— Я повернулася, — мило посміхнулася колишня дружина. Вона майже не змінилася, і очима виблискувала так само весело, тільки Микиту це тепер зовсім не зворушувало.
— Радий за тебе, — байдуже кинув він. — Навіщо кликала? Чого ти хочеш?
— Фу, який ти став грубий, — з посмішкою нахмурила брови Аліна. — Ну гаразд — давай одразу до справи. Я хочу забрати свого сина.
***
Він закохався в неї ще в 10 класі, хоча «першою дівкою на селі» вона не була. Але був у Аліни якийсь шарм, чарівність, привабливість, чи що.
На неї багато хлопців задивлялися, і Микита винятком не став.
Після школи життя їх розкидало, і зустрілися вони тільки через шість років випадково, в якійсь веселій компанії.
— А я тебе десь бачила, — весело примружила вона свої незвичайні зелені очі. — Давай, підказуй! — і завзято посміхнулася.
— Ми з тобою вчилися в одній школі. Тільки я двома класами старший, — чомусь зніяковів Микита.
— Так? Взагалі тебе не пам’ятаю…
На це він і не розраховував. З чого б такій красуні пам’ятати якогось сірого хом’ячка?
Він, правда, тепер не такий пухкий, але до Аполлона йому далеко. Та й обличчя звичайне, невиразне — Микита свою зовнішність оцінював тверезо.
Проте якось закрутилося в них усе, завертілося, і за два місяці він переїхав до неї на орендовану квартиру під докірливий погляд матері.
— Що за поспіх, синку? Ви ж зовсім не знаєте одне одного, — несхвально похитала головою Анна Андріївна.
— Мам, ну ти чого? Не рада за мене, чи що? — Микита весело посміхнувся і обійняв матір. — Усе нормально буде.
Він вважався пізньою дитиною — Анна Андріївна матір’ю стала в 28 років і ростила його сама, оскільки її співмешканець такої радості не витримав — зник у тумані, коли синові було два місяці.
Микита матір намагався не засмучувати й берегти, але не відмовлятися ж через неї від особистого щастя?
Ще за три місяці Микита й Аліна одружилися, а за рік у їх родині зʼявився чарівний синочок Матвій.
— Ви б житлом спочатку обзавелися, а потім потомством, — беззлобно бурчала Анна Андріївна.
Насправді, онука вона обожнювала, і хлопчик із шести місяців часто в неї гостював.
Вона б і подружжя поселила у себе в квартирі (три кімнати — місця повно!), але невістка чомусь категорично відмовлялася переїжджати до неї.
— Микито, ну чого ти нудиш? — морщилася Аліна, коли він вкотре заводив розмову про переїзд. — Тебе вічно немає, а що я там буду робити з бабуською? І взагалі, дві хазяйки на кухні… сам знаєш.
Микита дійсно після появи сина влаштувався на вахтову роботу. Чудові зварювальники завжди потрібні, але в великому місті на будівництві за це платили набагато більше, ніж у рідному місті.
Він потім сто разів прокручував у себе в голові все їхнє сімейне, що виявилося таким коротким, життя, і не міг знайти точку відліку.
Може, треба було наполягти на переїзді до матері? Може, не потрібно було працювати за графіком: три місяці казна-де, один — удома? Чи нічого б не змінилося?
Як би там не було, але, коли Матвію виповнилося два роки, Аліна зникла разом зі своїми речами.
Ось просто надіслала чоловікові повідомлення: «Не шукай мене, поїхала з коханим», і все — її телефон став поза мережею.
Добре, що Микита тоді два дні, як з чергової вахти повернувся. Розгубився спочатку, звісно, а потім обдзвонив приятельок дружини.
Дві сказали, що не в курсі, а третя, Таня, пом’явшись, зізналася, що Аліна поїхала з Женькою.
Тим самим Женькою, з яким Микита разом працював. Вони не те що дружили сильно, але приятелями були хорошими. В останні три місяці тільки мало спілкувалися, оскільки Женька перевівся в іншу фірму.
— Та вони давно вже знайомі. Ти хіба не знав? — здивувалася подруга дружини.
Ні, він не знав. Він вважав, що Аліна і Женька вперше зустрілися роки 2,5 тому…
Але думати про зрадницю-дружину Микиті було ніколи — потрібно було вирішити, що робити з Матвієм. Зрозуміло, що роботу йому доведеться змінити, але так швидко це не робиться.
— Нічого, синку, — ласкаво сказала Анна Андріївна. — Ти поїдь на роботу, а з Матвієм я чудово впораюся.
— Мамо, у тебе ж тиск, — невпевнено заперечив Микита. — І взагалі, важко це. Матвій он який активний хлопець.
— Це так, — посміхнулася мати. — Але ти не переймайся — ми з ним ладнаємо, він і так у мене постійно жив. Взаєморозуміння в нас повне.
Матвій і справді бабусю обожнював і, здається, навіть зрадів, що вони з татом тепер будуть жити в неї постійно.
Про маму запитав пару разів, а потім ніби забув… Що було недивно, оскільки ні через місяць, ні через рік Аліна не з’явилася.
Вона навіть не дзвонила, хоча Микита знав, що з нею все гаразд — та сама Таня періодично йому розповідала про колишню дружину.
Дівчина явно мала на нього види і видно намагалася в такий спосіб наблизитися, але він робив вигляд, що не розуміє її натяків. Досить із нього й Аліни!
