Мій чоловік з маленького закарпатського селища. Там живуть його батьки і численні родичі.
Шляхом хитросплетінь долі наша з чоловіком сім’я переїхала жити на мою батьківщину – місто Полтава.
Тут у нас зʼявилася донька, у чоловіка пішла в гору кар’єра. Активно допомагають із дитиною та підтримують картоплею з городу нас мої родичі. Батьки чоловіка надсилають грошей на свята. Ми регулярно надсилаємо фото і відео внучки в месенджерах. На вигляд усе благополучно.
Але клан чоловіка пам’ятає і шанує традиції предків. Ім’я нашій дитині вибирають родичі. Свекруха збирала валізи, щоб через половину країни їхати няньчити внучечку.
Я не сирота, моя мама на пенсії і живе за дві зупинки від нас. Ім’я своїй дитині я готова була обговорювати тільки з чоловіком. Цінні поради можу сама давати, у мене навіть диплом є. Педагог за професією, працюю в школі. Звання найгіршої невістки року ношу гордо і регулярно підтверджую.
Загалом, назвали дівчинку самі. На превелике незадоволення чоловікової рідні. Пережили бурю обурення, відстояли право на свою думку. Живемо далі. До півріччя дочки прокинулася тітка чоловіка, вона ж, за сумісництвом, його хрещена.
— Як же так, дитинка вже є, а на оглядини не везуть? Твій чоловік мені не чужий, я його хрещена, я його тітка! Я маю право побачитися з маленькою родичкою!
Угу, будемо пхатися на потязі з немовлям, щоб тітку порадувати? Чудова перспектива. У самої тітки дві доньки, і рідних онучок їй теж тільки по відеозв’язку показують. Дочки з сім’ями поїхали від мами максимально далеко.
Загалом, тут я теж поперек сімейної борозни пішла і їхати на огляд до тітки чоловіка з донькою категорично відмовилася.
— Безсовісні, а я так хотіла, щоб ви приїхали! – виговорювала чоловікові родичка.
Раз ми відірвалися від сім’ї, раз не їдемо, тітка вирішила сама нас ощасливити. Ні, вона не зібралася до нас із валізою в гості. Просто зібрала посилочку з одягом для доньки.
Мовляв, її молодша онука виросла, поки бабуся їй придане збиралася везти, а нашій якраз буде. Ми відмовлятися не стали. Адресу продиктували. Чекаємо.
І тут чоловік вдався до спогадів. Як його молодший брат примудрявся одягатися симпатично, завжди був акуратним. Батьки намагалися викроїти грошей і якусь річ йому не тільки з ринку купити.
— А мене одягала тітка-хрещена, тож ходив я в лахмітті з секонд хенду, – ділився чоловік.
За його спроби відмовитися вдягати черговий страшний светрик, батьки казали, що не можна хрещену ображати. Вона старалася, вибирала, гроші витрачала. Не виділяйся, мовляв, одягай.
Я до дитячих вживаних речей ставлюся спокійно. Дочці одяг і подруги віддавали, і колеги на роботі приносили від своїх дітей та онуків. Завжди приймала з вдячністю. Що не подобалося, віддаю на благодійність, на ганчірочки для дому пускаю.
Єдиний момент: речі в секонді обробляють хімією. Моя думка така: не треба дитині до року з такою хімією контактувати. Тож, попросила чоловіка в тітки уточнити, а чи не з секонду подаруночок?
— Звісно ні. Звісно, все практично нове, – запевнила тітка племінника.
Прийшла посилка, відкрили вдома коробку і побігли вікна відчиняти. Ось воно – як у секонді лежало, упаковане в дитячий спальник, то його ніхто не виправ, не провітрив. На тобі, Боже, що нам не гоже!
Речі відверто заношені, з дірками, шви розійшлися. Чому це замість смітника дісталося моїй дитині, я хотіла особисто запитати в родички. Дуже була зла.
Чоловік ситуацію вирішив сам. Подзвонив, подякував спочатку. Як учив колись Карнегі. А вже потім запитав:
— А чому від речей так засобом для дезінфекції пахне?
Тітка образилася, зателефонувала свекрусі. Свекруха передзвонила чоловікові зі звинуваченнями у всіх смертних гріхах, у неповазі до старших родичів.
— Треба було бути мудрішим, – сказала, – усі посилки з вдячністю прийняти, фотографії доньки в одязі зробити. І тільки потім тихо це все утилізувати, якщо вже так гидливо до всього ставитеся!
У рідні на кілька місяців було, про що поговорити. Так, ми сволоти невдячні. Так, ми зажерлися. Так, нам тільки гроші потрібні. Не сперечаюся, не відмовляюся. Другу посилку тітонька вирішила не слати. Раптом теж здогадаємося, що із секонду, та ще й поділимося цією цінною здогадкою?
Думала я, що образа тепер буде назавжди, ані! Через півроку тітонька перша дзвонила вітати онучку з одноріччям. Нарікала, що ми давно не шлемо фоток нашої дівчинки.
Звідси висновок: вчасно послані за відомою адресою доброзичливці з родичів, цілком в змозі не лізти до молодої сім’ї ближче, ніж потрібно.
А ви як вважаєте, брати, дякувати і викидати? Чи все правильно, треба сказати прямо й чесно?
