Аліна за вечерею все щебетала батькам, розмахуючи пельменем на виделці:
— Я вже цілком доросла, час мені перебиратися у свою квартиру. Скільки можна під вашим крилом сидіти?
Катерина, на подив доньки, несподівано погодилася:
— Та я, в принципі, і не проти. Тільки я там сто років не була, треба спочатку хоч якийсь лад навести, ремонт косметичний зробити.
Юрій, який до того мовчав, нахмурився і невдоволено буркнув:
— А чи не зарано тобі від батьківського порога відбиватися? Живи вже, поки живеться.
Катерина тільки плечима знизала:
— Юрчику, ну що ти? Цього року Аліна диплом отримує, вона вже дівка на виданні, самостійна. Та й у чому проблема? Квартиру ми купували саме для цього. Треба тільки шпалери переклеїти та крани перевірити.
Юрій відставив тарілку, і настрій у нього вмить зіпсувався:
— Я подумаю над цим і пізніше скажу своє рішення. Крапка.
Катерина тоді не зрозуміла, що в чоловіка на думці. Списала все на те, що батькові важко визнати: його маленька донечка виросла.
Ту однокімнатну квартирку в гарному районі вони купили років п’ятнадцять тому. Тоді Юрій успішно тримав магазинчик запчастин, гроші в сім’ї водилися, і Катя вмовила вкласти їх у нерухомість — мовляв, «на виріст».
Квартиру всі ці роки здавали в оренду, і це була їхня стабільна копійка. Лише рік тому орендарі зʼїхали, а шукати нових – не було часу і бажання.
Жили вони добре: Катерина ходила на роботу в контору більше для стажу та людей, Юрій порався у своєму магазині. Все було тихо, по-людськи.
Вже пізніше, в спальні, Катерина намагалася м’яко вмовити чоловіка:
— Юро, треба прийняти, що пташка хоче вилетіти з гнізда. Аліна в нас розумниця, треба її підтримати, відпустити у доросле життя.
— А до чого тут квартира? — бурчав Юрій, втупившись у стелю.
— Ну як? Дівчині двадцять два роки, вона захоче хлопця туди привести, господарювати сама вчиться…
— Досить мені нерви тріпати! Я ж сказав: скажу пізніше, і все! — відрізав Юрій і повернувся на бік.
Катерина вирішила не лізти. Вони тридцять років прожили разом, і вона знала: Юра — людина «важка на підйом», йому треба все сім разів відміряти. Вона й доньку просила: «Почекай, не тисни на батька, я його вмовлю».
Але розмова сталася зовсім не така, як вона сподівалася.
— Я давно збирався тобі сказати, — почав Юрій одного вечора, дивлячись кудись повз дружину. — Але раз уже зайшла мова про ту квартиру, то прийшов час.
— О, то це добре, що ти готовий обговорювати! — зраділа Катерина. — Ми разом усе вирішимо, домовимося…
— У мене є інша жінка, — випалив Юрій на одному диханні. — Ми плануємо жити разом у тій однокімнатній квартирі. Я хочу розлучення.
Катерина оніміла. Повітря в легенях раптом стало замало. — Юро… це що, жарт такий? Якщо ти не хочеш, щоб донька окремо жила, то так і скажи, нащо такі небилиці вигадувати?
— Це правда, Катю.
— Тобі п’ятдесят вісім років! — голос Катерини здригнувся. — Яке розлучення? Які весілля? Нащо ти це кажеш?
— Мій вік — то ще не старість, — упевнено вів далі чоловік. — Тим паче Інна молодша, їй всього тридцять п’ять. Вона… вона дуже хоче, щоб у нас з’явилася спільна дитинка.
Катерина відчула, як земля пливе з-під ніг.
— Я не вірю… Ти справді завів собі молоду пасію, хочеш її оселити у квартирі, яку ми купували дитині, і вважаєш це нормальним?
— Офіційно я — власник тієї квартири, — голос Юрія став холодним, як крига. — Ти не гарячкуй, а оціни моє благородство. Ми з Інною зробимо там ремонт повністю «під себе». А ця велика трикімнатна квартира залишається тобі з Аліною. Донька доросла, аліментів не треба, але спілкуватися я з нею буду.
— Значить, ви вже й деталі продумали… — гірко мовила Катерина. — Отак, після тридцяти років життя… це просто гидко, Юро.
