Настав день народження Вікторії. На свято зібралися майже всі найближчі родичі, хіба що крім матері – Ганни Михайлівни, вона жила в селі й не любила залишати свій дім.
У гості приїхали два брати – Олексій і Василь, їхні дружини та діти. Оселя наповнилася радісними криками, теплими обіймами та сміхом.
У найстаршої племінниці нещодавно зʼявилася дитина. Вона привезла її на свято тітки. І чоловіка, звісно, теж. Ще приїхали двоє племінників, вже дорослі хлопці, які тут же зависли в кімнаті Ромчика – сина Віки.
Поки жінки закінчували готування святкового столу, двоюрідні брати вирішили обговорити одне трохи дивне питання.
— Уявляєте, мені баба Ганна дзвонила минулого тижня! Каже, дід скарб у городі закопав. Розповів їй про це перед своїм відходом! Шукає його вже тиждень, знайти не може! — зі смішком в очах розповів Артем.
— Ага, чув я цю ж казочку! — відповів Ромчик і грюкнув його по плечу. — Каже, там старовинні монети й прикраси. Так я й повірив!
— Ой, та хіба ви бабу Ганну не знаєте? Вона ж у нас вічно приколісткою була! — погодився з ними Матвій.
Раніше хлопців часто відправляли на літо до бабусі. Там вони й здружилися свого часу. Зараз підтримували спілкування, але частіше переписувалися в соцмережах, адже жили в сусідніх містах. Зустрічалися здебільшого на родинних посиденьках.
— Так-так! — посміхнувся Артемко. — Пам’ятаю, як вона мені сказала, що якщо я назбираю рівно двісті колорадських жуків, то повелитель огороду виконає моє будь-яке бажання. Я півдня на городі стирчав! А потім дід Петро сказав, що вперше про таке чує!
— Ага, а мені казала, що якщо принести десять відер води й перелити в діжку, то криниця спорожніє, а на дні я знайду скарб! Я дурень штук двадцять приніс, а вода так і не скінчилася! — посміявся Ромчик.
— Бабуся наша, напевно, не в курсі, що цей прикол усі знають! — погодився Матвій.
— Ти реально думаєш, що наша з нами бабуся вирішила таку штуку провернути? — посміхнувся Артем. — От хитра. Стара вже, а все ще хитра!
— Точно-точно! — підтакував Матвій. — Це вона й задумала!
Хлопців покликали за стіл, де вже зібралися інші гості. Сім’я весело відсвяткувала день народження Вікторії, а наступного дня всі роз’їхалися по домівках.
Матвій усю ніч не міг заснути в тітчиній оселі. Усе думав про скарб. А раптом баба Ганна не брехала? Дід і справді їм розповідав, що сам родом був із заможної родини. Раптом не брехав?
Загалом, доїхавши вранці до свого дому, він зібрав невелику дорожню сумку, сів за кермо своєї машини і поїхав у гості до бабусі. Їхати довелося години дві.
Усю дорогу він мріяв, що знайде дідів скарб і ні з ким не буде ділитися. І чого ділитися?
Он, у Ромчика і Артема вже квартири є, хоча завтра можна одружитися, та й дівчата на прикметі хороші є. Тільки йому по життю не щастить. А так квартиру купить, Марійку заміж покличе. Чому ні?
Приїхав він до бабусі, а вона аж ахнула від радості, коли його побачила.
— Здрастуй, мій хороший, як же я рада тобі! Їсти будеш?
— Привіт, бабусю. Їсти не хочу, давай потім? Кажи, де дід скарб закопав!
— Та якби я знала! Він же мені про нього вже з останніх сил розповідати почав, та до кінця історію так і не розповів, віддав Богу душу! Сама ходжу мучуся! — відповідала бабуся, але в очах її онук помітив якийсь дивний блиск.
— А ти не брешеш, ба?
— Онучку, ти що? Хіба так можна про бабусю свою говорити? — начебто не розуміючи, перепитала бабуся.
— А, не важливо! То як думаєш, з чого краще почати?
Бабуся подумала трохи, а потім сказала.
— Он із того кута. У нас там тепер картопля буде, але раніше малина була. Здається, серед колючок і вирішив сховати. Лопата в сараї, знайдеш?
— А глибоко копати треба?
— Це я не знаю, онучку, як пощастить. Гаразд, ти йди, а я поки що піду обід готувати. Картоплю зварю, курочку затушкую, нагодую тебе рідного!
Пішов Матвій по лопату. Копатися на городі він не дуже любив, але заради квартири міг і на таке піти. Дві години минуло, три, четверта пішла, немає скарбу.
