— Як у вас справи? Як там наш Сашко? — Лідія Степанівна зателефонувала доні, Валентині, щоб дізнатися, як поживає онучок.
— Та нічого, мамо, от днями почав перші кроки робити, — відповіла Валя.
— Та ти що?! А чому ж я про це досі не знаю?
— Я з татом розмовляла вчора… він тобі не переказав?
— Ні… — розгубилася Лідія Степанівна. Останнім часом її чоловік, Григорій Ілліч, наче в іншому світі жив, усе в собі.
— Він, мабуть, і не почув. Тато взагалі якийсь дивний став. Знаєш, по що він мені дзвонив?
— По що?
— Питав про наші плани на різдвяні свята.
— А, так це я просила. Хотіла дізнатися, що ви там думаєте… чи буде в Кирила відпустка, чи знову на зміну поставлять.
— Кирило відпочиватиме, — відповіла Валя. — Виходить, це ти батькові наказала, щоб він мені передав, аби ми квитки до Києва не купували?
Лідія Степанівна замовкла в повному недоумінні.
— Одне слово, ми з Кирилом порадилися й вирішили, що на свята поїдемо до його родичів на Полтавщину. Там на нас чекають, — Валя особливо виділила останню фразу. Це, мабуть, означало, що там їм справді раді, а от рідні мати з батьком не дуже-то й виглядають дітей з онуком.
— Валюсю, люба моя, з чого ви це взяли, що ми вас не чекаємо?!
— Тато дав зрозуміти, що у вас удома всі місця вже «заброньовані». Диван для Орисі, спальня для дядька Михайла з Оксаною, а розкладачка на кухні — для Віки. «Вона ж так мріяла на ковзанку на ВДНГ сходити», — Валя з’їдливо перекривила голос Оксани, дружини свого дядька.
— Ти нічого не плутаєш?
— Ні. Ковальчуки збираються святкувати у вас. А потім ще й на канікули залишитися.
— Я вперше чую, що вони до нас їдуть! Їх ніхто не кликав, — здивувалася Лідія Степанівна. — Гаразд, я з’ясую. Але знай: ми вам завжди раді. Наша хата — ваша хата. Не забувай про це! — поспіхом додала вона й поклала слухавку.
Лідія Степанівна дочекалася, поки чоловік повернеться з гаража, і запитала прямо:
— Що це за домовленості за моєю спиною, Грицю?
— Ти про що? — не зрозумів Григорій Ілліч.
— Чому наша донька вважає, що їй у рідній домівці місця немає?
— Як це немає? Дуже навіть є.
— Вона збиралася до нас на свята, а тепер не приїде. Образилася.
Григорій Ілліч відвів погляд убік.
— Це ти покликав брата з його сімейством до нас у гості?
— Та вони самі напросилися. Ти ж пам’ятаєш, як минулого року вони звалилися першого числа на голову і сказали, що в готелях місць немає?
— Пам’ятаю.
— Я Оксані тоді бовкнув, щоб наступного разу вони заздалегідь планували візит. Їм же, бачте, некомфортно було на підлозі спати. От вона й вирішила цього разу «подбати» про все наперед.
Лідія Степанівна не стала слухати виправдання чоловіка. Вона взяла його телефон і швидко знайшла номер невістки.
— Алло? Лідо? — Оксана зняла трубку майже миттєво.
— Так, привіт.
— Привіт! Ой, я якраз хотіла тобі дзвонити. Ми вранці квитки взяли! Михайло вже наливочку запакував, а я огірочків із погреба дістала. Закуска — язика проковтнеш, привеземо пару банок на стіл. Ще помідорчики захопимо. Живемо небогато, на делікатеси не розживемося, тож привеземо, що Бог послав… — засміялася вона в трубку. — Тож чекайте! Цього разу приїдемо всі. Вп’ятьох.
— Стій… а хто п’ятий?
— Орися жениха з собою хоче взяти. Він ні разу в Києві на свята не був.
— Боюся, що в такому разі ми не зможемо вас прийняти.
— Це чому ще?
— Тому що Валюшина кімната буде зайнята.
— У вас ще якісь гості плануються? Але ж я перша зателефонувала!
— Гостей у нас не планується.
— Тоді в чому річ?
— Валя — не гість. Вона наша донька, і приїде у свою кімнату з чоловіком та сином.
— Але ж я попереджала Гриця…
— Нічого не знаю.
— Ну то ти доньці скажи, хай на свята до вас не приїжджають! По-перше, кімната вже «зайнята» нами, а по-друге, вони з малим — від них шуму багато, а ми відпочити хочемо. Орися взагалі дітей не любить, ти ж знаєш, — без тіні сумління видала невістка.
— А чому мене має хвилювати, що Орися не любить дітей? Я от, наприклад, не люблю чужих мужиків у своїй хаті. Як ти собі уявляєш жити цілий тиждень із якимось незрозумілим суб’єктом, якого я в очі не бачила?
— Павлик — чудовий хлопець, він дуже вихований і не завдасть вам клопоту!
— Сама наявність чужої людини в моєму домі — це вже клопіт. Оксано, це не обговорюється. Якщо вас я ще готова прийняти, то ніяких женихів мені не треба. Пробач, але в неї щороку новий «жених». І що? Нам усіх приймати?
— Цього разу все серйозно! Чекаємо на пропозицію. Орися хотіла на Софійську площу в новорічну ніч піти, а Віка мріяла про ковзанку! Ми й ковзани з собою привеземо, вже в чемодан склали. І ще… я не сказала… у нас у сім’ї поповнення.
