Ганна Павлівна прокинулася вранці в п’ятницю з дуже дивним відчуттям. Їй наснився яскравий сон, детальний і незабутній. Якби вона була забобонною, то одразу почала б панікувати, тому що уві сні їй бачилися найдивніші знаки: довгі коси, в які було вплетено квітучі кактуси, співочі птахи, чоботи з довгою халявою і політ над якоюсь горбистою місцевістю.
На щастя, Ганна Павлівна не вірила в містику, спокійно жила звичайнісіньким і нудним життям і була цьому рада, тому що до розлучення з чоловіком їй було дуже «весело». Вона не звернула на сон особливої уваги. Часи, коли доводилося сильно тривожитися, минули. «Веселого» чоловіка, великого любителя залити очі, вона позбулася багато років тому, всю себе присвятивши дітям – синові та доньці – і роботі.
Сорокап’ятирічну Ганну Павлівну на роботі любили: вона завжди йшла на поміч. Педагогічний склад коледжу, в якому вона працювала викладачем історії, добре знав, що до неї можна звернутися з будь-якою проблемою. Допомоги у неї просили не тільки рядові співробітники, а й адміністрація. Директор коледжу, молода і перспективна красуня Вікторія В’ячеславівна, користувалася навичками підлеглої без докорів сумління.
— Ганно Павлівно, зайдіть, будь ласка, до мене, – нерідко просила вона. І всі в колективі розуміли: Вікторія В’ячеславівна знову не знає, як правильно оформити якийсь документ.
В усьому коледжі не було працівника розумнішого й ерудованішого, тож коли виникла потреба відправити делегата на конференцію до столиці, обирали недовго – одразу звернулися до Ганни Павлівни:
— Виручайте, – благала директорка. – Так швидко ніхто, крім вас, не зможе підготуватися.
— Але мені за місяць треба бути готовою до іншого виступу, у місті, – заперечила Ганна Павлівна.
Директриса змінила тон.
— Але ви ж розумієте, що це ваш обов’язок. Ви за участь у таких заходах отримуєте надбавку. До того ж нам потрібно буде представити вас до нагороди цього року. Треба ж навести на це якісь підстави!
— Гаразд, – зітхнула Ганна Павлівна. – Правило однієї ночі ніхто не скасовував.
— Тоді готуйтеся. У вас буквально тиждень на те, щоб написати доповідь і вислати в столицю тези свого виступу. У тому, що ви впораєтеся, я не сумніваюся.
— А транспорт?
— Ми оплатимо вам квиток на поїзд.
— Плацкарт?
— Купе.
— Хоч раз у житті мені пощастило! – щиро зраділа Ганна Павлівна.
У Києві потрібно було залишитися на два дні. Там в одному зі столичних вишів навчалася дочка Ганни Павлівни, Марія. Навчалася вона вже на четвертому курсі, поїхала на навчання у вересні після канікул, і вже цілих три місяці мати її не бачила. Поїздка на конференцію була для Ганни Павлівни можливістю зустрітися з донькою і побалувати її домашньою їжею. Після роботи вона відразу зателефонувала Марійці:
— Уявляєш, я їду у відрядження до столиці! Скоро побачимося. Що тобі привезти, донечко?
Марія у відповідь якось зам’ялася.
— Навіть не знаю, мамо. У мене стільки справ…
— Ну не цілодобово ж ти зайнята! Може, все-таки знайдеш кілька хвилин для зустрічі зі мною? Я приїду до тебе в гуртожиток.
Марія знову замовкла, і Ганна Павлівна відчула недобре.
— У тебе щось сталося?
— Ні, все гаразд. Просто втомлююся дуже. Зазвичай одразу після занять лягаю спати. Потім прокидаюся і готуюся до семінарів…
Так. Це ще що за новини?
— Маріє, твоя схема шита білими нитками. Говори як є. Я все одно все дізнаюся.
Марійка глибоко зітхнула і сказала:
— Я не живу в гуртожитку.
Повисла пауза. Ганна Павлівна постаралася стримати емоції, але все одно тон її змінився:
— А де ти живеш?
— З хлопцем.
— Ось так новини. Як давно?
— Півроку.
— Є ще що сказати?
— Так. Я в положенні.
— Так… на передостанньому курсі не така вже катастрофа. Гаразд. Не так я хотіла дізнатися про онука, але вже як є… – уже спокійніше промовила Ганна Павлівна.
— Мамо, я б тобі все сказала, правда…
— Добре, добре. Не хвилюйся, будь ласка, Марійко. Тобі не можна хвилюватися. Усе добре. Ти ж чуєш, я нічого проти не маю. Тільки скажи мені: ти ж усе ще студентка? Не закинула навчання?
— Ні, мамо, що ти! Я відвідую заняття. У мене все чудово. Тільки от про хлопця боялася тобі розповідати.
