— Женечко, та не можу я більше! Сил моїх немає, я ж там втомлююся. Навіщо мені все це, якщо ви відмовляєтеся? – син побачив, як у матері затремтіли губи, і тут же рішуче сказав:
— Вирішено! Продаємо.
— Я-я-я-я не зможу, Женю. Скільки років я на ній гарувала. Та в мене там жодної травинки немає ніде, а скільки я огірків з однієї лунки збираю, а яблук? Як же продати?
— Мамо, ну чесно, ніхто ж потім не їсть усе це. Зберігати ніде. З листопада по травень ти працюєш на дачу в місті, а потім не розгинаєшся цілодобово у свої вихідні – гаруєш на ділянці. А їмо ми щось свіже і без хімії, в кращому разі, місяці три. Цілими днями харчуватися огірками та кабачком нудно. Хочеш – для себе вирощуй, а нам не потрібно.
— Ось приїхали! Сумками їм вожу, а виявляється, не треба!
— Відпочивайте краще, Любов Степанівно, стільки цікавого навколо, не тільки дача в житті має бути.
Люба подивилася на невістку, але промовчала. Знала, це вона сина підбиває не брати з дачі нічого, і всі труди свекрухи зводить нанівець. Два тижні тому Люба привезла кабачки, які зберегла на зиму, а сьогодні бачила їх у відрі для сміття.
— Як знаєте, – образилася мати і в серцях висловила:
— А давайте продамо, справді. А на виручені гроші я буду подорожувати. Куди там їздять? – Любов Степанівна судорожно згадувала, куди їздять її товаришки по службі. Не згадала, бо в багатьох дачі, і вони всі свої законні вихідні проводять там, в інших – батьки в селах, а ті, що залишилися, відпустку, у найліпшому разі, проводять у найближчому санаторії, щоб поправити здоров’я, – усі жінки, з якими спілкувалася Любов, були приблизно її, пенсійного, віку.
— Ось сам вирішив – займайся, я більше туди ні ногою, – мати чомусь вирішила, що старенький будиночок із маленькою ділянкою, та там, де немає близько водойми, нікому не потрібен, лише додала:
— Батькові тільки скажи, там його речі ще на другому поверсі, він так і не забрав.
Розлучилися мати з батьком, коли Євгену було двадцять. Ніхто нікому не зраджував, просто батьки зрозуміли, що вони абсолютно чужі одне одному люди, та й той момент, коли їм було комфортно одне з одним – по дорозі, минув. Розійшлися тихо і мирно, і кожен став жити своїм життям.
Іван через два роки одружився з жінкою в якої була дитина, а Люба ні на кого більше не дивилася.
— Ну все, – повідомив син матері через два тижні, – знайшов, кому нашу дачу можна довірити. Мамо, ти можеш бути спокійна.
Коли батьки розлучалися, то вирішили, щоб не було суперечок, зробити власником дачі сина.
— Не продешевив?
— Ні, ти що, – усміхнувся син. – Хочеш знати, хто тепер буде там огірки вирощувати?
— Ні, ні і ні, а то буду нудьгувати, переживати. Речі треба ще вивезти, допоможеш?
— Так, звісно, – кивнув Євген.
Тепер, коли Любов стояла на ґанку дачі, у грудях так усе стиснулося й затиснуло, що захотілося вити. Немов загубила вона, господиня, щось важливе, потрібне, а знайти вже не зможе. І так закричати захотілося. Жарти скінчилися.
Думала Люба, що такого, продали дачу і продали. Усі продають: квартири, машини й дачі, та все продають.
А ні, не відпускала шторка на дверях, вчепилася за шкарпетку і тримала, смикала ногою, а вона тримає. Пропали кудись садові інструменти, такий набір прекрасний, ще Іван дарував. Набір був у шкіряному чохлі, і Люба ним дуже дорожила. Пам’ятний. Раптом непереборно захотілося наостанок помити вікна. Ось люди приїдуть, а тут вікна не миті, осіннім дощем відбиті на склі. Недобре.
Люба стала тягнути час. Син підганяв, поглядав на годинник.
— Мамо, ну мамо, нам з Олею потрібно на концерт встигнути, а ще розвантажувати все.
— Я інструменти не можу знайти.
— Я скажу новому господареві, він прибере, заберемо потім, – усміхнувся син. – Та й навіщо вони тепер тобі?
