— Тоню, ну які в неї можуть бути «свої гроші»?! — обурюється Галина, нервово стискаючи телефон. — Ти не плутай праведне з грішним. Ти ж не знаєш, як я живу і на що живе твоя племінниця!
— Галю, та я все розумію, — лунає зі слухавки голос рідної сестри. — Але ти й Люду зрозумій: вона молода жінка, їй хочеться вбратися, виглядати гарно. Сама заробила на свої забаганки, а ти такий скандал влаштувала! Вона ж так ридала…
— Вона ридала?! Чудово! А я на свої забаганки, виходить, не заробила? Я не хочу мати гарний вигляд? Чи мені вже час у простирадло замотатися і в бік цвинтаря повзти? Вона ридала! А як мені вити хочеться, хто б знав! Ви всі такі добренькі й співчутливі, тільки чомусь плачу за все я, ніхто ж матеріально не поміг!
— Галю, ти ж знаєш, мама хворіє, у доньки моєї кредит за квартиру, чоловіка з роботи скоротили… Яка тут допомога?
— Ніякої. А я й не прошу. Тільки не лізьте тоді в мої стосунки з донькою, домовилися? І захищати її не треба, я на неї не нападаю. Я просто вважаю, що в нинішній ситуації в Люди не може бути ніяких «своїх» грошей. Крапка. Це мої гроші.
Ті, які я не на себе, а на неї та онука витратила. Підзаробила? Супер! Вона й повинна підзаробляти, щоб не сидіти в матері на шиї. А то гарно влаштувалася! — Галина аж кипить від злості.
Антоніні п’ятдесят років, Галині — сорок шість. Тоня з чоловіком живуть у материній квартирі.
Так сестри домовилися ще давно: їм ця трикімнатна й залишиться. Галя ж свою частку спадщини отримала замолоду — однокімнатну від бабусі по батьковій лінії.
Жінка була заміжня, але швидко розлучилася, залишившись із маленькою донькою на руках.
Ростила Людмилу майже без аліментів. Якимось дивом ще й житлові умови покращила — взяла двокімнатну. Працювала як віл, відпочивала мало, кожну копійку рахувала.
Та й не було чим особливо розкидатися — кредит з’їдала левову частку заробітку. Але ж у однокімнатній вдвох із донькою-підлітком стало зовсім тісно.
— Думала, вирощу доньку, стане легше, — гірко всміхається Галина. — Ага, розігналася!
Доньці, Людмилі, зараз двадцять три, і в неї однорічний малюк. Онук зʼявився на світ поза шлюбом.
Ще на третьому курсі, у свої двадцять, Люда, не слухаючи матір, зібрала речі й переїхала до чоловіка. Коли дізналася, що чекає малятко, Галина сподівалася, що розпишуться: у кавалера нібито була своя квартира — казав, що спадкова.
Але згодом випливла правда: одружуватися той «жених» не може, бо вже має дружину, яка в декреті сидить у своїх батьків. Так, разом вони не живуть, але й не розлучені.
І квартира, виявляється, не його, а тещиної доньки.
Галина тоді серцем відчула: з тією законною цей горе-Ромео ще зійдеться.
— А робити щось було вже пізно, — Галина розводить руками. — Живіт на ніс лізе. До речі, від мене його довго ховали. Певно, Люда думала, що воно само якось розсмокчеться. Я все розумію: він молодий та зелений, вона — наївна жертва. Обдурив.
Але ж і самій треба було хоч трохи клепку в голові мати! Навіщо все це у двадцять років? Щоб у двадцять з половиною повернутися до мами з величезним пузом?
Словом, ситуація була така, що назад не відмотаєш. Зʼявився у родині Данилко. Люда перевелася на заочне, якось дотягнула до диплома. А мама… мама не вигнала. Рідня тоді теж ґвалт підняла:
— Тільки не смій клювати дитину! Люда помилилася, з ким не буває!
