— Та що ж ви там порпаєтеся! Десяти гривень не вистачає! Або шукайте швидше, або викладайте хліб! — голос касирки, грубий і верескливий, різав слух гірше за іржаву пилку.
Я стояв у черзі третім. Після важкого дня в офісі, коли замовники витягли всі жили, хотілося тільки одного: купити пачку пельменів і нарешті впасти на диван. Але сцена на касі змусила мене стрепенутися.
Попереду стояла бабуся. Зовсім крихітна, у чистенькому, але вже до дірок заношеному пальті. Її пальці, вузлуваті й тремтячі, судомно перебирали на долоні мідяки.
— Донечко, подивися, може, я помилилася? — тихо попросила вона, протягуючи руку з дріб’язком. — У мене в тій кишені ще копійчини були…
— Я вам не донечка! — рявкнула касирка, жінка років сорока з важким поглядом і надто яскравою помадою. — Черга не чекає. Чоловік он ззаду вже нервує. Викладайте або буханець, або молоко.
Черга й справді глухо заворчала. Чоловік прямо за мною, кремезний такий дядько з банкою пінного, невдоволено сплюнув:
— Бабцю, ну реально, давайте швидше. Вдома справ повно, а ви тут за десятку торгуєтеся.
Старенька ніби аж поменшала, зіщулилася. Вона почала повільно, немов кожен рух завдавав їй фізичного болю, відсувати від себе пакет молока. Її губи зрадницьки дрижали.
Я відчув, як усередині закипає якась важка, густа лють. Не на бабусю, звісно. На цю жінку з помадою, на дядька з пінним, на самого себе за те, що мовчав зайві тридцять секунд.
— Нічого не викладайте, — голосно сказав я, роблячи крок уперед.
Касирка скинула на мене очі, готова до чергової порції лайки, але я вже простягнув їй купюру.
— Пробивайте все. І ось це, — я вхопив із найближчої полиці велику коробку добрих цукерок, — теж пробийте. І он ту ковбасу. І масла вершкового дайте. Не того, що по акції, а нормального, справжнього.
— Чоловіче, ви що, за неї платите? — касирка аж рота роззявила.
— Плачу. Якісь проблеми? — я подивився їй просто в очі. Вона вмить якось знітилася, за метушилася й почала швидко сканувати продукти.
Старенька дивилася на мене з острахом. Вона притиснула руки до грудей і зашепотіла:
— Хлопче, що ж ти… не треба. Я зараз знайду, я просто забула…
— Все гаразд, бабусю. Спокійно, — я постарався всміхнутися якомога лагідніше. — Вважайте, що сьогодні в магазині акція. Для добрих людей.
Поки касирка пакувала продукти, я додав туди ще хорошого чаю, сиру та пакет фруктів. Черга замовкла. Той чолов’яга з напоем навіть трохи відступив назад, ховаючи погляд.
Ми вийшли з крамниці разом. Надворі вже сутеніло, почало підморожувати. Бабуся заледве тягла два важкі пакети.
— Давайте допоможу, — я підхопив сумки. — Де ви живете? Я на машині, підвезу.
— Ой, та тут близько, за рогом буквально, — вона заклопотано намагалася забрати пакети. — Незручно як, синку. Стільки грошей витратив… Як же тебе звати, добрий чоловіче?
— Андрій, — відповів я, відчиняючи дверцята своєї «Мазди». — Сідайте, Вікторіє Петрівно. Я ваше ім’я на пенсійному в магазині підгледів, коли ви в сумці шукали гроші.
Вона присіла на краєчок сидіння, немов боялася забруднити салон. Всю дорогу, яка зайняла заледве п’ять хвилин, вона мовчала, тільки тихенько зітхала.
Ми зупинилися біля старої п’ятиповерхівки. Я доніс пакети на четвертий поверх. Ліфт, як воно часто буває в наш час, не працював. У під’їзді пахло котами та старою побілкою.
— Проходь, Андрію, хоч чаю випий, — запросила вона, відмикаючи двері. — А то я зовсім як злодійка почуваюся. Обдарував мене так, що мені на місяць вистачить.
Я хотів відмовитися, але заглянув у її очі. Там було стільки самотності, що я просто не зміг піти.
Квартира Вікторії Петрівни була дивовижною. Бідненько, але так чисто, як зараз уже й не вміють. На стінах — фотографії у рамочках. На столі — мереживна серветка. Поки вона поралася з чайником, я роззирнувся. На одній із фотографій був молодий хлопець.
— Це син мій, Олексійко, — перехопила мій погляд господиня. — Загинув. Давно вже… А чоловік, Микола, п’ять років тому пішов. Серце.
Вона поставила на стіл дві чашки. Ту саму ковбасу й сир вона навіть не зачепила — акуратно сховала в холодильник, який був майже порожній.
— Ви як же на одну пенсію виживаєте? — запитав я, сьорбаючи чай.
— Та як усі, Андрійку. Звикаєш. За комунальні заплатиш, ліки купиш — і на хліб із молоком залишається. Сьогодні от просто в аптеці на мазь витратилася більше, ніж планувала. Коліна зовсім не ходять… — вона всміхнулася, і ця усмішка була такою світлою, що мені стало ніяково за свої офісні «проблеми».
