— Ти що, записуєш покупки? — Оля з цікавістю подивилася на подругу.
— Так, почала ось… — Іра, не відриваючись, переписувала в невеличкий зошит щось із чека.
— А просто чек зберегти не можна?
— Ні. Я їх гублю.
— А навіщо переписувати всі позиції? Чому не можна просто суму записати? — знову поцікавилася Оля.
— Та тому що сума мене не цікавить. Мені точно знати, що і скільки я купила — ось стільки молока, чи там… горошку, чи ще чогось. Розумієш?
— Чесно кажучи, не дуже… А навіщо тобі це знати?
— Та кажу тобі, я все гублю, — Іра знизала плечима й усміхнулася.
— Ясно, — сказала Оля, хоча «ясно» їй явно не було. — Ну що, ходімо?
Насправді Іра дійсно все губила і забувала. І якщо раніше вона відмахувалася і не думала про це, то зараз цей момент її став турбувати.
Просто одного разу вона взяла з собою коробку цукерок, щоб подарувати начальниці. При цьому коробку цукерок, яку купила буквально два дні тому. І навіть подарувала.
А начальниця вирішила пригостити цими цукерками всіх, відкрила коробку — а там 3 цукерок і немає. Тоді вони подумали, що це на заводі не доклали, але Ірі було дуже соромно.
Таких ситуацій було повно! Начебто купить вона порошок, тільки відкриє, а половини вже немає. Ось куди він подівся, питається?
Або печиво різко закінчується? Ні, ну на печиво можна подумати на дітей… хоча… самі вони ще дістати їх точно не могли б. Ну або на чоловіка. Хоча… він печиво не любить.
Значить це я сама все їм — вирішила Іра. І подумала, що, напевно, вона встає вночі і робить усе це уві сні. Вона навіть хотіла сходити до лікаря, щоправда, не знала до якого.
— Іро! — не встигла Іра зайти в будинок, як чоловік одразу підскочив до неї. — Я нещодавно купував лампочки. Де вони?
Ірі відразу стало ніяково: ну от, тепер уже у Славка стало щось зникати. Невже вона його речі теж брати стала? Припустимо, вона взяла ці лампочки, а куди тоді вона їх поділа?
— Я не знаю. Правда, — тільки й змогла сказати Іра.
Славка важко зітхнув і почав бурмотіти:
— У цьому будинку все завжди зникає. Я не знаю, навіщо ти береш мої викрутки.
— Я не беру твої викрутки!
— І молоток теж! І гвинтики! І цвяхи!
— Що ти таке кажеш?! З чого ти взяв? Сам подумай — навіщо це все мені? — Іра почала заводитися.
— Я не знаю. Але в мене періодично зникає викрутка, а потім з’являється. Цвяхів була одна кількість, а зараз менше. Я думав, що це діти, але я їх сховав і все одно відбувається таке, — став пояснювати Славка.
Ірі стало страшно: що відбувається в їхньому домі? Гаразд, якщо в неї провали в пам’яті, але якщо вони ще й у Славка?
А якщо вони взагалі все забудуть, то з ким залишаться їхні діти?
Її батьки живуть далеко, а до батьків Славка вони кілька разів на рік ходять у гості.
Хоча, може, у Славка все добре? Може, це вона бере його інструменти, а потім кладе назад?
«Так… Треба йти до лікаря», — вирішила Іра.
— Славо, я правда не знаю, — примирливо сказала вона.
Оля пройшла на кухню до Іри.
— Ой, що це в тебе за мисочка стоїть? Ти кішку завела, як і хотіла? — з цікавістю запитала Оля.
— Та ні, — відмахнулася Іра. — Це для домовика.
Оля посміхнулася.
— Для якого домовика? Діти чи що попросили? Подивилися мультик і там таке було?
— Ні. Не діти. Я сама поставила, — вигляд у Іри був серйозний.
— Іро, а що відбувається? — Оля запитально подивилася на подругу.
І Іра розплакалася і все розповіла.