Галина нікого клювати й не збиралася. Злість брала неймовірна, але ж — донька, онук, рідна кров. Не виставиш же за двері. Тепер Людмила сидить удома з малим, отримує свої копійчані декретні.
Батько-молодець розчинився в тумані. Встановлювати батьківство через суд? А сенс?
Отримувати смішні аліменти і втратити статус матері-одиначки? Не стали.
Галина працює медсестрою в стаціонарі. Зарплата — не розженешся, тому рятують додаткові чергування та підробітки: ходить по квартирах, ставить крапельниці, робить уколи. На місяць набігає сума, на яку одна людина жила б розкішно.
Але на трьох її вистачає впритул.
Галина часто зависає в інтернет-магазинах, розглядаючи речі, які б хотіла собі дозволити. Вона ж ще зовсім молода жінка! Оці б штанці, та під оту блузочку — просто цукерочка була б!
Але потім дивиться на ціну, важко зітхає і видаляє все з кошика — не по кишені. Бо ж онук росте як на дріжджах, ціни летять у космос, комуналка душить, ще й пралка, якій скоро двадцять років, дихає на ладан.
Якби знала, на чому ще можна зекономити — точно б зекономила.
Те, що донька знайшла якийсь підробіток в інтернеті, Галина навіть не помітила. Та й коли їй помічати?
Якщо вона не на добовому чергуванні, то приповзає від своїх пацієнтів, падає з ніг, доповзає до душу і відключається, бо завтра знову на зміну.
— Приходжу з чергування, а в коридорі пакет фірмовий лежить, донька крутиться біля дзеркала, на дивані лахи нові розкидані, — згадує Галина. — Я одразу все зрозуміла. Те, чим я просто милуюся і не можу собі дозволити, Люда — мати-одиначка, яка живе за мій кошт і їсть за мій кошт, — легко собі купила, щойно завелися якісь копійки.
— Я сама заробила! — обурилася донька на претензії матері. — Це мої гроші, і я маю право витратити їх на себе!
Галина, звісно ж, не змовчала. А де її гроші?
Її власні, зароблені мозолями, які вона має право витратити на себе? Правильно, її грошима оплачено світло, газ, куртка для онука, його іграшки, пюрешки, памперси. І пральний порошок, яким перуться його речі й речі самої Людмили.
— І твої шампуні, і твоя їжа! — зірвалася Галина. — Немає в тебе ніяких «своїх» грошей і бути не може, поки ти сидиш у мене на шиї! Тож, люба донечко, ноги в руки — і неси це все барахло назад на пошту, оформлюй повернення.
Підзаробила? Чудово! Ти зобов’язана працювати, тобі дитину годувати треба! Коли ти взагалі збираєшся на ноги ставати? Але гроші ти маєш віддавати мені.
Або принаймні питати, чи можна тобі їх спустити на лахи. Поки ти не забезпечуєш себе і живеш тут — буде так. Ах, не понесеш? Прекрасно. Тоді збирай ці речі, а заодно й усе інше своє майно — і на вихід. Самостійна?
От і живи на свої хліби. Це моє останнє слово.
Донька розревілася, зібрала обновки в пакет, одягла малого й вискочила з хати. З пошти побігла до родичів: нажалілася на матір бабусі й тітці. Тітка, ясна річ, подзвонила виховувати Галину.
— Тільки не треба мене вчити жити, — жорстко відрізала Галя. — Я не маленька. Це моя сім’я, мій гаманець, і я сама розберуся. І я не вважаю, що в чомусь неправа.
Гроші за повернуті речі Людмила матері віддала, але тепер мовчить, як риба, ходить надута. Образилася.
А як ви вважаєте, чи мала вона право на цю образу?
Родинні стосунки під одним дахом, особливо коли бюджет тріщить по швах, завжди нагадують ходіння по мінному полю. А як ви гадаєте, чи справедлива мати у своїх вимогах до дорослої доньки, чи все ж кожна жінка має право на маленькі радощі, навіть якщо живе за чужий кошт?
