– Прости, синку, прости… Не потрібні мені зуби, потерплю, гаразд. Буду кашу їсти, що ж тепер? Ти тільки прости, не гнівайся, мені так хотілося ремонту, – схлипуючи, примовляла Марія Дмитрівна

– Мамо, ну хіба так роблять?! Якось несерйозно це!

– Чому? Мені захотілося, і я змінила плани. Я ж більше в тебе нічого не прошу!

– Це питання часу. І якщо попросиш, то дати мені буде вже нічого. Я й так весь у боргах, як у реп’яхах, тепер.

Данило дивився на матір докірливо, усім своїм виглядом висловлюючи незгоду з її вчинком. А Марія Дмитрівна дивилася на сина здивовано. Їй здавалося, що він мав би її зрозуміти…

Марія Дмитрівна нещодавно овдовіла і дуже сильно переживала відхід чоловіка. У них була чудова сім’я! Вони з Миколою за все життя слова грубого одне одному не сказали, жили душа в душу, виростили прекрасного сина.

Усе в них ладналося, усе складалося. Звісно, траплялися негаразди, як і у всіх, але в їхній родині було заведено дивитися на світ оптимістично і не драматизувати обставини. Бувало, скаже Микола Сергійович дружині:

– Ну що ти, золотко моє, засмучуєшся! Усе ж добре. Ми разом, кохаємо одне одного, що ще треба?

– А й справді, – змахнувши сльози, відповість Марія Дмитрівна. – Ну й гаразд, що не вийшло, значить, долею щось інше призначено, краще!

Усміхнуться подружжя і забудуть про невдалі обставини. І Данилка так виховували. А ще вчили працьовитості та наполегливості.

– Труднощі загартовують, – казав синові Микола Сергійович. – Іди вперед до мети, упав – підіймайся, не можеш піднятися – повзи! Ніщо не має відволікати тебе від твоїх завдань. Очі бояться, а руки роблять.

Доки інші ниють і розповідають тобі про злу долю, ти просто продовжуй свою справу. Роби її краще за всіх і побачиш, ти досягнеш успіху. Але для цього треба постійно вчитися, вдосконалюватися.

Скорив одну вершину – залізай на іншу. Доки ти сидиш склавши руки, інші тебе обганяють…

Данилко слухав настанови і «мотав на вус». Очевидно, виховання дарма не минуло. Хлопець навчався у школі на відмінно. Сам вступив до вишу, закінчив, і сам влаштувався на роботу. Батьки за нього раділи.

Він справді виявляв завидну наполегливість і твердість характеру і тому зміг багато чого досягти за короткий термін.

До двадцяти восьми років він назбирав собі на окреме житло і з’їхав від батьків. Не складалося в нього лише особисте життя. Але Данило не переймався через це. Зустрічався з дівчатами, знайомився, шукав свою половинку.

– Може, зустрінеться твоя доля, куди тобі поспішати, ти ще дуже молодий, – казала з усмішкою Марія Дмитрівна синові. – Це я переживала, коли в дівках довго засиділася, та й часи були інші, на мене ледве не пальцями тицяли, мовляв, що з нею не так, годинник цокає і інша дурниця.

Жінкам, звісно, складніше в цьому питанні, годинник, і справді, цокав… А коли батька твого зустріла, то щастя моє й знайшлося! На все свій час.

– Та я й не переймаюся, мамо, – усміхаючись казав Данило.

Він часто заходив до батьків у гості.

Марія Дмитрівна кидалася до плити, щоб приготувати його улюблені страви, але Данило ніколи не приходив з порожніми руками, любив балувати батьків різними делікатесами чи солодощами до чаю.

Сідали вони за стіл і душевно розмовляли… Для батьків прихід сина в гості завжди був радісною подією.

А як не стало Миколи Сергійовича, так засумувала Марія Дмитрівна. Данило до неї ще частіше став заходити, але вона, звісно ж, усе одно переживала.

Тоді син запропонував пожити в нього, доки їй зовсім важко, але Марія Дмитрівна навпіл відмовилася.

