– Про що ти тільки думаєш, Клавдія, – казали їй сусідки, які бачили, як Семен воду з колонки тягає, Ніна картоплю на городі тяпає, а Павло сидить собі в тіні на лавці і книжку читає, – думаєш, він тобі потім відплатить, склянку води у старості піднесе? Поїде він, і справа з кінцем

Клавдія й сама не знала, як у них із Василем вийшов такий розумний син. Вони обидва лише дев’ять класів закінчили, і то завдяки доброті вчителів.

Кожному своє, як то кажуть, зате у Клавдії будь-яке насіння або паросток через тиждень уже колосилися. А у Василя взагалі руки були золоті.

Дітей у них було четверо – старша Марія, потім друга дочка, Ніна, а потім і два сини, що народилися одного дня – Семен і Павло. Ось Павло і був тим самим розумником.

Йому трьох років ще не було, а він говорив краще за середню Ніну. А коли до школи пішов, то взагалі всі вчителі дивувалися – він і читав, і писав, і числа множив, так що одразу його в другий клас відправили.

Може, це й несправедливо було стосовно інших дітей, але Павло був у Клавдії на особливому рахунку – він і від домашніх справ був звільнений, і все, що просив, вона йому купувала – книжки там різні чи мікроскоп.

І навіть коли настали важкі дев’яності, в які не тільки країна розвалилася, а й усе Клавине життя, яка в один рік поховало і чоловіка, і старшу помічницю Марію, все одно вона не чіпала сина і давала йому займатися, а потім ще й у місто відправила вчитися.

– Про що ти тільки думаєш, Клавдію, – казали їй сусідки, які бачили, як Семен воду з колонки тягає, Ніна картоплю на городі тяпає, а Павло сидить собі в тіні на лавці і книжку читає, – думаєш, він тобі потім відплатить, склянку води у старості піднесе? Поїде він, і справа з кінцем.

– Ви мене ще повчіть! – відповіла Клавдія. – Що хочу, те й роблю.

Діти теж матері висловлювали.

– Чому я рубати дрова маю, а він рівняння вирішувати? – запитував Семен.

– Ну, сядь вирішуй, коли хочеш, – посміхнулася Клавдія.

Семен брав у руки підручник, сидів над ним хвилин п’ять, потім закривав і говорив:

– Яка нісенітниця, я й справді краще піду дрова рубати!

Але найбільше ображалася Ніночка, вона відкрито бунтувала проти особливого становища брата і раз у раз намагалась якусь гидоту йому зробити – то зошит його в піч викине, то в черевики тухле яйце підкладе.

– Ти йому завжди найсмачніший шматок віддаєш, – кричала вона. – А він поїде і кине тебе, – повторювала дочка слова сусідок.

Коли Павло поїхав навчатись, у хаті стало спокійніше і тихіше. І якось тужніше, Клавдія сумувала за молодшим сином.

Спочатку він писав докладні листи, описував все своє навчальне життя, чуже і незрозуміле Клавдії. Але з часом листів поменшало, а приїжджати він став усе рідше – видно мали рацію сусідки.

Гірко Клавдії від цього було, але виду вона не показувала. Все ж таки син вивчився, людиною став.

Ніночка вийшла заміж, поїхала у сусіднє село. Зять не надто подобався Клавдії – був він якимсь мрійником, постійно вигадував новий спосіб збагатитися і завжди прогоряв.

Зараз вигадав пекарню відкрити, добре, що йому кредит не дали. Семен жив з Клавдією і одружуватися поки не поспішав, хоча наречених підходящих було достатньо.

– Ех, мамо, мені б ще трохи погуляти! Я ось машину надумав купити. Тільки не драндулет якийсь, а іномарку. Уявляєш мене на іномарці, мамо?

Клавдія у відповідь зітхала:

– Ну яка машина, Семене? Ти просто як зять наш, Арсен. Нема чого мріяти, працювати треба…

Це вона, проте, так, для страху – Семен пішов у батька, будинок так обробив що як на картинці, працював трактористом, і працював добре – часто підробітки різні знаходив. Клавдія не скаржилася, добрий у неї був син.