Щойно дружина поїхала до санаторію, Петро Петрович скликав термінову сімейну раду. Так і сказав дітям по телефону:
— Негайно приїжджайте. У нас біда. Мама ваша… наче не при собі.
Діти переполохалися, прилетіли на той клич миттю.
— Тату, що сталося? — занепокоєно спитала донька ще з порога. — Де мама?
Петро Петрович і рота не встиг розкрити, як із іншого боку син уже відмикав двері своїм ключем.
— Що трапилося? Пожежа? Чи, не дай Боже, землетрус? — невдоволено буркнув він, скидаючи куртку.
— Невже не можна було з розмовами до свят почекати? Ми ж збиралися разом Новий рік зустрічати.
— Маємо поговорити наодинці. Тобто втрьох. Без мами, — таємниче прошепотів батько, озираючись навсібіч, ніби боявся, що стіни мають вуха. — Проходьте, там чай на столі і пиріжки, що мати перед від’їздом напекла.
— То мама поїхала? — здивувалася донька. — Куди?
— До санаторію, — озвався батько і скривився так, наче лимона заїв.
— Чому саме зараз? Вона що, захворіла? — не вгамовувалася донька. — А путівка скільки коштувала?
— Та почекай ти, — брат легенько шарпнув сестру за рукав і звернувся до батька. — Тату, кажи прямо, у чому річ? Навіщо ти нас у таку далечінь викликав?
— Не така вже й далечінь, коли йдеться про спокій у сім’ї, — образився Петро Петрович. — Всього кілька кварталів!
— Справа не у відстані, тату, — син поглянув на батька поблажливо, як на малу дитину. — Просто сьогодні середа, розпал робочого тижня. Надворі зима, дороги самі знаєте які. А в нас могли бути свої плани. А тут ти зі своїм «рятуйте-допоможіть». От я і питаю: що за причина була зривати нас із місця в такий незручний час?
— Є причина, синку, — Петро Петрович скрушно похитав головою. — З нашою мамою щось коїться. Вона сама на себе не схожа. Говорить казна-що, вчиняє дивно. Я вже й не знаю, що робити…
— Тату, не накручуй! — вигукнула донька. — У мене вже все всередині тремтить від страху! Кажи нарешті толково, що сталося!
— Добре. Все розповім. Тільки одна умова — не перебивайте. Бо сам зб’юся. Домовилися?
Діти одночасно кивнули.
— Все почалося, коли мама вийшла на пенсію, — почав Петро Петрович. — Я ж думав: посидить вдома місяць-другий та й знову піде на роботу. Не на свій завод, звісно, знайде щось легше. Але де там!
Мати навідріз відмовилася. Сказала, що її все влаштовує, і пенсії цілком вистачить. Ну, я думав, це примха така, тимчасове, не відпочила ще просто. Але ж час іде, а вона й далі вдома сидить. Це при її то енергійному характері!
Замолоду дня в хаті не всиділа б, завжди якийсь підробіток шукала, крутилася як білка в колесі. А тепер… Сидить, книжки читає або серіали дивиться. Раптом згадала, що в’язати колись уміла. І давай: ниток накупила, спиць різних.
Сидить, в’яже. Он, до речі, цілий мішок — розбирайте, шкарпеток тепер на десять років вистачить. Тепер от квітами захопилася. Раніше всього один кактус на вікні стояв, а зараз! Дивіться: всі підвіконня горщиками заставлені!
Я таких квітів і не бачив ніколи! Церемониться з ними, ледь не цілується. Охає, ахає, якщо якась прихворіє. Лікує, побивається… Дивитися гидко.
— Тату, — не витримала донька, — але ж це чудово, що в мами з’явилися такі добрі захоплення!
— Я просив не перебивати! — гаркнув Петро Петрович. — Та про що це я? Ага! Квіти! Навіщо вони потрібні?! До санаторію їхала — подругу припахала їх поливати. По днях усе розписала. І санаторій цей… Навіщо, питаю, їдеш?
Ти й так уже майже цілий рік відпочиваєш! А вона мені: «Ліс, — каже, — зимовий люблю, повітрям хочу подихати, від міської метушні втекти…». Ну і їхала б у передмістя: гуляй — не хочу, і дихай — скільки влізе! Задарма!
