Ти не розумієш просто, тут ми з тобою ніколи хороших грошей не заробимо. Треба їхати. Тут немає майбутнього, – каже мені чоловік із роздратуванням.
Ми живемо в маленькому містечку, одружені 5 років, нам обом по 32 роки, маємо доньку, яка тільки-тільки пішла до садка. І в нас є робота, в обох. Стабільний середній по нашому регіону дохід. Але моєму чоловікові не подобається. Куди кличе? У Київ, звісно. Там нас чекають із розпростертими обіймами. Там одразу на голову мільйони посипляться, тим паче у наш час.
Розмови “про Київ” почалися не вчора, чоловік про це вже років 4 марить. Спочатку, щоправда, він дуже хотів їхати до столиці на заробітки на тижні або місяці, я тоді тільки-но була в положенні, і почалося:
— Тут за копійки, а там за два тижні я більше зароблятиму, а решту два тижні буду вдома, з тобою.
Справа ускладнювалася тим, що обидва двоюрідні брати чоловіка вже працювали в столиці “вахтами”, розповідали про “мільйони”. Щоправда, брати працювали у сфері будівництва і зовсім не з “білими комірцями”, а мій чоловік у муляри або штукатури йти не хотів, він тоді мріяв охороняти одне з будівництв столиці.
Я стала проти, я навідріз відмовилася бути “вахтовою” дружиною, не для того заміж виходила. І з калькулятором чоловікові розкладала, що залишиться від його “вахтової” зарплати, якщо відняти звідти гроші на дорогу туди й назад, на життя поза домом. І переконувала, що йому з освітою, при тому, що він працює в рідному містечку за фахом, охороняти будівництво якось навіть і не дуже престижно.
Потім обидва брати повернулися, не отримавши грошей за об’єкт, довго сварилися, у підсумку влаштувалися працювати на місцевий харчовий комбінат, завели сім’ї, живуть. І чоловік мій трохи охолов. На якийсь час. Потім у нас зʼявилась дитина, декрет час важкий, брак грошей – звичайне явище, але в рідному містечку в мене мама з батьком живуть у приватному секторі, виручали нас продуктами зі свого городу.
Але чоловік знову почав скиглити про перспективи. Погано ще те, що свекруха активно чоловікові підспівувала і підспівує:
— Правильно, синку, коли пробувати себе в чомусь новому, якщо не в молоді роки. Ну які тут для тебе перспективи зростання? А ось у Києві… Там вибір більший, вакансій багато. Інша річ, що вахтами – це не робота, там треба жити постійно.
— Де жити? – запитувала я чоловіка, – За квартиру віддавати шалені гроші? На перший внесок по кредиту збирати років 10, а потім ще років 15 його гасити? Ну куди ми без накопичень, без допомоги, у нас там нікого немає, навіть зупинитися ніде. Тут ми хоча б із житлом.
Житло – двокімнатна квартира, в якій ми живемо з чоловіком і донькою, належить мені. Це квартира моєї бабусі по батькові, заповідана мені років 15 тому, батьки перед тим як мені заміж виходити, зробили в ній ремонт.
— А нам не треба було б збирати 10 років на перший внесок, – десь півроку тому ошелешив мене чоловік, – ми б через півроку після того, як влаштувалися б у столиці працювати, могли взяти квартиру в кредит. Треба тільки продати твою нерухомість тут.
— Правильно, синку, – підтверджувала свекруха, – тоді вам у рази легше буде.
Нормальний такий розклад: продаємо тут моє, а там купуємо спільне? Не маючи поки що роботи, гаразд, є деякі гроші, на перший час на оренду житла вистачить. Але продати своє і купити спільне з чоловіком? Я не згодна. Невідомо ще як там складеться. Можливо, не приживемося, можливо, не зживемося і розійдемося, від цього ніхто не застрахований.
— Ти, синку, якщо що, теж свій внесок у перший внесок за житло зробиш, – наспівує свекруха, – ми гараж старий батьківський продамо.