— Нічого не бійся, люба! Дитина – це щастя. Одружився старший син, а онук раніше зʼявиться в молодшої доньки. Я ж усе одно його чекаю. А як усе буде – ми вирішимо.
— Добре, мамо. Я буду тебе чекати. Ми все обговоримо під час зустрічі.
— Тоді до зустрічі, донечко. Ти не переживай. Я завжди на твоєму боці, що б не сталося. Бувай!
Ганна Павлівна поклала слухавку і закрила обличчя руками. Новина, звісно, її приголомшила, і вона одразу ж почала прикидати, як усе краще організувати, щоб Марія змогла залишитися на стаціонарі та закінчити університет без перерви на академічну відпустку. У думках одразу з’явилися кілька варіантів, але всі вони були дуже складними в реалізації, тому Ганна вирішила поки що все залишити на стадії задумки і почала готувати доповідь на конференцію.
Через кілька днів майбутня бабуся вже затягувала величезну валізу у свій вагон. Один із пасажирів, симпатичний чоловік, який стояв за нею в черзі на посадку, допоміг підняти важку ношу і пожартував:
— Ви прямо як човник у дев’яності.
— Є частка правди в цьому, – сказала Ганна Павлівна і попрямувала у своє купе. Виявилося, балакучий пасажир був її попутником.
— Значить, разом поїдемо, – зрадів він.
— Поїдемо, куди ж дінемося, – задумливо промовила вона. У Ганни Павлівни голова просто гуділа від важких думок про те, як тепер бути з дочкою, з її цікавим станом та навчанням. Вона погано спала останні кілька днів, тому практично не звернула уваги на попутника. Тим часом він спостерігав за нею з неприхованим інтересом.
Помітивши, що Ганна Павлівна збирається лягти спати, попутник вдавав, що в нього важливі справи в тамбурі, і вийшов із купе на чверть години, щоб вона могла спокійно перевдягнутися. Коли він повернувся, Ганна Павлівна сиділа вже в спортивному костюмі й читала книжку.
— Я думав, ви відразу спати будете.
— Не спиться, – досить привітно відповіла Ганна Павлівна. Закривши книжку, вона пояснила: – Вирішила спочатку випити склянку чаю.
— А зможете потім заснути?
— Їхати майже десять годин. Якось та й засну.
— Це точно. Дозволите скласти вам компанію?
— Ну, вигнати я вас точно не можу, – усміхнулася Ганна Павлівна.
— Тоді я сходжу по чай для себе й заодно ваш принесу.
— Я буду вам дуже вдячна.
За дві хвилини він з’явився з двома склянками окропу, блюдцями і чайними пакетиками. Вони розташувалися за столиком один навпроти одного, стали пити чай і ділитися думками.
Для початку познайомилися. Виявилося, попутника звуть Павлом. Цей факт одразу привернув Ганну Павлівну до нього. Все-таки з цим ім’ям у неї асоціювався найкращий чоловік у її житті, не рахуючи сина. Говорили вони з Павлом про те, що колись чай у потязі був смачнішим, що в молодості засинати під стукіт коліс було простіше, раділи наявності в купе розеток.
Випивши чай, Ганна Павлівна хотіла віднести склянку провідниці, але Павло й тут зголосився допомогти. Було приємно і незвично відчувати на собі чоловічу турботу, і Павло сподобався Ганні ще більше, але це не означало, що вона перестала думати про доньку. Марія була, звісно, важливішою. Подякувавши Павлу, Анна сказала, що хоче спати, і відвернулася до стіни. Заснути їй вдалося тільки під ранок. Але сни знову були тривожними, тож прокинулася розбитою.
На вокзалі вона досить сухо попрощалася з Павлом і вирушила до готелю. Початок конференції припадав на полудень, у Ганни Павлівни було ще три години. Вона поснідала і почала збиратися.
Вона виступила в перший день конференції, тому вже до вечора була практично вільна. Ганна Павлівна зателефонувала доньці, запитала, чи зможуть вони побачитися. Але Марія сказала, що в неї якісь справи.
— Давай ти приїдеш до мене завтра вранці, – запропонувала вона.
— Хіба в тебе немає занять?
—Є, але ввечері. Вечірні пари.
— Добре. Я вранці буду вільна. Приїду.
Наступного ранку вона поспішила до доньки. Виявилося, Марія живе в дуже пристойному будинку з відеодомофоном, консьєржем і акуратним під’їздом. Усе це здалося Ганні Павлівні підозрілим. «Звідки в Марії гроші винаймати таку квартиру?» – думала вона.
Марійка вийшла зустрічати маму на сходовий майданчик. Вона мала дуже бадьорий вигляд, була одягнена в домашній костюм, і це трохи заспокоїло Ганну Павлівну.