Так ні: купу грошей відвалила і поїхала. Наче інших проблем немає: машину треба лагодити, плитка у ванній повідпадала, унітаз міняти пора. Грошей катастрофічно бракує, а вона путівку купила!
Ніколи раніше собі такого не дозволяла! Я, може, теж хотів би до санаторію, але ж розумію: треба працювати, гроші збирати. І вам, знову ж таки, допомогти хочеться. А вона втомилася!
Мені — шістдесят вісім, і я все ще на роботу ходжу, а їй всього шістдесят! Одне слово, наче щось перемкнуло у вашої мами. А перед від’їздом заявила, що з лютого розсадою впритул займеться! Це взагалі жах!
Кому вона здалася, та розсада? Ви ж ні овочів не берете, ні закруток. І помагати не рветеся. Значить, знову мені спину гнути на дачі. Казав же: давай продамо. Ні! Вона, бачте, планує все літо там жити.
Тобто на роботу виходити і не збирається! Тому, дітки, я вас і покликав. Треба щось придумати, як змусити маму працювати. Я вже і так, і сяк думав, а нічого не вигадав. Давайте разом покумекаємо, поки її немає.
Потім поставимо, так би мовити, перед фактом: або-або. Що скажете?
Діти мовчали. Першим обізвався син:
— Я теж вважаю, що мама цілком міцно стоїть на ногах і могла б ще попрацювати. Вона в нас жвава, зовсім на свої роки не виглядає. А як не хоче на роботу, могла б нам із дітьми помагати.
Малий хворіє без кінця, дружина з лікарняних не вилазить. Тільки от чи мама нас послухає? Сумніваюся. Вона завжди робила так, як вважала за потрібне. Ні, я, мабуть, у це втручатися не буду. Пробач, тату.
— А я вважаю, що мама права, — сказала донька голосом, що не терпів заперечень. — Вона все життя гарувала, має повне право тепер не працювати. Причому гарувала не тільки на роботі, а й вдома. Готувала, прала, прибирала.
Прала, зауважте, руками! Пам’ятаєте, як вона біля колонки білизну полоскала, коли ми до школи ходили? Взимку! Я як згадаю — так здригнуся! Досить! Напрацювалася! Ти, татусю, не дуже то їй по господарству помагав, чи я помиляюся? Добре пам’ятаю, як вона з роботи приходила, нас годувала, потім — уроки з нами. А тоді до плити.
Ми засинаємо — вона ще там. Прокидаємося — вона вже там. І при всьому цьому мама стаж заробила. І пенсія в неї — не рівня іншим. Тож якщо вона не хоче працювати — має на те повне право.
І на дачі хай живе, якщо душа бажає. Чому ні? А тобі, тату, теж пора зі своїм заводом зав’язувати. Всіх грошей не заробиш.
— Багато ти розумієш! — Петро Петрович не очікував, що донька не підтримає його задум, і дуже розсердився. — А жити ми за що будемо?
— Так у вас же все є! І пенсії добрі. І дача — свої овочі тепер будуть дуже доречними. Ну, а якщо не вистачить — ми допоможемо. Правда ж, брате? — донька вичікувально поглянула на сина.
Той машинально кивнув. І раптом додав:
— Звісно, допоможемо. Ви тільки живіть довше…
Петро Петрович аж дух затамував. Нічого подібного він від дітей не очікував. Просто ніколи про це не думав. «Гарних дітей ми все-таки виростили», — майнуло в голові, і тепла хвиля розлилася по всьому тілу…
Він трохи помовчав, а потім запропонував:
— А давайте мамі подзвонимо? Всі разом. Нехай знає, що у нас усе добре, і відпочиває спокійно…
Знаєте, у народі кажуть: «Хто працював — той знає, а хто на старість спокій знайшов — той мудрість має». Часто ми за побутовими клопотами забуваємо, що найдорожче — це не відремонтована машина чи новий унітаз, а усмішка рідної людини, яка нарешті дозволила собі просто подихати зимовим лісом.
А як ви вважаєте, чи має право чоловік вимагати у своєї дружини працювати після виходу на пенсію? Чи все таки час відпочити?
