— Та скільки можна їй казати, вже говорено-переговорено, — із роздратуванням говорить Анна Олександрівна. — І років уже багато, і самі вони із зятем батьки, але живуть за принципом «день минув і добре».
У Анни Олександрівни двоє дітей. Молодша живе від батьків далеченько, вона незаміжня, навіть мети вийти заміж не має: уся в роботі. А старша — Надія — живе в батьків під боком.
Наді майже сорок років, у неї є чоловік і двоє хлопців десяти та шести років. А жити старша донька, як вважають Анна Олександрівна з чоловіком, досі так і не навчилася.
— Я так думаю, — зізнається жінка, — що Надя з чоловіком спеціально продали свою квартиру і переїхали до нас із батьком ближче. Ні, сама донька подавала це під іншим соусом.
— Ви молодші не стаєте, — говорила Надія п’ять років тому, коли сіла в другу відпустку для догляду за дитиною. — Сестра далеко. Переїдемо ближче, щоб допомагати вам, а то поки від нас доїдеш…
Ту першу квартиру батьки Надії та її чоловіка допомагали купити молодим дванадцять років тому, коли ті тільки одружилися. Хороша двокімнатна в гарному районі.
Вона справді була далеченько від дому, де живе Анна Олександрівна. Але ж батьки живуть у передмісті, а молодим житло придбали майже в центрі міста, щоб ближче до роботи.
— Тільки потім до мене дійшло, — каже пенсіонерка, — чому вони так зробили. Подавалося все під соусом турботи про нас, а їх просто банки допікали. Кредитів набрали, а віддавати нічим. Тут квартири дешевші, тож із різниці донька із зятем погасили борги.
І то, як я думаю, далеко не всі. Ой, та за цей час вони нових кредитів уже набрали, встигли, довго, чи що? Та ще й друга дитина у них зʼявилася, донька вдома сіла на роки, навіщо, питається?
Жити Надія та її чоловік по кишені не вміють і не намагаються. Витрачають набагато більше, ніж заробляють.
При цьому відмовляти собі в маленьких і великих радощах не хочуть ні донька, ні зять. Грошей не вистачає? Не біда, візьмемо кредит. І беруть.
— Ось скажи, як можна за рік привести в непридатність телефон? А зі слів доньки, у неї щороку то камера в телефона полетіла, то динамік, то гніздо зарядки. У ремонт нести? Навіщо, якщо в кредит можна купити новий, — хитає головою Анна Олександрівна. — І в усьому так. Коли жили подалі, ми бачили менше, а зараз — усе як на долоні.
Донька з чоловіком, отримавши зарплату, віддають деякі кредити, від інших вони відмахуються, не беруть слухавки на дзвінки з банку, платять, позичаючи.
Потім подружжя їде в магазин на кредитній машині, як каже донька, на закупи.
— Але в підсумку із закупок — сіль, цукор, макарони й олія, а решта — суцільні делікатеси та ласощі, — каже Надина мама. — Прийдеш після зарплати, холодильник ломиться від фруктів, торт стоїть, печиво всяке, риба червона, ікра, у всіх вазочках цукерки.
А зайдеш в середині місяця — у холодильнику миша висить. Діти макаронами давляться. Кажу, мовляв, Надю, не можна ж так! На що далі житимете? У вас діти, купи м’яса, картоплі, розраховуй. Сьогодні риби червоної наїлися, а завтра зуби на полицю?
— Ой, мамо, — відмахувалася донька. — Живемо один раз. І так постійно в усьому собі відмовляємо. Ну поїли діти цукерки, ну ми поласували червоною рибкою та ікрою. це корисно дуже, між іншим. Живемо як уміємо, на свої шикуємо, свої за кредити віддаємо.
Зять висловився грубіше:
— А чого Ви, тещо, лізете? Ми у Вас грошей у борг не просимо. Ми дорослі люди, ми самі розберемося і не треба свій ніс у наш холодильник пхати.
В останні кілька місяців до Анни Олександрівни з чоловіком почали мало не щодня приходити онуки, обоє, самі, без батьків.
Живуть же через будинок, старший цілком може меншого водити.
— Я не одразу зрозуміла, — каже пенсіонерка. — Приходять точно о шостій вечора. Ми з чоловіком у цей час вечеряти сідаємо. Хоч як скромно ми живемо на свої пенсії, але за розумного підходу харчуватися можна цілком стерпно й різноманітно.
Уже щось м’ясне до пюре чи рису завжди є. Та й по дві котлетки не смажиш, завжди готуєш так, щоб і наступного дня лишилося.
Онуків, що прийшли, Анна Олександрівна садила за стіл, вони ніколи не відмовлялися.
Пюре, по котлеті чи по ніжці курячій, салат простенький або сирники — зметали все. Потім, погравши чи поговоривши з дідом і бабусею з пів годинки, онуки йшли додому.
— Дід першим додумався, — згадує Анна Олександрівна. — Двічі на місяць, якраз, коли в батьків зарплати на картку падають, кілька днів онуків у нас немає. А потім приходять. Я не знаю, чи донька з чоловіком їх підсилають, чи самі йдуть, бо їсти порожні макарони набридає щодня. Але це прямо система.
Анна Олександрівна зізнається, що щоденні практично візити онуків на вечерю по кишені б’ють.
Це ж удвічі більше тих самих котлет з’їдається, а в них із чоловіком суворий облік бюджету, тільки так можна якось жити, сплачувати за комуналку, купувати необхідні речі й ліки.
— Скажи їй, — вимагає молодша донька, якій мати поскаржилася на те, що Надя так і не вчиться витрачати гроші розумно. — Що вона думає! Нехай годує дітей нормально. Заборонити приходити? Ну й що, але не можна ж так. Адже останнім часом племінники у вас усі вихідні проводять.
Молодша донька допомагає батькам грошима.
Дає небагато, батькові на ліки, вони дорогі. Але Анна Олександрівна жаліє онуків, не наважується говорити зі старшою донькою:
— Кому буде гірше? Онукам і буде. То хоч у нас із дідом нормально поїдять. Надя з чоловіком на сухом’ятці, ну та вони самі так життя збудували, а онуки в чому винні? У тому, що батьки живуть у кредит?
Зітхає, підраховуючи, на чому ще можна врізатися, Анна Олександрівна, але онуків до вечері й на вихідні чекає, а куди подінешся.
Ось така от система, що склалася в одній родині. Старші діти шикують у борг, а старенькі батьки зі своєї мізерної пенсії годують онуків, щоб ті не сиділи на порожніх макаронах.
І як тут бути — серце не велить відмовляти рідній крові, хоча й розум підказує, що такий «благодійний обід» тільки підтримує недбальство дорослої доньки.
А як, на вашу думку, варто було б вчинити бабусі: закрити двері, щоб донька нарешті взялася за голову, чи годувати онуків, бо вони ні в чому не винні?