— Та невже? У тринадцятирічної Віки теж «жених» з’явився? — ледь стримуючи роздратування, запитала Лідія Степанівна.
— Боже борони! Ні, звісно. Віка випросила собі собаку. Тепер у нас живе цуценя хаскі.
Лідія Степанівна мало не поперхнулася. Вона любила тварин, але уявити собаку в міській квартирі з купою людей не могла.
— А оскільки його немає на кого лишити, ми його з собою візьмемо. Він хлопець веселий, але дуже жвавий. Ти тому Валентині скажи, щоб Сашка точно не привозила. Мало що, все ж таки собака… граючись, може сили не розрахувати…
— Оксано, все це дуже весело, але я не готова приймати п’ятеро людей і собаку. Це абсурд. У нас звичайна квартира, а не готель. Ремонту ми робити найближчим часом не планували.
— Ну то що ж нам робити?
— Залишайтеся вдома.
— От так завжди! Я до вас по-людськи, піклуюсь, щоб заздалегідь попередити, а ви… Правильно Віка казала, що не треба дзвонити. Треба було просто приїхати і все, як минулого року, прямо на свято. І не думати про виховання!
— Приїжджайте, Оксано. Тільки не дивуйтеся, якщо двері вам ніхто не відчинить. Будете на Софійській площі з собакою і на ковзанах гімн слухати. Ну все, дорога, мені час. Знаєш же, перед Новим роком усе старе й зайве треба викидати… піду-но викину ту розкладачку. Вона мені дуже заважає. Якраз місце звільниться для санок моєму онукові.
Лідія Степанівна переконалася, що невістка все зрозуміла, і поклала трубку.
А слідом одразу зателефонувала доньці й сказала, що питання з гостями вирішене.
— Мамо… я вже пообіцяла свекрусі, що ми до них поїдемо. Ти пробач. Наступного року з вами зустрінемо. Ти ж не поїдеш до нас у село… — було чути, що Валя засмучена, але плани міняти було вже пізно.
Втім, Кирило чув розмову й сам про все здогадався. А тому вирішив влаштувати дружині сюрприз.
— Значить, не приїдуть? — зітхнув Григорій Ілліч.
— Ні… — відповіла Лідія Степанівна. — Усе через тебе. Нащо з Оксаною без мене домовлявся?
Григорій Ілліч почувався винним. Тим паче, що згодом йому зателефонував брат Михайло і почав читати нотації:
— Ліда твоя зовсім загордилася. Господинею себе уявила, сама вирішує, кого пускати, а кого ні! У нас, між іншим, родина! Ми поодинці в гості не їздимо!
— Михайле, ну годі тобі. Ти ж знаєш жінок… А я в результаті крайній. Донька теж образилася, не приїде.
— Не приїде? — Михайло почухав потилицю. — Значить, кімната вільна? Оксано, Ліда сказала, що вони самі будуть!
Михайло поклав слухавку й пішов до дружини ділитися новинами. Одне слово, на цей Новий рік кожен вирішив влаштувати свій «сюрприз». Оксана, дізнавшись, що Гриць з Лідою будуть самі, вирішила квитки не здавати.
— Приїдемо напередодні свята, що вони — нас виставлять на мороз? Ми ж не чужі люди… та й із собакою нас ні в один готель не візьмуть. Ліда жінка добра, просто запальна. А ми з подарунками, з огірочками, з наливочкою… нікуди не дінуться, впустять! — умовляла вона Михайла, і той здався.
У результаті вся родина на чолі з хаскі поїхала до Києва. От тільки двері їм ніхто не відчинив.
— Михайле, сходи глянь, чи світло у вікнах горить. Треба сніжкою влучити, може, дзвінок не працює… сидять, мабуть, перед телевізором, не чують.
Михайло поліз по заметах до вікна, але світла не побачив.
— Треба дзвонити, — мовив він, відчуваючи біду.
— Дзвони! Що ж ти стоїш? Я вже змерзла! — обурювалася Оксана. Віка ледь тримала на повідку собаку, а Орися з Павлом уже мріяли, як підуть на площу.
Михайло набрав номер брата — той не відповів. Тоді зателефонував Ліді.
— Так? — відповіла вона.
— Лідо, а ви чого не відчиняєте? Спати полягали? Вирішили свято проігнорувати? — весело запитав він.
— Ні, ми по-молодіжному — з вогниками, надворі!
— О, то ми зараз підійдемо… де ви там? Кажи адресу площі!
— Ми не в Києві, Михайле…
— Як це не в Києві? А де? — обличчя брата витягнулося.
— У сватів на Полтавщині. Нам діти сюрприз зробили! Зять приїхав учора ввечері за нами й забрав до себе в село. От такі от справи.
— А ми… до вас приїхали. Думали, ви вдома сумуєте…
— Ні, Михайле. Вдома нас немає і не буде до кінця свят. Ну все, пробачай. З прийдешнім вас!
— І вас… — Михайло подивився на телефон. Він зрозумів, що не варто було слухати жінку. Краще б вони залишилися вдома.
— Ну що? Куди їхати? — нетерпляче спитала Оксана.
— На вокзал, — відповів Михайло, дивлячись на годинник.
Цей Новий рік родина Ковальчуків запам’ятала на все життя.
Знаєте, у народі кажуть: «У гості збирайся, а вдома не цурайся». Вміння вчасно сказати «ні» непроханим гостям — це не грубість, а захист своєї родини від чужого нахабства. А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Лідія Степанівна, чи все ж таки треба було «потерпіти» родичів заради свята?