— Розумієш, я навіть до лікаря ходила. Аналізи всі здала. Вона каже, що в мене все нормально, але як може бути нормально, якщо я позавчора купила пачку кави, а сьогодні в ній тільки половина? Я не могла випити стільки кави!
— Може Славко?
— Ага, пів пачки!
— Може діти?
— Олю! Ну які діти? Вранці в садочок їх відвели, увечері привели додому. Удома весь час під нашим зі Славком контролем.
— А раніше таке було? Коли це все почалося? — запитала Оля.
Іра схлипнула.
— Лікар теж запитувала… Я думаю, після того, як я на роботу вийшла. До цього я ж у декреті була. Спершу з Андрієм, а потім одразу з Настею…
— Може, це стрес? У сенсі, ти щось не пам’ятаєш через стрес на роботі?
Іра зітхнула.
— Лікар теж так думає… Призначила лікування.
Іра зітхнула ще раз.
— Значить усе налагодиться, — Оля підбадьорливо подивилася на подругу.
— Так, звичайно. Звичайно налагодиться. Просто дивно, а куди я діваю те, що беру? Ось, наприклад, було 3 пляшки олії, а сьогодні 2. Куди я поділа цілу пляшку?
— Не знаю. Ти думаєш, домовик поцупив?
— Мені здається, ще трохи, і я в це повірю.
— А про камери ти не думала? — запитала Оля.
— Олю, це ж треба буде Славці все пояснювати. Та й страшно мені. Раптом камера зніме щось таке… — Іра багатозначно подивилася на Олю.
— Яке, таке? — Оля підняла брову. — Таке, через що доведеться розлучатися зі Славком?
— Зі Славком? Не розумію тебе. Ні! До чого тут мій чоловік. Я про потойбічні сили думала.
— Що?
— А те. Днями Андрій дивився на вулицю і сказав, що там по небу літають феї. Ну а які феї в нас можуть літати? Га?
— Та він, напевно, про листя говорив. Осінь же зараз. Або мультиків надивився. Є ж якийсь про фей.
— Ага! А Настя нещодавно дивилася у вікно і плакала, і казала, що там хтось є…
Іра закрила обличчя руками і продовжила:
— Вона прийшла до нас у кімнату і покликала мене, і довго не могла заснути. Їй було страшно. І мені теж страшно! Навіть зараз страшно! А Славко поїхав на батьківську дачу на тиждень.
Іра прибрала від обличчя руки, подивилася на Олю і заявила:
— Я боюся перебувати у своїй квартирі. А вночі сплю з нічником. Коли таке було? Та ніколи! Хоча ти маєш рацію, напевно, треба поговорити з чоловіком і поставити камеру, і нехай він сам дивиться, що відбувається, коли нас немає або коли ми спимо.
— Бідолашна! — Оля співчутливо подивилася на Іру. — Хочеш, я в тебе сьогодні залишуся?
Насправді Оля не горіла бажанням залишатися в подруги, але не знала, як їй ще допомогти.
— Правда? Ти зможеш залишитися? — Іра подивилася на неї з надією.
— Ну так. Чому ні? У мене завтра вихідний, і я можу побути в тебе весь день удома і подивитися, що тут відбуватиметься.
— Так. Давай так зробимо. А тобі не буде страшно?
Оля нервово засміялася.
— До цього моменту страшно не було… Поки ти не запитала.
— Значить ти не залишишся, — сумно констатувала Іра.
— Залишуся. Звичайно, залишуся, — Оля підійшла до Іри і поплескала її по плечу.
Оля лежала в кімнаті на дивані й читала книжку. У квартирі було тихо, тільки цокав годинник. Тік-так, тік-так… Вона кинула на них погляд — 10 ранку.
Ех, якби вона була б зараз удома, то, напевно, тільки-но прокинулася б… Оля позіхнула і повернулася до читання книги. Хвилин через 15 її стало хилити на сон.
