— Лідка зі своїм розлучається, він на заробітках з іншою жив. Це вона дізналася, коли до нього на його іменини рвонула, щоб сюрприз зробити, – зупинила Марія одразу біля виходу з магазину Наталю.
— Зробила?
— Виходить він зробив. Вона у вагончик зайшла, а він там не один відзначає свій ювілей. Ось такі справи.
— Так-а-а-а, – Наталя стиснула ручку господарської сумки в руці так сильно, що побіліли кісточки пальців. Зараз їй дуже хотілося зарядити цією сумкою своїй знайомій по голові, щоб не пліткувала про чужі проблеми.
— Гаразд, Наталко, я побігла, – немов відчувши настрій Наталії, випалила Марія.
«От навіщо вона мені це розповіла? Немов смуту в душі посіяла, немов навмисне. Заздрила, коли я заміж за Степана виходила і зараз ніяк не вгамується».
Наталя переклала сумку в іншу руку і поспішила додому.
— Що, донечко? Молока не було?
— Га? – Наталя розгубилася від запитання матері, повернувшись від вікна.
Мати діставала з сумки продукти, проводячи одночасно ревізію холодильника.
— Не купила, – немов відповіла вона сама за доньку.
— Що ви тут узагалі їсте? Чим ти сина годуєш?
— Пельменями, ба, набридли вже. Кашу пшоняну третій тиждень прошу, – онук проводив ревізію сумки разом із бабусею.
— Нічого, Грицю, бабуся приїхала. І котлетки будуть із пюрешкою, і суп із вермішелькою, і, звісно, каша, – бабуся погладила онука по голові й осудливо подивилася на доньку.
Наталя, яка дивилася у вікно, знову обернулася і рішуче сказала:
— До Степана поїду, візьму тиждень відгулу і поїду поки, мамо, ти тут?
— Чого це раптом? Та й тебе ж перепрацьовувати змушують, людей не вистачає, не відпустять, – мати намагалася зазирнути доньці в очі, але та відвела погляд. – Якщо трапилося щось, ти скажи. Я з Грицьком і на два тижні залишуся, і більше, скільки потрібно.
— Ні, нічого. Так скучила, сил немає. Але з Грицем, сама розумієш, у такі умови.
Мати кивнула.
І ось уже поїзд мчав Наталю на столичне будівництво великого житлового комплексу де гарував на благо сімʼї її коханий чоловік. У вікні постійно змінювалася картинка. Ось уже все частіше на шляху стали миготіти величезні неповороткі ялини і величні сосни. Вони дружно погойдувалися, немов журилися і співчували. «Так-так, вірність нині в ціні».
Наталя відвернулася від вікна.
Незабаром смереки і сосни стали рідшати, змінюючись засніженими полями. На одній зі станцій у купе увійшла жінка. Вона швидко розподілила свої речі по місцях і сіла навпроти Наталії.
— Я Таня, – усміхнулася вона попутниці.
— Наталя, – відповіла Наталя і замовкла.
Але попутниця мовчати не хотіла. Вона багато запитувала сусідку по купе, а потім, помітивши, що та не дуже балакуча, почала розповідати сама.
— А в саме в столицю чому вирішили їхати працювати? – раптом перервала цікаву розповідь Наталя.
— Заміж уже хочу. Накаталася по експедиціях, всю країну об’їздила. Тепер ось чоловіка шукаю, та працюю. Гроші хороші, якраз на сім’ю потім вистачить. Я ж не витрачаю як слід, збираю.
Наталя подивилася на жінку, яка сидить навпроти, зі злістю.
«Ось такі, як ця Таня, і їздять також по заробітках одні, мужиків баламутять».
— Ви не подумайте, я тільки з неодруженими, – раптом вимовила Таня.
«Розумна ще до того ж», – резюмувала Наталя і відвернулася до вікна.
Їй стало зовсім сумно. Якщо зграя таких Тетян у пошуках чоловіків їздять заробітками, де чоловік місяцями сам на сам із суворими умовами праці, тут будь-хто спіткнеться. А мисливиця тут як тут.
