«Я б обов’язково подарувала, тільки ж мені дарувати нічого?» — так висловилася про ситуацію в родині Катерини її найкраща подруга. — Та забудь, ти все правильно робиш.
— Я й так певна, що все роблю правильно, — посміхається Катерина. — Зрештою, що я втрачаю? Оселя в мене буде в будь-якому разі, робота є, шкода, що ось так наш шлюб скінчиться, але що вдієш?
Катерині майже п’ятдесят.
Вона вдруге заміжня, щоправда, донечці Лізі жінка дала життя у першому шлюбі. Доньці зараз двадцять сім, а з її батьком Катерина розлучилася двадцять три роки тому.
Вдруге заміж виходила двадцять років тому, маючи на руках дитину.
Колишній чоловік і тато Лізи потім одружувався ще двічі, та нічого в нього не вийшло: спився, пішов з життя. Спадщини після нього не лишилося зовсім, пенсії по втраті годувальника Ліза не отримувала: коли не стало рідного батька, їй був уже двадцять один рік.
Жива колишня свекруха Катерини, але в тієї є своя донька та онуки від неї, тож на спадок від бабусі Лізі годі й сподіватися, про неї вже довгі роки родичі по батькові не згадують.
Другий чоловік Катерини у сімейне життя з нею прийшов рівно з тим же скарбом: однокімнатна квартира і… донька Софія.
Дівчинці було на той час усього чотири рочки, її рідна матуся відійшла у вічність, коли малій було два — ускладнення після грипу, буденно, але виявилося, що смертельно.
Коли сходилися з Дмитром, так звати другого чоловіка Каті, домовлялися одразу: дівчатка в рівному становищі, ставитимуться до них обоє як до рідних, щоправда, жодного удочеріння: у Лізи був живий власний батько, хоч-не-хоч аліменти платив, а в Соні була пенсія за маму, жива була бабуся по материнській лінії, тож… навіщо всі ці формальності?
Продали свої однокімнатні, купили трикімнатну, аби в дівчат були свої кімнати, обставили, придбали не так давно й по машині — і Катя, і Дмитро за кермом.
По суті, вони жили добре, душа в душу. Дівчатка швидко стали вважати одна одну сестрами, іноді, бувало, звісно, і сварилися, і чубилися. Хто ж без цього зростає?
Навіть там, де батьки спільні — і то виникають конфлікти. Дмитра Ліза називала татом, Соню Катя — мамою.
Подружжя працювало, якщо шкільні збори дівчаток не збігалися, то до обох ходила Катя. Разом вивозили дівчаток відпочивати.
Ні матір Каті, ні її нова свекруха не крутили носом, якщо подружжя заявлялося в гості з обома дівчатками. А як розділити? Одну залишати вдома, залежно від ситуації, чи що?
Катерина вважає, що це була цілком звичайна ситуація. Чоловік допомагав її Лізі з математикою, вона посилено займалася з Сонею англійською.
Годували однаково обох, купували обом одяг, не рахувалися, на кого більше грошей витрачено. Доходи в подружжя були приблизно рівними.
Якщо бували скрутні часи, то всі разом сиділи на макаронах, коли ставало легше, разом усі себе й балували. Бабуся Соні по матері зрідка з онукою, звісно, спілкувалася.
Але й за життя доньки в неї був у пріоритеті молодший син, тож і Соня ні на який спадок розраховувати не могла.
Обидві дівчини гарно закінчили школу, обидві вступили до вишу на бюджет. Не так давно і дуже несподівано мама Катерини отримала спадок від своєї двоюрідної сестри.
Не чекала, як то кажуть, але в області їй дісталася трикімнатна квартира, що належала колись бабусі та дідусеві мами Катерини.
— У моєї рідної бабусі був з батьками конфлікт, — пояснює Катерина подрузі. — Тому батьки заповіли все своїй молодшій доньці, у неї теж є донька і та успадкувала цю трикімнатну в обласному центрі. Але дітей мамина кузина не мала, чоловік помер. Її не стало, і квартира, так би мовити, родове гніздо, повернулася до мами.
А Ліза заговорила про весілля, у неї був молодий чоловік, зустрічалися більше року.