Почула – мало не розреготалася. Чудовий внесок, рівноцінний, що цікаво: двокімнатна квартира з гарним ремонтом і старий гараж, по-моєму, він ще й не оформлений досі так, як належить. У будь-якому разі, якщо не складеться, куди повертатися? До тата з мамою? До свекрухи? Квартиру купувати? Роботу шукати?
— Чоловіче, – кажу, – узагалі не факт, що нам одразу пощастить знайти роботу мрії. Часи зараз важкі. Вакансії в столиці є, але казкові умови нам ніхто не запропонує. У нас дитина, у неї тут садочок, бабусі й дід. А там де нам місце в садочку? Тільки в приватному? Чудово: кредит, повна невизначеність із роботою, приватний садок.
— Ти просто боягузка, яких ще пошукати!
А я не боягузка, я реально на речі дивлюся, без рожевих окулярів. Якщо вже не залишилися в столиці або у великому місті одразу після навчання, коли і сім’ї не було, і доньки, то тепер кудись рватися за мрією на голому ентузіазмі та ще й із дитиною, і з невигідними для мене умовами? Дякую, не треба.
— З такою дружиною ти, синку, так і будеш животіти в цьому болоті, ніким не станеш, вона тобі шансу не дасть, ех, мені б років 30 скинути, я б поїхала, – ниє свекруха.
— А чого ж не поїхала? – кажу, – Чоловік був, син був, навіть квартира у Вас уже була, чого не спробували?
— Чоловік не хотів, – відповідь.
— Ну ось і я не хочу.
Кілька місяців тому чоловік знову про столицю пісню затягнув: він би поїхав першим, один, зняв би собі квартиру, озирнувся, знайшов би роботу, для мене щось пригледів, а потім би ми з донькою до нього перебралися. Пропозиція чудова: пожити мені тут самій із дитиною тільки на свою зарплату півроку чи більше, а чоловік буде мрію реалізовувати на наші спільні накопичення?
— Їдь, – кажу, – тільки спочатку ми з тобою оформимо розлучення, аліменти, розділимо всі накопичення, а ти потім поїдеш. А що? Влаштуєшся, подзвониш, приїдеш за нами, одружимося знову і поїдемо за тобою.
Посварилися ми тоді. Чоловік нікуди не поїхав, але тепер при кожній суперечці, при кожній сварці, які трапляються у всіх сім’ях, мій благовірний мені постійно дорікає:
— А чому ми погано живемо? Та тому що тебе з місця не зрушиш. Я скільки разів тобі пропонував усе поміняти, але ти ж щоразу відмовлялася. Востаннє взагалі запропонувала розлучитися і їхати мені одному. І не кажи мені тепер про гроші взагалі, я б міг заробляти більше в столиці. І ти могла б. Але ти ж не захотіла і мене не відпустила.
І свекруха теж за кожної зручної нагоди вставляє свої “п’ять копійок”:
— У тітки Світлани син до столиці поїхав 4 роки тому, вже і квартиру взяв в кредит і машину поміняв!
— І з дружиною розлучився, – кажу, – дружина, наскільки я пам’ятаю, відпустила його одного, а через рік він квартиру і взяв, але вже з іншою дружиною. Якщо чоловік хоче, нехай їде, але ми розлучимося.
Взагалі, в глибині душі я розумію, що ми з чоловіком і зараз майже на межі розлучення: мене дістали всі ці розмови, про те, що я боягузка, що я застрягла в нашому болоті і сама не хочу жити краще, і чоловікові не даю.
Чого я не можу зрозуміти, так це нав’язливої манії мого чоловіка, його наївності і віри в те, що в столиці медом намазано. І, можливо, я б упоралася з його цими безглуздими ідеями, якби не постійні підтягування його мами. Розумію, що це не від великої любові до мене.
Та й за що їй мене любити?
Я ж відмовилася бути простачкою, яка продасть свою особисту квартиру і купить спільну з чоловіком, я ж на горло чоловікові наступаю зі своїми приземленими судженнями, крила зв’язала, за мрією не пускаю.
А як би зробили ви?