Наталя взяла папку з документами і занурилася в читання. На роботу потрібно було повернутися вже з новими знаннями, щоб надолужити тиждень відпочинку.
На засніженому пероні вони стояли вп’ятьох: троє чоловіків із рюкзаками, Наталя і Таня.
Прибувши на місце роботи чоловіка Наталя розгубилася. Купа вагончиків, без розпізнавальних знаків, декілька величезних підйомних кранів, котловани, і велика споруда з вивіскою у вигляді каструлі.
«Їдальня, напевно», – подумала Наталя і попрямувала туди.
— Доброго дня, скажіть, а Степан Макаренко тут буває?
Молода жінка з чарівним обличчям подивилася на Наталю з недовірою і, немов підчіплюючи її носом, запитала:
— Навіщо тобі він?
— Я сестра, – тихо додала приїжджа.
— А-а-а-а-а, – жінка на роздачі одразу ж розпливлася в усмішці і сказала, – сідай де-небудь. Скоро на обід зайде, я йому скажу.
— Вибачте… це нерозумно, напевно, але він не знає, що я приїхала. Я хотіла зробити йому сюрприз… точніше, мама відправила перевірити, чи є в нього тут жінка.
— Та ви що! Степан він… кремінь. Ні-ні. Таких красенів, що пропускають спідниці, я давно не бачила, – жінка розсміялася, а Наталя хихикнула разом із нею.
— Не хвилюйтеся, він дружині вірний. Ось там, у кутку, найзручніше місце, сідайте. Я йому скажу.
Майже одразу після розмови невелике приміщення почало заповнюватися робітниками. Потік чоловіків швидко забирав на роздачі їжу і розсаджувався за столики. Жінка за стійкою працювала дуже швидко, посміхалася всім і кожному щось говорила.
Степана Наталя побачила несподівано, у черзі, що підходила. Вона так захопилася, розглядаючи, як працює роздавальниця, що помітила чоловіка, тільки коли йому вже протягували тарілку з супом.
Наталя підскочила з місця і кинулася до стійки.
— Ну що, Поліно, даси? Я зайду до тебе ввечері?
— Дати то дам, та тільки, боюся, сьогодні зайнятий ти будеш, до тебе он дружина приїхала.
Степан обернувся, а Наталя застигла за його спиною, почувши частину розмови. Усередині неї все напружилося, і ревнощі натягнули струни.
— Так і знала! – Наталя кинулася до дверей, розштовхуючи чоловіків, які входили в їдальню.
— Наталю, Наталю, стій! – він наздогнав її і схопив зі спини, повернув і почав цілувати. Цілував у лоб, у щоки, у шию, немов хотів поцілувати всі відкриті місця.
Наталя поправила шапку і відступила на крок назад.
— Я до нього дванадцять годин їхала, а він із кухаркою … крутить, зізнайся!
Чоловік розсміявся двома гарними рядами рівних зубів. Наталя звела брови, для більшої переконливості.
— Олію я в неї для дерева просив. Їй видають для дощок. А мені потрібно було. Ходімо! – він схопив дружину за руку і повів до свого вагончика.
— Ось, – із різьбленої коробочки Степан дістав три дерев’яні фігурки, які складалися в одну композицію. Ось чоловік, дуже схожий на самого Степана, великою рукою обіймає жінку, схожу на неї саму, а до них, стоячи, притискається маленький хлопчик. Грицько.
— Подарунок нам на ювілей весілля вирізав. Боюся, без покриття вигляд не той.
Наталя кинулася до чоловіка і притулилася.
— Вибач, чорт забирай що подумала. Так до тебе хотіла, так хотіла побачити.
— А я як радий, що ти приїхала, так радий, – він притиснув її до себе сильніше.
— А як же обід? – раптом стрепенулася вона, – ти ж голодний залишився.
— А мені зараз нічого не потрібно, у мене все є. Ще, правда, синочка не вистачає. Люблю тебе, чуєш. Вас люблю, ви моя сім’я!