Мама Катерини й запропонувала доньці: вступай сама в спадок, я відмовлюся, продавай трикімнатну й купуй однокімнатну в столиці, одразу на ім’я Лізи, поки вона заміж не вийшла.
Як можна приховати таку справу в родині? Та Катерині й на думку не спало приховувати: її мама розпорядилася своїм спадком на користь онучки.
Те, що в спадок вступала не мама, а вона — нічого не значить. Тільки Дмитро, як виявилося, вважав інакше.
— Соня поки заміж не збирається навіть, — продовжує Катерина. — Але й вона надула губи: як це, Лізі цілу квартиру купують, а їй — нічого!
Катерина навіть не зрозуміла одразу, що в домі щось не так. Не до того було: клопоти з оформленням документів, а ще на роботі завал.
Але потім, звісно, погляди чоловіка з-під лоба вона помітила, як і невдоволене обличчя Соні. Якраз у цей момент у жінки були на руках гроші й був відданий завдаток за житло для доньки.
Ліза працює, могла б в іпотеку і двокімнатну купити, але не стали, розсудили, що дошлюбна не поділиться, а якщо виплачувати разом з чоловіком іпотеку, то в разі чого, чоловікові треба буде віддавати за його участь гроші.
Час такий, усі хитрі й розумні, усі підстраховуються.
— На перших порах в однокімнатній можна жити, на своє спільне збирати, — каже Катя. — Я зараз дуже шкодую, що ми з Дмитром так не зробили, але нам просто було б неможливо жити в однокімнатній вчотирьох.
Хоча… винаймати можна було б щось більше, а свої здавати.
Чоловік не витримав першим, коли Катя вже майже щасливо видихнула, коли вони здали з Лізою документи на реєстрацію нерухомості, чоловік висловився, з докорами й розчаруванням.
— Я все чекав, чекав, але ні, про другу ти навіть не згадала, — з кривуватою посмішкою почав чоловік, а Катя навіть не зрозуміла спочатку, про що йдеться. — А я думав, що ми — родина, що для нас обох наші дівчатка рівні. А виявляється, що це не так. Ти вправно прикидалася всі ці роки.
Катя попросила пояснити, чоловік і пояснив: він вважає, що треба було розділити гроші порівну між дівчатками, щоб житло собі змогла купити не тільки Ліза, а й Соня.
Це було б справедливо.
— Справедливо було б, якби ми з тобою збирали багато років гроші, а потім розділили їх між дівчатками, — відповіла Катя чоловікові. — Якби твоя мати дала тобі гроші в руки й сказала витратити їх на квартиру для Соні, і ти б витратив — це було б справедливо.
А моя мати має повне право забезпечувати квартирою свою рідну онучку. Уже вибач, але будь гроші від самого початку навіть мої, я б їх витратила на свою доньку, Дмитре. Це нормально. І я б не засудила тебе, вчини ти так само.
— Я б так не вчинив, — гордо відповів чоловік. — А ти ясно показала, хто ми для тебе, і хто для тебе моя Соня. І ти чудово знаєш, що моя мати нічого,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, їй не залишить, що в неї живе моя сестра, і квартира дістанеться їй.
— А я в цьому винна якось? — не зрозуміла Катя. — І потім, як легко розмірковувати про те, що б ти зробив, якщо знаєш, що не опинишся в такій ситуації.
Чоловік промовчав, він взагалі мовчить, спілкується тільки з Сонею, яка взялася Катю називати на Ви і по імені-по батькові. Як вважає жінка, все йде до того, що шлюб розвалиться.
Матеріально Катя постраждати не боїться — вийде зі шлюбу з однокімнатною квартирою, зрештою. На вулиці не залишиться.
Чоловік? Їй п’ятдесят, прикро, звісно, що все так. Але, виявляється, можна й двадцять років прожити, а потім розсваритися через надуманий привід, та ще й через чужі, по суті, гроші.
Катя обурена тільки тим, що вона, на думку чоловіка, мала обманути власну матір: відщипнути від спадщини половину й віддати пасербиці.
Ось така історія, що змушує замислитись. Чи завжди варто ділити все порівну, навіть якщо це не твоє?
І чи справді родина – це коли все спільне, чи є межі, де кожен має право на своє? Як гадаєте, чи є тут вихід, чи це вже дорога в один кінець?
