Сергійко ішов до свого хрещеного батька Івана напередодні Різдва, збирався пригостити його кутею і привітати з прийдешнім святом. Вони рідко спілкувалися останнім часом, але коли зустрічалися, на душі ставало так тепло.
Інших родичів у Сергія не було. Мати пішла з життя два роки тому, а батько ще раніше. Тільки ось хрещений залишився і ще тітка, але вона жила далеко, за кордоном.
Сергій насилу пробирався через кучугури, які намело за останні дні, але під шарфом, у який загорнувся до самих вух, він раз у раз посміхався. Чекав цієї зустрічі.
І ось нарешті він дістався потрібного будинку і постукав у двері. У вікнах горіло світло. Іван його чекав.
— Привіт, Сергію! Я вже думав, ти й забув мене цього року! – радісно сказав хрещений, коли побачив його.
— З якого ще такого дива? – пожартував Сергій. – Зі святом, хрещений. Щастя тобі, здоров’я… Ну, ти знаєш!
— Дякую, синку! – він часто його так називав. – І тобі всього й побільше! Заходь, роздягайся! Буду тебе з подаруночком твоїм знайомити!
Сергій здивовано подивився на Івана, але куртку все-таки зняв, а потім усе ж таки запитав:
— З подаруночком? Як це?
Перша думка – він купив собаку або кішку, щоб Сергію було не так самотньо жити одному, але дивлячись на його обличчя, почав підозрювати щось іще.
— Ходімо, зараз усе покажу! – з усмішкою сказав Іван і провів його у вітальню.
За столом сиділа молода дівчина років двадцяти п’яти чи близько того. Гарненька, сором’язлива, усміхалася. Вона що, подаруночок? Сергій був дуже здивований.
— Знайомся, Сергію! Це твоя майбутня дружина! Звати Поліна!
— Що? – не розуміючи, перепитав похресник, – Дружина? Іване Валерійовичу, ти що сьогодні вже бахнув?
— Ні, тільки збираюся. Ось тебе чекаємо! І ти, Поліночко, знайомся, це Сергій, мій хрещений син, я тобі про нього розповідав! Прошу любити й поважати! – посміювався Іван, йому явно подобалося все те, що відбувається.
— Привіт! – зі збентеженою посмішкою сказала дівчина, але з-за столу не встала, немов приросла до стільця.
— Привіт! Що це ще означає? – не вгамовувався Сергій. – Я одружуватися не планую!
— Ну, це ти ще вчора не планував, а сьогодні вже запланував. Мені мати твоя покійна наснилася. Сказала уві сні, що погано тобі одному. Дружину тобі треба знайти. Ось я і знайшов!
— Знайшов?
—Так, лісом походив, по заметах побродив, ось і знайшов тобі Поліночку. Гарна, правда?
— Іване, ти приколюєшся? – здогадався Сергій.
— Ти б обличчя своє бачив! – розсміявся хрещений. – Це Поля, моя племінниця з Миколаєва. Погостювати приїхала з батьком. Скоро й Вовчик підійде. У магазин побіг.
У Сергія аж відлягло трохи. На секунду він і справді повірив, що хресний вирішив його одружити без його ж відома чи згоди. Зрозуміло, що надворі двадцять перше століття, уже ніхто так не робить, але знаючи Івана, можна було й таке припустити. Той ще жартівник!
Ледве Сергій сів за стіл, як повернувся Володимир, двоюрідний брат Івана. Роздягнувшись, він одразу пройшов у вітальню.
— О, зять уже прийшов! – весело сказав він. – Ну, давай знайомитися! Мене Вовою звуть, краще Володимир Петрович. Або одразу батьком називай! Ти дивись, доньку мою ображати не можна! Вона в мене…
Він не встиг договорити, донька його перервала.
— Запізнився ти, татку! Сергій уже про все здогадався! Не встиг ти трохи!
— Ну ось! Так нечесно! Я думав, що встигну раніше добігти. Кляті кучугури! – засмутився новий знайомий.
Сергій знав Івана все своє життя, але його далеких родичів бачив уперше. Ось так знайомство вийшло. Весело, нічого не скажеш!
— Ні, ну ви, звісно, молодці! – заспокоївшись остаточно, усміхнувся хлопець.
— Це так, це ми вміємо! – погодилася Поля. – А ти чого одруження так боїшся? Чи обпікався вже?
