Юля, побачивши матерів, злякано сховалася за широку спину Романа. Хтозна, чого від них чекати!
Але Катерина раптом випустила з рук важкі сумки і зойкнула.
— Ой, лишенько! Гляньте на них!
Тетяна придивилася: з-під легкого сарафана Юлі чітко виділявся кругленький животик. Місяць на шостий, не менше. Жінки, які самі не одну дитину виростили, таке одразу бачать.
— Свахо… Та вона ж при надії! Вони ж чекають на дитинку вже! — розпливлася в усмішці Тетяна, витираючи сльози.
Роман напружився, прикриваючи дружину:
— Нам не п’ятнадцять років! Ми вже побралися. І якщо ви приїхали сваритися…
— Та золоті ви наші! — в один голос скрикнули матері й кинулися обіймати дітей, розливаючи сльози радості.
Три дні гостювали.
І картоплю попололи, і дров наскладали, і з ремонтом кімнати для немовляти допомогли.
Додому повернулися щасливі. На станції їх зустрічали чоловіки — чисто поголені й підозріло метушливі.
— Добре з’їздили, Колю, — сказала Катерина, переступаючи поріг хати.
— Це добре, добре… — ховав очі Микола, задкуючи до дверей.
Катерина звичним рухом зазирнула за піч, до скрині, де стояли її запаси «цілющої». З тридцяти пляшок сиротливо тулилися лише дві.
— Ах ти ж паразит! — розвернулася вона, але Миколи вже й слід прохолов.
За лазнею, на старій колоді, сидів Сашко. Це була їхня схованка. Захеканий Микола прибіг туди, перестрибуючи через тини.
— Що, і тебе шукає? — Сашко розстелив фуфайку на дровах. — Нічого, тут переночуємо, хай перебісяться.
Він любовно погладив сховані у густій кропиві пляшки й дістав з кишені солоного огірка:
— Ну, свате… За молодих! І за внука!
А в хаті жінки вже й не думали сваритися. Сиділи, пили чай із м’ятою і сперечалися хіба про те, якого кольору візочок купувати.
— Може, покличемо їх? — м’яко спитала Тетяна. — Чого ж вони за тією лазнею, мов сироти, сидять?
— Та гукай уже, — махнула рукою Катерина. — І пляшки хай несуть. Думають, ми не знаємо, що вони все бутляжжя в кропиву перетягали, конспіратори нещасні…
Одного тільки жінки не знали: що втечу дітям організували саме ці тихі чоловіки. Але про це в селі поки що всі мудро мовчали.
***
Отак воно в житті й буває: роками плекаємо старі образи, ділимо межі й чужі провини, забуваючи про найголовніше. А треба лише, щоб діти розправили крила і вилетіли з гнізда, аби батьки нарешті зрозуміли — щастя не в перемозі над сусідом, а в родинній злагоді й очікуванні нового життя. Іноді ті, кого ми вважали найбільшими ворогами, стають найріднішими людьми.
А як вважаєте ви, чи варто роками триматися за давні кривди, коли попереду може бути стільки спільної радості?
