– Як тобі фото, мамо?
– Дуже гарне. Ти в мене – красуня. Щоправда, у Роми штани обвисли невдало. А так нічого. Діти так взагалі чудові. Тимко так посміхається, просто сонечко!
– Та нормальні штани…
– Та де вже нормальні, коліна стирчать… Штани б йому нові. Але такий вже він у тебе, що вже там…
– Ма-ам… ти знову?
– Нічого не знову. Ти запитала – я чесно відповіла. Чого мені брехати, чи що? Але фотографія дивовижна.
Дивовижною фотографія Юлі вже не здавалася, хоча щойно вона нею захоплювалася. Мама вміла малесеньким зауваженням на адресу Роми зіпсувати все.
На думку мами, Рома був не гідний її дочки.
І тривало це вже дев’ять років. Дев’ять років шлюбу Юлії та Роми, і щоразу із самого початку – ось так. Юля вже звикла, але чомусь все одно засмучувалася через будь-яку дрібницю.
– Привіт, доню, чим займаєшся?
– Перу, прасую, варю борщ, заготовляю очерет на зиму…
– Який очерет?
– Я жартую, мамо. Ну що я можу робити, коли в домі двоє дітей, і одне з них немовля?
– І знову сама…
– Чому сама? Я з дітьми та кішкою.
– Ти чудово розумієш, що я маю на увазі.
– Мамо, Рома на роботі. Знаєш же, що понаднормові взяв.
– Ох, кажу ж – сама. Хто б міг подумати, що затягне тебе цей побут? Ти така обдарована все життя була.
– Була? Я думала, і залишаюся…
– Ну, тепер вже куди діватися. Рома засадив тебе в господарство.
– Мамо, це і мій вибір. До чого тут Рома?
– Та годі, можна подумати, що ти перші тижні сидіння з дітьми не вила на місяць, не хотіла втекти й усе кинути? Чи я помиляюся?
– Було, не відмовлятимусь. Але, мамо, якби я і втекла, то точно не туди, куди ти думаєш.
– Тобто не до мене?
– Мабуть, ні. Не сперечаюся, мені нелегко було спочатку. Але навряд чи мені легше було б із тобою. І я не шкодую ні про що, мамо. Я кохаю Рому.
– Та хіба ж я проти? Серцю не накажеш. Треба ж було тобі покохати такого?
– Якого, мамо? Ну якого?
– Ну, не ображайся, Юлю. Ну простуватий він для тебе. Роботяга. Хіба таким я твоє сімейне життя уявляла?
– Ось і уявляй далі, а я пішла – у мене варення вариться…
А на душі – ох! Хочеться вилити це варення в унітаз.
Материнське слово – це потужна зброя. Воно може бути заряджене неймовірним щастям або диким болем. А стріляє завжди влучно.
Вона мати, і вона має рацію – так заведено. І так важливо, щоб мати оцінила, підтримала і похвалила.
І діти, що підросли, залишаються дітьми. Хочеться прийняття, любові та схвалення. Повчання не потрібні, а от любов батьківська потрібна дуже.
Юлія ж після розмов із матір’ю нервувала і часом виливала все це і на Рому теж. Не виходило життя так одразу казковим, таким, яким уявляла собі для неї її мати.
А хто винен? Мама вважає, що він – її Рома.
Так, може, й справді?
Ірина Михайлівна була жінкою поважною. Стрижка під хлопчика з красиво поголеними скронями, великі окуляри… Юлю вона виростила сама, не склалося колись її життя у шлюбі.
Спочатку, коли познайомила її Юля з Романом, Ірина навіть і не усвідомила всієї глибини доччиної помилки. Вчилися вони разом.
А вже коли познайомилася з його батьками – втомленою матір’ю з руками в трудових прожилках і сухорлявим сільським чоловіком-батьком, раптом зрозуміла – ох!
Куди це її безцінна дочка вляпалася?
– Юлю, подумай!
– Я кохаю його, мамо, я – чекаю малятко.
А Ірина скаржилася подрузі Світлані:
– Світлано! Як вона жити буде? Свєто, біда! Механізатор, водій… Боже, Свєто! Вони житимуть за містом, і навіть, уяви, курей триматимуть… Моя Юлія і кури! Я цього не винесу!
На відміну від Ірини, у Світлани дочка була одружена з успішним бізнесменом. Зайнятим і забезпеченим. Там зовсім інше матеріальне становище.