– Тут я начебто поряд із моїм Коленькою. Сиджу і фантазую, що ось я на кухні, а він сидить у кімнаті, телевізор дивиться. Піду, ввімкну його, телевізор той. І готую. Бувало забудуся і його кличу чай пити. Наллю кухлик, поставлю… Сяду і плачу знову. Але звідси їхати не хочу, синку, ти вже зрозумій мене правильно.

Цілий рік сильно тужила Марія Дмитрівна, а потім трохи забуватися почала. Данило їй путівку купив у санаторій, умовив поїхати. Приїхала вона звідти рум’яна й посвіжіла.

У санаторії їй сподобалося, та й здоров’я трохи підлікувала. Адже Марія Дмитрівна ще працювала, щоправда, на пів ставки, але все ж це для неї було важливо. Вона не любила сидіти без діла.

– Так я, синку, при ділі. На роботу треба ходити, вставати рано. Одягатися треба гарно, у нас там жіночий колектив такий чепурний. Це тримає мене в тонусі. Деколи вечорами, як дівчинка, кручуся перед дзеркалом, міряю, що з чим пасує.

Купила, он, спідницю на розпродажі, так вона, гадина, ні з чим не поєднується, так і висить у шафі, – сміялася Марія Дмитрівна. – І прикраси люблю носити: намисто, браслети. А якщо вийду на пенсію, то куди мені треба буде це носити? У магазин по хліб? Ех. Буду в одному й тому ж ходити, мотивація пропаде, зачахну зовсім…

Данило матір підтримував і морально, і матеріально допомагав, і був радий, що вона така бадьора й діяльна. А те, що на пенсію виходити не хоче, то це її справа, якщо їй так краще.

Одного разу Марія Дмитрівна завела із сином серйозну розмову.

– Синку, треба б мені зубами зайнятися. Зовсім жувати нічим. Ти ж знаєш, що в мене це давня проблема. Раніше особливих варіантів не було, а зараз я, дивлюся, чого тільки не придумали. Рекламу бачила, хочу я так само, як там, усі зуби одразу вставити. Обидві щелепи. Тільки це дорого… Ось думаю… Мрію.

Данило натяк зрозумів і з радістю запропонував матері допомогти. Щоправда, зайвих грошей саме в цей момент у нього зовсім не було через те, що нещодавно задумав він дорогу машину купити.

Марія Дмитрівна її бачила, але, скільки вона коштує, звісно, не здогадувалася, а коштувала вона чимало.

– Мамо, ти спершу сходи до клініки, послухай, що лікар скаже, і тоді вирішимо, як бути, – рішуче промовив Данило.

Сума, озвучена лікарем, виявилася значною. Нічого не вдієш, Данило вирушив до банку й оформив кредит. Матері про це він говорити не став, адже один кредит у нього вже був, навіщо зайвий раз її хвилювати?

Привіз гроші й поїхав додому.

Потім Данилові було не до того: одне відрядження, слідом інше, і коли через місяць він приїхав до матері в гості, то був неабияк здивований. У квартирі був страшенний безлад.

У передпокої лежали мішки з цементом і клейовою сумішшю. У кімнаті стояли коробки з керамічною плиткою. А посеред ванної стояв плиткоріз. Зате туалет сяяв чистотою і новим ремонтом.

Данило від здивування не знайшов, що сказати.

Марія Дмитрівна заметушилася, провела сина до кухні, де було все як і раніше, і налила чаю.

– Дивилася я по телевізору, як акторці одній зробили ремонт. Краса! А пішла до себе у ванну, стою і плачу, – почала розповідати вона. – Раковина тріснута, плитка вся повідвалювалася, цвіль навкруги. А кажуть, вона шкідлива, цвіль ота, атож! І труби давно міняти час. То одна, то інша тече. І унітаз. Ось я і подумала, треба ремонт у ванній і туалеті робити. Дуже треба.

– А зуби? Ти ж казала, жувати нічим. Хотіла всі одразу вставити, обидві щелепи. Теж переконувала мене, що це важливо. Я взяв кредит.