— Це пам’ять! Нічого ти не розумієш, Женько, – розсердилася мати. – Це твій батько мені подарував.
— А. Ну тоді гаразд.
— Гаразд, – передражнила вона, але з ґанку не рушила. – А ти їдь, я приберу тут усе, помию підлогу і електричкою приїду.
— Дивись, як знаєш. Не затримуйся.
Люба кивнула, дочекалася, коли син поїде, і нічого більше робити не стала. Просто сперлася на одвірок спиною і сиділа так, поки не стемніло. Їхати додому не хотілося. У будиночку було сиро й мерзлякувато. Осінь насувалася невблаганно, наганяючи тугу сірими хмарами, нудними дощами цілими днями й неабиякими заморозками.
Коли на вулиці зовсім похолодало, Люба зайшла в будиночок і сіла на крісло. Вона підібгала ноги й укрилася курткою. Було кумедно спостерігати через вікно за повним місяцем, що плавно ковзає серед хмар. Люба навіть не помітила, як заснула.
Сусідка по ділянці загриміла відрами і розбудила Любу. Пора було їхати додому.
— Ой, Любко, налякала. Я ж не думала, що у вас хтось є.
— Їду вже. Продали ми дачу, Наталко.
Сусідка розсміялася:
— Диваки ви! До речі, Івана вже бачила, приїжджав.
— Так, речі його тут. Гаразд, Наталю, побіжу на електричку, треба встигнути.
Люба востаннє окинула поглядом ділянку, немов хотіла запам’ятати, як усе залишила, махнула рукою сусідці й пішла.
До новорічних свят про дачу Люба згадувала рідко. Буває, на секунду задумається, а потім махне рукою. А наприкінці січня ноги самі пішли в магазин, де продають насіння. Торговий центр був недалеко від роботи, тому на обідній перерві Люба вирішила збігати, купити курку. Але замість того, щоб зайти у відділ, де продавали м’ясо, Люба, прискоривши крок, пішла до дверей під вивіскою «Все для саду та городу». Магазин користувався попитом, тут завжди було багатолюдно.
Люба навіть посміхнулася сама собі: дівчатка-продавці все ті самі, насіння нове завезли, горщики під розсаду за акцією, а цибулинних квітів ще немає.
— Іван? – Люба розгублено дивилася на колишнього чоловіка. – Ти що в цьому магазині забув, дружина відправила?
Іван Сергійович розсміявся. Він мало змінився зовні, і впізнати його було нескладно. Тільки зовсім сивий став, сильно полисів, схуд. Але мав гарний вигляд.
Люба закусила губу. Якось ніяково вийшло, не можна ж так, нехай і до знайомої людини.
— Привіт, Люба. І я радий тебе бачити. Це, швидше, до тебе запитання. Ти ж більше не дачниця.
— Так, – очі Люби забігали по прилавку. – Та ось, шпагат шукала, а тут має бути.
— На тому прилавку бачив, – вказав чоловік на стіл навпроти.
— Дякую, а ти що прийшов купувати?
— Огірки хочу посадити, пам’ятаєш, такі з пухирцями, ти в банки закривала, а я під чарку дуже любив ними хрустіти. Дістану з банки, він маленький такий, кинув його в рот і хрум-хрум-хрум.
— Ха. Так ось вони, власною персоною, – і Любов вказала на упаковку з насінням огірків. – А дружина твоя як же дивиться на те, що ти огірки зібрався для чарки вирощувати.
— А не одружений я, Люба, давно вже розлучилися ми. Ти, дивлюся, теж одна, кивнув Іван у бік руки без обручки.
— Одна. Але нічого, справляюся.
— А на концерт підеш? На суботу дали два квитки, а мені одному не хочеться. Підемо, га?
— Підемо, чому ні.
Слова за слово, стали більше спілкуватися колишній чоловік із дружиною, разом час проводити. І спільні теми стали з’являтися. Майже рік пролетів з дня їхньої зустрічі непомітно.
Влітку, у свою законну відпустку, Люба вперше поїхала до батьків надовго. Не на вихідні, як зазвичай, а на цілих два тижні.
Всю весну і літо руки, звиклі до дачних робіт, нили і вимагали чимось їх зайняти. У відпустці Люба дала рукам волю, у батьків на городі навела лад.