А Ірина все порівнювала свою Юлю з дочкою подруги… Ну, чому так?
От і не надто вирізнялася розумом і блиском Світланина Соня, а пощастило. А її Юлька так невдало своє сімейне життя побудувала.
Так невдало! Хотілося кричати, хотілося рятувати дочку.
А Рома, зять, хоч і здавався таким стриманим і навіть трохи сухим, усе помічав.
Примітив він, що після спілкування Юлії з матір’ю, вона стає жорсткішою до нього, ходить похмура і нервує через дрібниці.
Він був не дурний і чудово розумів – тещу він не дуже влаштовує. Незадоволена вона шлюбом дочки. Але що з цим він міг вдіяти?
Сім’ю свою цінував, з усіх сил намагався забезпечити як міг. Син і маленька донечка, звичайно, частіше з мамою, але і він намагається їм бути хорошим батьком.
Жили вони у старій хаті його бабусі, яка пішла з життя незадовго до їхнього одруження. Стояв будинок на міській околиці. Все, що треба, в домі було – Роман постарався.
Згодом мріяв і розширити його, відремонтувати. А зараз збирав кошти на цей великий ремонт.
От якби ще теща не капала на мізки Юлі…
Теща жила зовсім в іншому кінці міста, у невеликій квартирі. Працювала методистом у Палаці культури, і вважала своїм обов’язком увесь час втручатися в їхнє сімейне життя.
Ні, бувала вона в них нечасто – була зайнята на роботі, але вистачало телефонних дзвінків дочці. Саме вони вибивали Юлю з нормальної спокійної колії.
– Привіт! Ох, Юлечко, у нас тут свято таке сьогодні – концерт у палаці. А ти знову повз усе це… Так шкода мені тебе! Так шкода…
І Юля, обтяжена зараз малюками, засмучувалася після таких от слів.
Припинити або обмежити це спілкування Роман, звичайно, не міг. Але як же напоумити тещу?
Способів він не знаходив, хоч і намагався просити її не налаштовувати дочку проти нього. Але натикався на стіну нерозуміння.
– Ну, що ти кажеш таке? Хіба я налаштовую проти тебе? Я просто висловлюю думку про ваше життя. Маю право!
Раз по раз він нервував і заспокоював дружину, вмовляв не піддаватися песимізму матері.
Діти росли, дім облаштовувався. Все було не без проблем, але йшло рівно, без бід.
Біда трапилася у Світлани, подруги тещі – вона зламала ногу, шийку стегна. А її діти, Соня з чоловіком, були в цей момент на відпочинку.
По лікарнях, відпросившись із роботи, Світлану, на прохання Ірини, повіз Роман.
– Ірино, який він молодець. Уявляєш, у черзі я не стояла, він наполегливий такий у вас. Гаркнув – і лікарі прибігли. Ірино, золотий зять у тебе.
І коли повернулися діти подруги з відпочинку, коли вже допомагали вони, вона згадувала Рому – так дбайливо, так душевно він допоміг спочатку, не порівняти з її зятем.
Той найняв людину, яка допомагала Світлані, але по суті – відмахнувся… справи бізнесу…
А потім трапилася біда і з самою Іриною – виявили пухлину. І почалося те, що згадувати не хочеться взагалі… аналізи, лікарі, хімія…
І поки лежала вона в лікарні, все думала – як же її материнські амбіції виснажили дочку і зятя! Прийшло усвідомлення тільки зараз. Кажуть же, що Бог дає нам випробування не дарма.
Так, може, й не дарма?
А потім операція, на яку чекала вона два місяці.
– Страшно мені, Юлю.
– До тебе приїхати, мамо?
– Ну, куди ти, з дітьми-то? Не треба… сама якось.
Але ввечері перед операцією з’явився Роман.
– Я у Вас перенічую, мамо. Пустите? Ми зараз тут працюємо, недалеко. А вранці відвезу Вас у лікарню.
Що працював далеко, вже потім дізналася… А зараз відволіклася, удвох завжди легше.
А потім прокинулася після наркозу, побачила турботливі очі доньки й заснула знову. А потім прокинулася, а перед нею інші турботливі очі – очі зятя.
Як же добре, що поруч він. Такий рідний уже. Її зять.
– Ти пробач мені, Ромо, – прошепотіла губами пересохлими.
– За що, Ірино Михайлівно?
– Ти знаєш за що. Пробач, синку…
Ось так буває. Але краще – коли усвідомлення приходить вчасно.