— Бізнес теж залишається мені, — вів він далі, наче й не чув її болю. — Ти в запчастинах нічого не тямиш і ніколи там не допомагала.
Катерині хотілося просто виштовхати його в спину за двері, але сил не було. Вона дивилася на цього чоловіка — задоволеного собою, наче він щойно скинув старий мішок із плечей, — і не впізнавала його.
Тепер у Юрія були грандіозні плани на «нове життя» з молодою дружиною. А для Катерини в тій новій версії місця не лишилося.
Коли Аліна почула розповідь матері, вона не повірила своїм вухам:
— Мамо, ти це серйозно? Ти кажеш про мого спокійного, тихого тата?
— Так, доню. І жити він з тією жінкою збирається в твоїй квартирі. Тож із переїздом доведеться почекати, бо татові… сеча в голову вдарила.
Аліна влаштувала батькові такий скандал, що стіни дрижали. Вона поїхала до тієї однокімнатної квартирки і висловила Інні все, що про неї думала. Ті якраз обговорювали колір плитки для ванної, коли Аліна увірвалася і влаштувала такий «рознос», що сусіди три дні тільки про це й говорили.
Юрій після того озвірів:
— Якщо ти думаєш, що налаштувавши доньку проти мене, щось виграєш — то ти помилилася! — волав він Катерині в слухавку. — Ми все одно будемо з Інною разом. А Аліна після такої витівки може на мою грошову допомогу більше не розраховувати!
— Я тут ні до чого, Юро. Донька просто ображена до глибини душі. Ти нас обманув, зрадив, та ще й не зміг по-людськи з дитиною поговорити, — втомлено відповіла Катерина і вимкнула телефон.
Аліна вимагала, щоб мати подавала на повний розподіл майна, через суд. Але Катерина порахувала все з юристами й не схотіла влізати в ту брудну тяганину.
Вона розуміла: якщо забере частину магазину, то Юрій відбере долю в їхній великій трикімнатній квартирі. А це означало б нескінченні пошуки покупців, роз’їзди та суди.
— Прекрасно! Батько загуляв із молодицею, мати не хоче з розподілом майна возитися, а я маю крайньою бути? — кричала Аліна. — Я була впевнена, що в мене є своє житло, я плани будувала! А тепер що?
— Тепер ми залишаємося в цій квартирі вдвох. Якось розмістимося, — намагалася заспокоїти її мати.
Але Аліну це не влаштовувало. Їй хотілося волі, а не жити з побитою життям матір’ю. Вона ще раз спробувала дотиснути батька, але той просто заблокував її номер.
Тоді Аліна почала тиснути на Катерину — вимагала розміняти їхню трикімнатну квартиру.
— Навіщо такі складнощі, доню? — не розуміла Катерина. — Все одно ж ця квартира колись тобі залишиться.
— Коли це буде — Бог знає, а я молода і хочу жити зараз! — злилася дівчина. — Ви з батьком мені обіцяли житло, я на нього розраховувала. Тому тепер ділимо цю квартиру на дві менші — я забираю свою і до побачення!
Жити в постійному стресі, криках та докорах стало для Катерини нестерпно. Здоров’я почало здавати. Зрештою вона здалася і погодилася на розмін.
Минуло зовсім небаху часу. Аліна пурхнула у своє нове життя, Юрій будував своє з Інною, а Катерина залишилася сама в невеликій однокімнатній квартирі.
Щоб не збожеволіти від тиші, вона затіяла ремонт. Сама купувала шпалери, сама фарбувала стіни, намагаючись зрозуміти, в який момент усе пішло не так.
Ще кілька місяців тому вона була впевнена, що в неї міцна сім’я і все під контролем. А тепер…
Тепер вона тримала в руках пензель, а на душі було так само порожньо, як у її новій квартирі. І найболючішим було те, що на входини їй навіть не було кого запросити.
Цією історією поділилася одна з наших читачок, і вона — як гіркий урок для всіх нас. Знаєте, у народі кажуть: «Сивина в бороду — біс у ребро», але страшно не те, що чоловік іде, а те, як швидко найближчі люди забувають про вдячність і совість.
Життя — штука непередбачувана, і іноді ми залишаємося наодинці з собою не тому, що ми погані, а тому, що навколо були лише ті, хто звик тільки брати. А як ви вважаєте, чи мала право донька вимагати від матері розміну житла в такій скрутній ситуації, чи їй слід було стати для матері опорою?