— Але ти не думай, я не скаржуся. Господь людей посилає, он як тебе сьогодні.
Ми проговорили майже годину. Виявилося, Вікторія Петрівна сорок років пропрацювала вчителькою української мови та літератури. Вона цитувала Ліну Костенко й розповідала, як раніше діти любили читати.
Йдучи, я залишив на тумбочці в передпокої кілька купюр, прикривши їх газетою. Знав, що в руки вона не візьме — горда.
— Вікторіє Петрівно, я наступної суботи мимо проїжджатиму. Заскочу? Може, кран полагодити треба чи ще щось?
— Заходь, синку. Просто так заходь. Чаю поп’ємо, — вона помахала мені рукою з порога.
Весь вечір я не міг викинути її з голови. У мене ж бізнес — невелика фірма з установлення кондиціонерів. Кручуся, бігаю, гроші рахую, а за цим бігом перестав помічати, що поруч люди просто виживають.
Через тиждень я знову був у неї. Привіз не просто продукти, а нормальний запас: крупи, консерви, м’ясо, фрукти. Вона спочатку сварилася, навіть плакати намагалася, але я був непохитний.
— Це не благодійність, — брехав я. — У мене на складі надлишки, дівати нікуди. Допомагайте мені звільняти місце.
Так минув місяць.
Кожної суботи я заїжджав до Вікторії Петрівни. Виявилося, що кран у неї справді підтікав, а у ванній перегоріла лампочка, яку вона не могла поміняти сама.
За цей місяць у моєму житті почали відбуватися дивні речі. Я не забобонний, але факти говорили самі за себе.
Мій бізнес, який останні пів року тупцював на місці, раптом різко пішов угору. Спочатку зателефонував великий забудовник, з яким я намагався налагодити контакт два роки.
— Андрію, ми тут подивилися ваше портфоліо ще раз. Давайте зустрінемося, нам потрібно обладнати три нових ЖК.
Потім вирішилося питання з податковою, яке висіло мертвим вантажем кілька місяців. Гроші почали приходити звідти, звідки я їх уже й не чекав. Я поділився цим із другом, коли ми сиділи в кафе.
— Карма, брате, — усміхнувся він. — Ти бабусі допомагаєш, а тобі зверху «відсипають».
Я тільки відмахнувся. Мовляв, збіг. Але всередині відчував якусь дивну легкість. Мені стало приємніше працювати, зникла вічна дратівливість.
Одного разу я заїхав до Вікторії Петрівни раніше, ніж зазвичай. Вона сиділа на лавці біля під’їзду з тією самою касиркою з магазину. Я аж зупинився.
— О, Андрію! — зраділа Вікторія Петрівна. — А ми тут з Оленкою розмовляємо.
Касирка, та сама, що кричала на бабусю через десять гривень, виглядала зовсім інакше. Без тієї жахливої помади, з очима, повними сліз.
— Добридень, — тихо сказала вона мені. — Ви вибачте за той раз… У мене тоді син у лікарню потрапив, я сама не своя була. Зміна дванадцята поспіль, нерви здали.
Виявилося, Вікторія Петрівна не затаїла образи. Після того випадку вона навмисно зайшла в магазин, знайшла цю Олену і… принесла їй домашнього варення. Просто щоб підтримати.
— Оленка мені тепер допомагає, — усміхнулася старенька. — Продукти з крамниці приносить, коли ти не можеш. Ми подружилися.
Я стояв і дивився на них. Дві жінки, такі різні, сиділи поруч і всміхалися.
Того вечора я поїхав в офіс закривати угоду. Клієнт був складний, примхливий, але все пройшло як по маслу. Я підписав контракт, який забезпечував мою фірму роботою на рік уперед. Вийшовши на парковку, я закурив і подивився на нічне небо.
Я не став мільйонером в одну мить, і всі проблеми світу я не розв’язав. Але тепер я точно знаю: коли ти допомагаєш комусь, кому набагато важче, ніж тобі, світ навколо починає змінюватися.
Це не магія і не казка. Просто коли ти перестаєш бути егоїстом і відкриваєш серце, життя починає відповідати тобі тим самим.
Завтра субота. Треба не забути купити Вікторії Петрівні ті самі цукерки у великій коробці. Вона їх дуже любить, хоч і каже завжди, що це зайве. І ще… треба буде тій Оленці теж щось передати. У неї ж син хворів. Може, фруктів чи вітамінів?
Я сів у машину й поїхав додому. На душі було дивовижно спокійно.
Вперше за довгий час я точно знав, що роблю все правильно. І десяти гривень, яких колись не вистачило старенькій на касі, вистачило на те, щоб змінити відразу три життя. А може, і значно більше. Адже добро — воно як кола на воді. Ніколи не знаєш, де зупиниться остання хвиля.
Цю зворушливу історію надіслав нам наш читач пан Андрій. Кажуть у народі, що рука, яка дає, ніколи не збідніє, і це щира правда, адже справжнє багатство вимірюється не купюрами, а вдячними усмішками тих, кому ми допомогли. А чи траплялося у вашому житті таке, що маленька добра справа несподівано поверталася до вас великим щастям?
