Я кохаю свого однокласника з першого класу, а мені вже 26 років. Я ніколи в житті, ні з ким не зустрічалася. У школі всі знали, що я його люблю, та й він сам, але я йому цього відкрито не говорила. Він просто ігнорував мене, у класі ми особливо не взаємодіяли.
Після закінчення школи всі зв’язки з однокласниками взагалі обірвалися. І ось забула про нього (навчання, робота і т.д.), як раптом він кидає тобі заявку в друзі, першим. Хоча якщо на чистоту, то були й у мене спроби знайти його, хоч у яких не соцмережах, але все було марно, поки він сам мене не знайшов.
І ось цього першого та останнього дня я з ним списалася. Я так сильно зраділа і була навіть щасливою, сама не в собі від щастя, коли побачила повідомлення, що він кинув заявку в друзі. Наш діалог був не зовсім довгий, з нього я дізналася, що він «вчиться та працює і ніякого життя». І все.
Більше він мені не писав, та і я йому. З того часу минуло майже 2 роки. Я ніяк не можу написати йому першою, скільки можна принижуватися ще, але з того моменту він постійно в моїй голові й часто сниться. Як він там, що робить, чи змінився він, чи такий самий, як був у школі, адже зараз я про нього нічого не знаю.
Протягом цих 2 років я постійно стежу за ним чи в мережі він, хоча знаю, що він мені точно не напише, але щось все-таки не дає мені відпустити його, як би я не противилася.
Нещодавно побачила стару шкільну фотографію з ним, все в мене перевернулося всередині, не можу описати це почуття, але я ніколи такого не відчувала. Я так втомилася, і начебто все розумію, за що ж я і далі продовжую накручувати себе.
Допоможіть, будь ласка. Або нехай він почує, що я його й справді люблю всім серцем і душею. Він, напевно, навіть не здогадується про це, але я продовжую страждати в тиші.