— Донечко! – радісно вигукнула мати, обіймаючи Марійку.
— Мамо, що ти там везеш? Повна сумка! Навіщо? Я не голодую.
— Але ти ж не вмієш готувати. Я хотіла тебе трошки побалувати.
— Ходімо у квартиру.
Вони пройшли в затишний, просторий передпокій. Марійка допомогла матері роздягнутися, дала кімнатні капці. Потім провела на кухню. Стала наливати чай. Мати наважилася почати розмову про те, що її так хвилювало.
— Марійко, то ти мені розповіси про свого нареченого?
— Не переживай, мамо. Побачиш, Ахмед хороший. Він мене повністю забезпечує
— Ах-мед? – на видиху перепитала Ганна Павлівна. – Хто він за національністю?
— Матусю, але ти ж не шовіністка! Ти тільки не переживай. Він скоро прийде і сам тобі все розповість. Він пішов за букетом для тебе.
Не встигла Марія це сказати, як грюкнули вхідні двері. За хвилину на порозі кухні з’явився високий темношкірий чоловік. Анна Павлівна була в такому ступорі, що не відразу змогла зрозуміти, скільки йому приблизно років. Їй чомусь здалося, що потенційний зять – її ровесник.
— Здрастуйте, – вимовив він із широкою посмішкою і сильним акцентом, простягаючи Ганні Павлівні шикарний букет троянд.
— Здрастуйте, – відповіла вона пошепки.
— Дуже радий знайомству. Марійка мені говорила, що в неї чудова мама. Я маю велику честь вас приймати у нас.
— Дякую, Ах-меде, – сказала Анна Павлівна. Вона вже почала приходити до тями і змогла розглянути його уважніше. Він був мулатом, цілком приємної зовнішності, злегка повненьким, високим і молодим. Пізніше виявилося, що Ахмед старший за Марію всього на три роки.
Анна Павлівна нічого проти іншої національності не мала. Але все одно була сильно розчарована у виборі дочки. Найбільше вона переживала, що зять відвезе її улюбленицю за кордон. Але Ахмед поспішив її заспокоїти:
— Ні, я не планую їхати. Поки що я працюю стоматологом у приватній клініці і непогано заробляю. Згодом відкрию свій кабінет. Марійка і мої діти будуть забезпечені, будьте впевнені. Моя сім’я ні в чому не матиме потреби.
— Але Марійці потрібно ще вчитися!
— Ми наймемо няню. Я обіцяю, що вона отримає диплом.
Поговоривши з Ахмедом, Анна Павлівна трохи заспокоїлася. Їй сподобалися його розважливість і самостійність. Марія поруч із ним сяяла. «Що поробиш? Такий вибір моєї дочки», – вирішила Ганна Павлівна.
У рідне місто вона поверталася спантеличеною. Син її абсолютно не потребував. На роботі нею всі відверто користувалися. Марія ось теж стала зовсім самостійною. Їй було навіть трохи прикро за себе. Кілька тижнів вона перебувала десь глибоко в своїх думках. А потім вирішила: «А чи не піти мені в декретну відпустку замість Марійки?»
Того ж дня Ганна Павлівна озвучила доньці свою думку. Та зраділа:
— Мамо! Ми з Ахмедом і хотіли тобі запропонувати, але боялися, що ти образишся. Якби ти приїхала до Києва і стала жити з нами, я могла б спокійно вчитися. Кому ще я можу довірити свою дитину, якщо не тобі?
Керівництво коледжу було в шоці. Відпускати Анну Павлівну ніхто не хотів. Вмовляли залишитися всім колективом, але майбутня бабуся була непохитна.
У квітні в Марійки зʼявився син Джамаля. За літо вона здала всі свої борги за сесію. Коли малюкові виповнилося два місяці, Анну Павлівну оформили у відпустку для догляду за дитиною, і вона переїхала до доньки. І треба ж було такому статися: коли новоспечена бабуся сідала до потягу, вона знову зустріла Павла. Він одразу впізнав її. Їхали вони в різних вагонах, але Павло поквапився і помінявся місцями з її попутницею.
— Я про вас весь час згадував! Так хотілося ще раз зустрітися, взяти номер телефону. А ви до столиці надовго?
— Роки на два, не менше, – посміхнулася Анна Павлівна.
— Як здорово! Я теж їду туди – працювати. Сподіваюся, ви не відмовите мені в прогулянці набережною?
— Не відмовлю, Павле. Не відмовлю.
За два роки Ганна Павлівна звільнилася зі свого коледжу остаточно і переїхала до столиці жити. Донька із зятем її вже потребували не так сильно, тому вона з радістю погодилася на пропозицію Павла стати його дружиною. І сни їй тепер снилися тільки щасливі.