Прийшов він до бабусі весь у милі.
— Ех, обдурила ти мене! Немає там нічого!
— Так я ж і не казала, що знаю, де він! — виправдовувалася баба Ганна. — Стривай! Є ще одне місце. Там наприкінці бачив старі кущі аґрусу! Колючі! Сто відсотків там закопав. Ти їх викорчуй з коренем, тоді точно знайдеш!
— Знову в колючках?
— Ну так, дід же не дурень був, він знав, де ховати. Пам’ятаєш Полкана нашого? Він часто об ті кущі морду здирав, теж там вічно щось копав. Може, теж скарб шукав?
Бабусині слова здалися логічними. Пішов Матвій по інструменти, ножиць набрав садових, сап та ще дечого, почав кущі викорчовувати. Ще дві години з ними возився. Знайшов пару собачих кісток, заритих під кущами, але ніякого скарбу.
— Ех, Полкан, Полкан! — сказав Матвій сам собі. — Ти тут явно не скарб шукав!
Втомлений і трохи злий онук знову пішов до бабусі. Вона сиділа біля віконця й чай сьорбала. У дитинстві він часто чув такі звуки. Помітивши Матвійка, вона радісно посміхнулася і заходилася накривати на стіл.
— Бабусю, де золото? Де ще пошукати?
— Де-де, у мріях твоїх! — хитро відповіла вона. — І за кущі тобі окреме спасибі! Ягід на них уже сто років немає, а дід їх так і не викорчував!
Тут-то він про все й здогадався. Праві були Ромчик і Артем. Немає ніякого скарбу…
— Його і не було? А як же заможна родина діда?
— Ех, онучку, мені він теж замолоду цю казку розповів, усе думав, що я через це заміж за нього піду, а я й так закохана була, тому й погодилася. Він потім іще довго ці небилиці людям розповідав, щоб посмішити. Ось і вам теж!
— І навіщо ти так зі мною? Не соромно?
— А тобі? Я ж просила рідню допомогти з городом. Жодна жива душа не приїхала, а всі знали. Раніше, коли дід живий був, ви часто до нас у гості їздили. Хто за огірками солоними, хто за свіжиною, хто за вином виноградним.
А як діда не стало, так і забули всі про мене. Як я сама город перекопаю? Ти глянь, молодий і сильний, за півдня впорався, а Люська б тиждень його копала, та не впоралася. Куди їй? Худа, як берізка. Тільки лопати їй і не вистачало!
— Люська? — здивувався онук.
— А що, не чув? Мої онуки розбіглися, так я собі сусідську прихистила. У мене тепер живе. По дому допомагає. Скоро з навчання повернеться.
Варто було їй це сказати, як двері відчинилися і до хати увійшла молода дівчина років двадцяти. І справді, тоненька, як берізка. Волосся кольору соломи, очі сині-сині. Засоромилася, коли хлопця побачила.
— Заходь, мила! Знайомся, це онучок мій молодший – Матвійко. Це Людмила, моя онучка названа. Прошу любити й шанувати!
Матвій тільки рот роззявив, а сказати нічого й не може. Усе з голови вилетіло. І золото, і квартира не куплена, і Марійка, якій тільки грошей і подавай. Усе кудись вивітрилося.
— Чого стоїш? Руки мий, будемо їсти. Я вже стіл накриваю! — сказала бабуся, хитро поглядаючи на них обох.
Матвійко затримався в бабусі ще на день, а потім пару разів на місяць став приїжджати. Приблизно через пів року повіз із собою і Люсю, коли в неї навчання закінчилося.
Бабуся, звісно, знала, що сумуватиме за Людмилою, але все ж раділа, що Матвій знайшов-таки своє золото. Нехай і не так, як розраховував, але знайшов!
Тільки ось Люся ріднішою за всіх рідних їй виявилася. Вони з Матвієм тепер часто приїжджати стали, сумувала вона за селом, та й за бабусею теж. Ганна Михайлівна тільки й раділа, що гості в домі частіше бувати стали. Та й допомагати більше не відмовлялися.
***
Ця історія — чудове нагадування, що справжня мудрість не завжди там, де її шукають, а людська винахідливість не знає меж.
Іноді, щоб отримати допомогу, треба проявити неабияку хитрість, яка, можливо, принесе тобі не тільки бажане, але й знайде щось набагато цінніше.
А як ви вважаєте, чи можна пробачити людині таку хитрість, коли вона принесла лише добро?
