— З понеділка я вас виписую на роботу – вимовила лікарка і додала. – Якщо не хочете більше хворіти, звільняйтеся з заводу і міняйте клімат. Треба переїжджати туди, де хвойний ліс.
Ганна взяла лікарняний і попрямувала до дверей: «Добре давати такі поради. А якщо мені вже п’ятдесят, у мене немає чоловіка і ніколи не було, і зарплата десять тисяч? – вийшла на вулицю, а там літо, сонце світить. – За тиждень відпустка, може, справді, кудись поїхати? Грошей у мене трохи є. Разом із відпускними тисяч п’ятнадцять набереться. А куди їхати? Страшно, бронхіт же хронічний, раптом повернеться.
Коли на заводі не працюю, він не так дошкуляє. До відпустки ще цілий тиждень, треба поменше бігати, а то повернеться. Інші диспетчери спокійно ходять, а я як заводна ношуся. Роботу міняти… Де зараз іншу знайдеш, а до пенсії майже десять років. Зовсім загнуся».
***
Біля будинку назустріч попався сусід, який жив через один під’їзд. Він був розлучений і трохи старший за неї, коли був тверезий на неї уваги не звертав, але сьогодні був трохи напідпитку.
— Привіт, сусідко!
— Борисе, наразі третя, а ти вже веселий.
— З понеділка я у відпустці, – щасливо посміхнувся той. – Начальник раніше відпустив.
— У мене теж через тиждень відпустка.
— А ти, що не на роботі?
— На лікарняному була, з понеділка виписали, – обличчя стало сумним і виговоритися захотілося. – Кажуть, клімат треба міняти, де ліси.
— Я раніше поруч із лісом жив. Чверть століття, як сюди переїхав. Тягне на батьківщину, але тепер уже тут назавжди.
— А я ніколи в лісі й не була.
— Як це не була? – він навіть здивувався.
— Я тут народилася і прожила все життя.
— Раніше я часто туди їздив, поки батьки живі були. Зараз там тільки брат.
— А я видно в лісі ніколи не побуваю, – важко зітхнула жінка.
— Аню, а поїхали зі мною!
— Борю, ти під градусом? Куди я з тобою поїду?
— На мою батьківщину, там кругом ліси, – вимовив він цілком серйозно.
— Борю, давай ти поспиш і подумаєш, що сказав.
Дійшли до її під’їзду:
— Гаразд, Аню, подумаю, – сумно вимовив він і попрямував до свого під’їзду.
***
Прийшла додому, а пропозиція сусіда все з голови не виходить:
«Навіщо він це сказав? Як це він собі уявляє? Приїде до свого брата з чужою незнайомою жінкою ще, до того ж, із хворою. Буду я в них там усю ніч кашляти, – і раптом думки в іншому напрямку пішли. – А я б з ним поїхала. Він чоловік непоганий, працює і заробляє. Дружина від нього пішла, діти виросли й роз’їхалися. Може, хоч раз у житті в лісі побувала б».
***
Субота минула спокійно. Розмова із сусідом забулася сама собою. А в неділю зранку пролунав дзвінок домофона.
— Хто?
— Аню, це я Борис.
— Ти, що, Борю? – якщо сказати, що вона здивувалася, це нічого не сказати.
— Відчиняй! Розмова є.
— Заходь! – і натиснула кнопку.
Поки він піднімався на її другий поверх, встигла лише поправити зачіску.
— Здрастуй, Аню! Я ось що прийшов…
Зміряла його поглядом, принюхалася, начебто тверезий.
— Заходь! Проходь на кухню, там усе скажеш!
Той трохи зніяковів, але все ж зняв взуття і пройшов.
— Сідай! – кивнула господиня на табуретку. – Чай пити будемо!
— Може за цукерками збігати?
— Наступного разу з цукерками прийдеш.
— Гаразд!
Налила чай, поставила на стіл дещо до чаю.
— Бери бутерброди, тільки вони в мене з висівковим хлібом.
— Та мені яка різниця.
— Що хотів сказати?
— Так, ти поїдеш зі мною на мою малу батьківщину.
Вона поперхнулася чаєм і довго не могла відкашлятися.
— Ти ніби тверезий, а такі дурниці говориш.
— Чому дурниці? До них лише доба їхати. Зупинимося в брата. Будемо щодня в ліс ходити.
— От уяви, привезеш ти до них незнайому тітку, до того ж хвору, і вона буде ночами кашляти.
— У нього квартира трикімнатна, а діти окремо живуть.