Мати із сином порадилися і вирішили, що Микита продовжуватиме працювати вахтами — треба ж сина забезпечувати.
Так і було наступні два роки, а потім Анна Андріївна стала здавати. Ні, вона не скаржилася, із задоволенням займалася онуком, але Микита все бачив і розумів.
Він збирався вже просто кинути ту роботу, а потім уже думати про нову — аби матір одну з дитиною не залишати, але тут йому запропонували посаду бригадира в рідному місті, і питання чудово вирішилося.
На Матвія часу залишалося небагато, звісно, але все одно Анні Андріївні було набагато легше, тим паче що вона і в лікарні підлікувалася, і в санаторій щороку Микита став її відправляти.
Жили дружно — про Аліну, чесно кажучи, і зовсім забули, тому ніхто в сім’ї абсолютно не був готовий до її появи.
Добре, хоч у жінки розуму вистачило не з’явитися прямісінько в квартиру колишньої свекрухи, а “вителефонувати” Микиту на зустріч у кав’ярні.
— Я повернулася, — мило посміхнулася колишня дружина. Вона майже не змінилася, і очима виблискувала так само весело, тільки Микиту це тепер зовсім не зворушувало.
— Радий за тебе, — байдуже кинув він. — Навіщо кликала? Чого ти хочеш?
— Фу, який ти став грубий, — з посмішкою нахмурила брови Аліна. — Ну гаразд — давай одразу до справи. Я хочу забрати свого сина.
— Тільки й усього? Дурниця яка! — уїдливо відповів Микита. — Ти всього лише п’ять років його не бачила і знати нічого про нього не хотіла…
— Я все про нього знала. Світ не без добрих людей. Не в тебе ж питати — ти ж явно мене зненавидів тоді, — не зніяковіла Аліна.
— Дійсно, — пирхнув він. — Якщо в нас тут розмова пряма, я тобі прямо кажу — Матвій житиме, як жив до цього. Тобто, з батьком і бабусею.
Не слухаючи вигуків колишньої дружини, Микита попрямував до виходу. Немає про що йому з нею більше розмовляти!
А ось Аліна так не думала. Нічого не домоглася від колишнього чоловіка — на дзвінки та повідомлення він не відповідав, а потім і заблокував її скрізь, — вона підстерегла Матвія біля школи.
Анна Андріївна з’явилася вчасно, щоб побачити, як її онук злякався немов чорт ладану свою горе-матір та кинув їй щось образливе, судячи з її обличчя, що змінилося.
Побачивши колишню свекруху, Аліна поспішила ретируватися, але з’явилася до них додому вже наступного дня.
— Якщо ви не хочете по-хорошому, доведеться вас жорстко мотивувати, — заявила вона, опинившись у квартирі (не хотілося нікому сусідів веселити). — Я піду до суду…
— Та йди ти куди подалі! — не витримав Микита. — Син буде жити з нами і крапка.
— Питання — чий син? — Аліна і бровою не повела на його емоційні репліки.
— Поясни!
— За цим і прийшла, — хмикнула гостя. — Матвій від Женьки, щоб ти знав.
Ми давно любимо одне одного, тільки він про це періодично забуває. Вільний птах! Гордий орел!
— Ти брешеш! Ні, що ти мені з ним зраджувала, вірю, але що Матвій не мій — ні.
— Це твоя справа, тільки експертиза все доведе.
— Нехай доводить. Хочеш — судися, але я не відступлю.
На тому й розійшлися.
Звісно, Микита розповів усе матері. Він побоювався, що ця новина стане для неї серйозним ударом, але мовчати було не можна: дізнається від кого іншого — гірше буде.
Анна Андріївна сприйняла все напрочуд стійко.
— Матвій — мій онук, я не сумніваюся.
А Микита вирішив дізнатися подробиці появи у своєму житті Аліни в Тані. Та вже вийшла заміж, але зв’язок телефоном вони підтримували. Ну не могла колишня дружина все це затіяти просто так!
— У чому підступ? — прямо запитав він у приятельки.
— Та Женечка її ненаглядний знову лижі кудись нагострив, — хмикнула Таня. — Він уже так робив, а потім, бачиш, повернувся, покликав її з собою, а вона навіть дитину кинула, аби бути з ним.
— А сенс який у її претензіях?
— Ну як? Женечка дізнається, що він батько такого славного хлопця, розтане і повернеться. Тільки я в цьому сильно сумніваюся.
— А він його батько?
— Я не знаю, Микито, — серйозно відповіла Таня. — Це має значення?.. — обережно додала вона.
— Ні! Це мій син і… все!
— Хочеш пораду?
— Давай!
— Позбав її батьківських прав. У тебе для цього є всі шанси. Аліменти вона не платила, п’ять років не проявлялася… Ну ще з юристом якимось порадься, але я впевнена, що в тебе вийде.
— А тобі це навіщо? — з підозрою запитав він.
— Боїшся, що шкідливі поради даю? — хмикнула вона. — Не люблю зозуль, — і поклала слухавку.
Суд позбавив Аліну батьківських прав. Вона, хоч і погрожувала довести батьківство Женьки, але чомусь не стала цього робити — просто знову зникла.
На жаль і такі “матері” бувають…
Що думаєте, правильно вчинив Микита?