Оля потерла кулаками очі, поморгала і знову спробувала зосередитися на книзі. Це її підбадьорило, але через деякий час знову захотілося спати.
«Так… Охороняти я б нічого не змогла б», — подумала вона. Деякий час вона боролася зі сном, але сон переміг, і Оля заснула.
Прокинулася Оля різко. Їй здалося, що її хтось трясе і каже: прокидайся, прокидайся! Вона сіла на дивані й озирнулася на всі боки — нікого. Від цього Олі стало страшно. Але щось її розбудило! Тільки що?
Оля прислухалася: цокання годинника і стукіт її серця і… скрегіт ключа в замку і хтось увійшов у квартиру.
Оля застигла. У її голові думка проносилися за думкою, і вона ніяк не могла вхопити жодну з них. Що ж робити?
Оля облизала губи, що стали сухими.
— Іро, це ти? — звичайно, вона хотіла сказати голосно, але вийшов тихий шепіт.
Оля знову прислухалася.
Той, хто увійшов, явно пройшов на кухню і поставив чайник.
«Напевно, це Славко приїхав з дачі», — нарешті в її голові з’явилася одна слушна думка. Ну звичайно Славко! Хто ж іще? А потім виникла інша: а Іра взагалі попередила його, що вона тут? І якщо не попередила, то що вона йому скаже?
Минуло ще деякий час.
Клацнув чайник. Потім пролунали кроки, але до кімнати, в якій перебувала Оля, цей хтось не дійшов. Потім Оля почула, як полилася вода і щось загриміло.
Олі стало зовсім ніяково — потрібно ж усе-таки позначити свою присутність.
Вона пересилила свій страх і невеликими кроками, на напівзігнутих ногах, із серцем, готовим вистрибнути з грудей, почала пробиратися до виходу з кімнати.
Але вийти вона не встигла, двері в кімнату розчинилися, й Оля закричала…
Ольга сиділа тримаючись за серце, а Іра, що прибігла з роботи, клопотала навколо неї.
— Ось так у людей і трапляються інфаркти, — примовляла Оля. — І заїками вони так стають…
Ірі було і смішно, і сумно. Але з очей її котилися сльози.
— Олю! Я так тобі співчуваю… Я не знаю, що б я зробила, якби почула, як у замку ключ повертається.
— Ти, напевно, зателефонувала б у поліцію. Я ось про це не подумала. То звідки в неї були твої ключі? — запитала Оля.
Не знаю. Напевно, зробила дублікат, коли Слава в них залишався ночувати. Оце так номер! — Іра знову розплакалася.
— Ну що ти плачеш, Ірко? Усе ж закінчилося добре. Тепер ти знаєш, що продукти й інструменти брала свекруха. Що з тобою все гаразд…
— Ти не розумієш. Я ж думала, що божеволію… І головне, я її запитую — навіщо? Ну навіщо ви брали все це? А вона мені відповіла, що ми повинні їй допомагати, тому що вона та її чоловік пенсіонери. А потім я її запитала, навіщо приходила до нас?
А вона сказала, що перевіряла, яка я господиня і наскільки добре доглядаю за її сином. Тобто виходить, що вона ще й по шафах лазила? У мене були сережки з каблучкою… улюблені… а потім вони зникли. Значить це вона взяла?
Іра була по-справжньому засмучена.
— Гаразд. Давай чай пити. Добре, що правда спливла назовні.
— Так… це справді добре, — погодилася Іра. — Зараз Славко приїде. Я йому зателефонувала.
Вона розлила чай по чашках, дістала молоко з холодильника.
— Тобі чай з молоком? — запитала Іра.
— Ні. Просто чай, — відповіла Оля. А потім спостерігала, як Іра замість того, щоб повернути молоко в холодильник, наповнила ним миску, яка стояла в кутку.
— Іро, ти чого? Ну немає ж ніяких домовиків і потойбічних сил теж немає…
Іра знизала плечима й усміхнулася.
— Так, звичайно, немає. Я знаю. А це так… про всяк випадок…