— Ну, я навіть не знаю, – а на обличчі мрійлива посмішка. – Мені ще тиждень працювати.
— Так квитки треба заздалегідь брати. Зараз літо, плацкартні за тиждень викуповують. Сьогодні й сходили б за квитками.
Аня хотілося поїхати, дуже хотілося, і розуміла, якщо зараз не наважиться, то до завтрашнього дня обов’язково передумає. Рішуче кивнула головою:
— Поїхали!
— Тоді збирайся за квитками!
— Посидь у кімнаті годинку, я поки зберуся.
— Давай я краще тут побуду, – він мимоволі розсміявся. – Ножі тобі наточу, а то вони в тебе навіть хліб не ріжуть.
— Гаразд.
***
Хороших плацкартних місць не виявилося навіть на тиждень наперед, і вони взяли на наступну суботу купейні.
— Ходімо відсвяткуємо купівлю квитків? – запропонував Борис.
— Куди?
— Он у той ресторанчик.
— Що прямо так підемо в ресторан, – вона просто розгубилася. – Та й ціни там…
— Я ж багатий, у п’ятницю відпускні отримав. Ходімо, Аню! – і рішуче подав руку.
Ну, хіба можна відмовити такому кавалеру?
Після ресторану пішли в парк. Їли морозиво і каталися на машинках. Повернулися додому лише надвечір. А розлучатися так не хотілося:
— Йдемо до мене вечеряти! – рішуче вимовила жінка.
Звісно ж, він залишився до ранку, і Ганна вперше в житті мало не запізнилася на роботу.
Увечері Борис зустрів її на прохідній, і став зустрічати щодня.
Аня була щаслива. Ось тільки на роботі знову доводилося щодня бігати по запорошених цехах, і хвороба стала потихеньку повертатися. Що дивно, коли вона була з Борисом, це було не так помітно. На ніч він ішов до себе додому, розуміючи, що їй потрібно виспатися перед черговою зміною, а вона, кашляючи, довго не могла заснути.
А день, коли вони мають поїхати в край лісів, наближався. Вона вже була не рада, що погодилася їхати, але розуміла, що тепер уже не відмовишся.
Борис не помічав або робив вигляд, що не помічає, що його подрузі з кожним днем ставало дедалі гірше.
І ось настав день, коли вони сіли в потяг і поїхали. Ганна розуміла, що поки вона сидить, кашель буде не таким затяжним і дратівливим, але варто лягти, і вона знову закашляється. Ніч обіцяла бути безсонною.
І ось ніч настала.
— Борю, ти лягай спати, а я посиджу.
Він сів поруч, обійняв:
— Разом посидимо.
Довго вони так сиділи, і непомітно заснули.
Наступного дня у потязі Борис розповідав про щось цікаве, він наче відчув, що коли його подруга забуває про хворобу, то й та забуває про неї, але варто було Ані уявити, що не засне вночі або як її зустрінуть його родичі, кашель повертався.
***
І ось вони під’їхали до рідного міста Бориса. Вона бачила на його обличчі радісну посмішку, і ця радість передавалася їй.
Поїзд зупинився. Тільки як він опустився на перон до них підбіг чоловік, так схожий на Бориса. Вони обійнялися, поплескали одне одного по плечу.
— Аню, це мій брат Сергій!
Вони кивнули один одному головою і, щоб подолати незручність, Сергій узяв одну з сумок:
— Ходімо, у мене машина!
Вийшли з вокзалу, Ганна озирнулася і побачила, що з усіх боків гори, порослі лісом, а саме місто знаходилося, як би, в долині між ними.
***
Через чверть години зупинилися біля п’ятиповерхівки, вийшли з машини. Тут ліс був, здавалося, поруч, он за тими будинками і, немов нависав над містом.
Зайшли до квартири. Господиня зустріла їх усмішкою, безцеремонно обійнялася з Борисом. З цікавістю оглянула його супутницю і представилася:
— Світлана!
— Ганна, – вимовила гостя і закашлялася, видно далося взнаки хвилювання і підйом сходами.
— Прихворіла трохи? – затараторила Світлана. – Напевно, у вагоні продуло. Зараз лікуватися будемо.
***
Через півгодини вони сиділи за столом. Командувала застіллям господиня:
— Чоловіки нехай своє п’ють, а ми з тобою, Аню, бальзам спробуємо, він від усього допомагає, – і тут же прикрикнула на чоловіків. – Ви особливо не захоплюйтеся, Сергію завтра на роботу!