– Кредит?! – ахнула Марія Дмитрівна й упустила чайну ложку. Ложка дзенькнула об блюдце, і водночас роздався дзвінок у двері.

– Майстер з обіду повернувся! – сказала Марія Дмитрівна й кинулася до дверей.

Подальша розмова відбувалася в них за сильного шуму: майстер продовжував ремонт.

– Кредит, мамо! Так, кредит!!! – сердито сказав Данило. – Так співпало, розумієш? Спочатку санаторій, потім машина моя, тепер зуби. А виявилося, що й не зуби зовсім! Ну, мам! Так не можна! Ми ж домовилися!

– Скільки ж вона коштує, машина твоя? – запитала Марія Дмитрівна і в очах її заблищали сльози.

– Справа не в машині! Хоча й у ній теж. Ти мені що сказала? Зуби! А сама… А на зуби тепер у мене немає!

Марія Дмитрівна заплакала. Майстер різав плитку, і навіть за зачиненими дверима було дуже шумно. Данило мовчки сидів за столом, прикривши очі і втомлено потирав лоба.

– Прости, синку, прости… Не потрібні мені зуби, потерплю, гаразд. Буду кашу їсти, що ж тепер? Ти тільки прости, не гнівайся, мені так хотілося ремонту, – схлипуючи, примовляла Марія Дмитрівна.

Смак дитинства і доросле прощення

А Данило раптом згадав один епізод із дитинства. Одного разу мама послала його до магазину по заморожені котлети і молоко. Дала в долоньку грошей, і він пішов вулицею. Ішов-ішов і подумав, що перш ніж зайти до продуктового магазину, треба б зазирнути до магазину іграшок.

Він розташовувався майже поряд з їхнім будинком, невеличкий магазинчик, але там були чудові іграшки. І дуже йому сподобався один пластмасовий меч, ну дуже, прямо сил не було, як хотілося його купити.

Кілька разів він, ідучи зі школи, заходив до магазину і милувався ним, а сьогодні гроші в його руці просто пекли долоню, він не міг більше терпіти і купив омріяну іграшку. Грошей якраз вистачило.

Щасливий, він вийшов із магазину і лише спустившись з ґанку зрозумів, що тепер треба буде якось пояснюватися з батьками…

Мамі він сказав, що гроші загубив, а меч, навпаки, знайшов. Мама похитала головою і нічого не сказала, ніби повірила і навіть не насварила його.

Багато років по тому, Данило, звісно, зрозумів, що не повірила вона, а просто пробачила йому цей вчинок. Напевно, мамі було не шкода грошей на цей меч, просто вона не знала, що він йому так потрібен.

А він зараз сидить і шкодує грошей, витрачених матір’ю на ремонт…

– Це ти мені вибач, мамо… Прости, – нарешті промовив він.

Данило обійняв Марію Дмитрівну і сам ледь не заплакав. Мама… Адже це його мама, рідна, любима, єдина. І іншої не буде.

– І зуби зробимо. Тільки пізніше трішечки, добре? Ось розплачуся і зробимо.

– Спасибі, синку, – Марія Дмитрівна витерла сльози й усміхнулася.

– Господине! – почувся голос майстра. – Підійдіть на кілька хвилин, потрібно дещо прояснити з плиткою…

– Іду-біжу, – сказала Марія Дмитрівна.

Вона побігла до ванної, а Данило залишився сидіти на кухні. Він подумав, що для матері йому зовсім не шкода грошей, ну ні краплі. І якщо їй добре, то й йому теж…

***
Дорослі діти іноді забувають, що їхні батьки – це також живі люди зі своїми бажаннями, слабкостями та раптовими примхами, особливо після важкої втрати.

Марія Дмитрівна, занурена в смуток, потребувала не лише нових зубів (як необхідності), а й радості та краси (як терапії), що й виявилося в раптовому ремонті. Данило, проявивши синівську любов і згадавши свою дитячу провину з мечем, усвідомив, що материна усмішка і спокій варті важливіші чим якісь гроші.