А восени раптом Іван запросив з’їздити в ліс. Довго не бачилися, а тут він приїхав задоволений, груди вперед виставив:
— Збирайся, Люба, погода чудова, на пікнік поїдемо.
Люба погодилася. Стирчати по вихідних у місті їй не подобалося.
— Іване, ой, Іванку, а куди ти це мене везеш? – дивувалася Люба, – У цьому ж селі у мене… у нас дача була.
— Ха. Пам’ятаю, як ти зважилася її продати? Ось, раз повз їдемо, давай подивимося, як там наша дача.
Ділянку, на якій була дача, Люба побачила здалеку. Але звичного кольору будиночка на місці не було – стояв будинок, вкритий черепицею, з оновленим фасадом.
— Молодці які, – вигукнула Люба: – У мене руки не доходили, а вони, подивися, і дах перекрили, і парковку зробили.
Іван зупинив машину біля ділянки.
— Не будуть лаяти? – запитала Люба і притулилася до вікна, – Ой, Іване, дивись, альтанка. І теплиця нова.
— Підемо, подивимося ближче.
— Як же зайдемо, до чужих не можна?
— Так, знаю я господаря, чудовий мужик, мені дозволяє, – давив у собі сміх Іван.
Люба теж вийшла з машини і розчулилася, розплакалася. І від того, що будиночок привели нові господарі до ладу, і від того, що нахлинули теплі спогади.
— О, Іване, Люба, привіт, – замахала зі своєї ділянки сусідка, вітаючи.
— Привіт, Наталко, – відповіла Люба.
— Іване, ви з ночівлею?
— Не знаю, як вийде, – знизав плечима чоловік.
— Ви нагляньте за водою, увімкну бочку наповнюватися, гаразд?
— Гаразд, – махнув рукою Іван і почав відчиняти ключем двері будиночка.
— Ключ то мій! – вигукнула Люба.
— Твій, звісно. Я замок не міняв.
— У сенсі ти? А ти тут до чого? – так і не розуміла нічого вона.
— А так. Тепер я дачею користуюся, хотів купити, але Женька відмовився. Так ключі віддав.
Люба мало не сіла.
— Син мав рацію, ти без дачі не зможеш. Ось тут я трохи підремонтував її, траву засіяв і, звісно, огірочки висадив. Огірків, щоправда, вже немає, все прибрав, похвалитися нічим. Пропоную один рік ти господарюєш, один я.
Люба насупилася.
«Ось виходить яку аферу син із батьком за її спиною провернули. Хоча… Женя запитував, чи хотіла б вона знати, хто буде на дачі господарювати, а вона відмовилася».
— Чай будеш?
Люба кивнула.
— А пам’ятаєш, ми вперше сюди приїжджали, ти мені млинців напекла?
— Пам’ятаю, звісно, Іване.
— І над Женькою ми тут же працювали, – розсміявся він. – І іменини справляли. Люба, а чому ми розійшлися?
Вона знизала плечима.
— Я про своє, ти про своє, ти у двері – я вже тільки збиралася йти, ти прийшов – я поїхала. Ось і не було точок то цих, дотику чи як їх.
Іван підійшов і зі спини обійняв Любу.
— Не проганяй, так захотілося повернутися в юність. Туди, де нам було добре.
Люба прикрила очі.
Сонце вже давно зійшло, коли Люба розплющила очі, усміхнулася і, підсунувшись ближче, лягла Іванові на плече. З ним під однією ковдрою було тепло і спокійно. Немов зараз їй двадцять.
— Ой, ну як же… – схопившись із ліжка, заволав Іван, – про воду ми забули зовсім.
— Яку воду? – Люба теж підскочила.
— Наталка просила воду в бочці вимкнути, як набереться.
Іван взувся і вискочив у трусах на ґанок, швидко перемахнув через паркан і опинився біля бочки.
— Та вимкнула я воду ще вчора, – сміялася сусідка, – так і знала, що на вас надії немає, голубки.
Люба стояла на ґанку, загорнувшись у ковдру, і розуміла, що такою щасливою вона давно не була. Усе про щось засмучувалася, дбала – пусте. Ось і дача ця. Хіба у квіточках, ягідках та огірках це щастя? Ні-ні-ні. Це все декорації, красиві декорації для справжнього щастя.