Вони сиділи за столом, розмовляли, а Ганна намагалася їсти якнайменше, адже кашель на повний шлунок стає болючішим, а господиня все пропонувала і пропонувала скуштувати тих чи інших страв. Може бальзам допоміг, може ще щось, але Аня витерпіла, не закашлялася.
Допомогла господині прибрати зі столу і, знесилена, звалилася на приготоване ліжко.
***
Наступного дня прокинулася від чоловічих голосів:
— Ми на роботу, – говорив Сергій. – Це ключі від квартири, якщо кудись підете. Поїсти в холодильнику що-небудь знайдете.
— Зрозумів.
А Аня лежала, уткнувшись у подушку. Щойно двері за господарями зачинилися, вона закашлялася, просто не могла більше витерпіти.
— Збирайся! Ходімо в ліс!
— Я не зможу, – крізь кашель і сльози промовила Аня. – Даремно я тобою поїхала, тільки зіпсую тобі всю відпустку.
— Збирайся!
***
До лісу йшли повільно, зупиняючись. Зайшли в ліс.
Величезні сосни впиралися кронами в небо. Далі стояли стіною:
— Такі великі ялинки? – здивовано запитала Аня.
— Це ялини. Ходімо підійдемо ближче! – і продовжив. – Ялинка – це теж, по суті, ялина, тільки маленька, і з іграшками на гілках. Хоча на площах можна і таку поставити і повісити на неї і вогники, тоді і вона стане ялинкою.
Помилувалися ялинками і пішли далі вглиб лісу. Борис підійшов до дерева, так само чимось схожого на ялинку:
— Це модрина. Ми їли її коли маленькі були, – зірвав пучок голок і подав Ані. – Спробуй!
— У сенсі?
— На смак, – зірвав ще й відправив собі до рота.
Обережно поклала до рота свій пучок і Аня, пожувала:
— Кисла.
— Чого ми тільки в дитинстві в лісі не їли, – взяв жінку за руку. – Ходімо далі, зараз знайдемо, щось звичайне для місцевих жителів і не звичайне для тебе.
— А що?
— Полуницю від суниці відрізниш?
— Яка в садах росте? Її то полуницею, то суницею називають.
— Тут у нас її і полуницею називають. А справжню, лісову суницю бачила.
— Не знаю, – вимовила Аня, очікуючи нових чудових відкриттів.
— Ось дивись! – і вказав під кущ. – Ось справжня суниця.
— Така маленька.
— Ти спробуй, – він зірвав кущик із трьома ягідками, – смачна!
Вона спробувала, і їй здалося, що вона ніколи нічого не їла смачнішого й ароматнішого.
Вони разом почали шукати суницю. Невдовзі натрапили на місце, де її було досить багато. Губи в обох стали такими червоними й ароматними, і вони… забули про суницю.
Повернулися назад у квартиру брата вже після обіду. Перекусили і стали готувати обід господарям. І тут Аня з подивом згадала, що відтоді, як зайшли в ліс, вона жодного разу не кашлянула.
Весь тиждень щодня вони ходили в ліс. З кожним днем Аня відчувала, що дихати ставало все легше і легше, і кашель кудись зник.
У вихідні вони з братом і його дорослим сином і невісткою вирушили на озеро з ночівлею. За п’ятдесят років Ганна жодного разу не була на озері з ночівлею, не їла юшку зі щойно спійманої риби, не сиділа біля багаття і не спала в наметі.
***
Але все колись закінчується. У понеділок вони поїхали назад у своє степове місто, де немає сосен і ялин, лісової суниці. Де знову повернеться хвороба, а ночами згадуватиметься цей тиждень із лісом і суничною галявиною.
***
Він схопив телефон.
— Привіт, Борисе! – пролунав голос брата.
— Привіт, Сергію!
— Знайшов я вам обмін. П’ятиповерхівка біля самого лісу. Квартира двокімнатна на другому поверсі чистенька з ремонтом. Згодні на ваші дві однокімнатні, але без доплати. Їм терміново треба. Дав твій телефон. Мають сьогодні зателефонувати.
— Дякую, брате!
— Поруч будемо жити.
— Що, Борю? – запитала дружина, щойно він вимкнув телефон.
— Усе, Аню, здається, знайшовся обмін. Зараз мають зателефонувати, будемо жити з тобою поруч із лісом, і ти більше ніколи не хворітимеш.
Невже правда?… Ганна не вірила своєму щастю.
Вони вирішили всі свої справи у місті, і стрімко зібравшись, вирушили на зустріч новому життю.
Ось так буває. Головне вірити в краще!