Здавалося, запитання зовсім недоречне, але їй стало так цікаво, що не втрималася. Сергій промовчав, а дядько Іван за нього відповів.
— Сергій наш років три тому одружитися планував. Уже заяву в РАЦС подали, весілля призначили. Навіть мене запросити встигли, а тут бац і не вийшло! Наречена його до Києва втекла до кращого життя. Можливість підвернулася, а він тут залишився. Ось, більше й не бачив його жодного разу з жінкою. Мати все нарікала, що так у хлопаках і залишиться.
— Хм, недобре вийшло! – погодилася Поліна. – То, може, й справді, ми того? Одружимося? – запропонувала вона. – А що? Раніше так і робили. І це ж чудово? Не потрібно морочитися, шукати когось, на побачення ходити, подарунками задаровувати. Розпишемося і все тут, жити разом будемо!
Сергій дивився на неї і все намагався зрозуміти, серйозно вона говорить чи знову жартує. У неї був такий упевнений погляд, але ось голос…
— Я, мабуть, відмовлюся, тільки не в образу! Мені й одному добре!
— Чи так добре? – ніяк не могла вона заспокоїтися. – От уяви, ти приходиш додому, а там смачно пахне. На столі стоїть гаряча їжа – борщ або печеня в горщиках, або пироги якісь. Хіба не здорово? Та й спати разом тепліше…
— Поїсти я й сам можу приготувати! – тільки буркнув Сергій.
Якось затягнулася вся ця історія. Набридло трохи. Іноді йому здавалося, що одному й справді жити краще. Принаймні, не потрібно чекати удару в спину.
— А не набридло самому? – співчутливо запитав Іван. – І не тільки готувати…
— Ні, у мене все добре! Давайте вже святкувати? – запропонував Сергій.
Вони всі сіли за стіл. Смачно поїли, трохи випили. Дядько Володимир усе нахвалював частування, які його донька приготувала. Усе й справді було дуже смачним. Це було складно не відзначити.
Поліна раз у раз без докорів сумління стріляла оченятами Сергію. Видно, сподобався він їй. Та й ідея ніби як сподобалася. А чому ні?
За віком вони підходять одне одному цілком. Він не одружений. Вона незаміжня, хоча пора б уже, та й хочеться знайти міцне чоловіче плече, на яке можна спертися. У Сергія он які міцні плечі! Загалом, явно Поля зацікавилася і не приховувала цього.
Після третьої Іван з Володимиром на вулицю вийшли, “подихати”, а Поліна і Сергій у хаті залишилися. Не любили цієї справи.
— То що, одружимося? – з усмішкою запитала Поліна.
— Ти мені що пропозицію робиш? – пожартував Сергій.
— А хоч би й так! – не бентежачись, сказала вона.
— А тобі не здається, що це вже перебір? Може, вистачить?
— Не здається! Ось побачила тебе, і ти мені сподобався. Я дівчина невибаглива. Шуби просити не буду. На Балі теж не хочу. Мені просто чоловік потрібен, який полюбить і поруч буде, який батьком моїх діток стане. Дивлюся на тебе і розумію, що ти чудово підходиш на цю роль! Чи я тобі так вже противна?
Сергій дивився на неї і все намагався побачити ту удавану іскорку в її карих очах, що натякають на черговий жарт, але так і не розгледів.
Придивився трохи, а дівчина-то й справді симпатична. Темні кучері, обличчя таке цікаве, хоча й трохи незвичне, фігурка теж нічого. І немов щось клацнуло в ньому.
— А давай! – раптом випалив він.
— Що давай? – уточнила вона.
— Що-що, давай одружимося! – погодився він.
— Ти мені що пропозицію робиш? – парирувала вона, трохи збентеживши його, хоча й знала, що ще кілька хвилин сама говорила те саме.
— Ну так, а що? Ніби поворожили на Різдво, зустріли суджених-ряджених. Може, й так буває? – з усмішкою сказав він.
— А якщо я погоджуся, не боїшся?
— А чого мені тебе боятися, ти ж не вовк голодний у лісі? Голову мені точно не відгризеш! – пожартував він.
— Ну, я б не була в цьому так упевнена! У нашому роду богомоли були! – сказала вона і засміялася.
Довго дядьки диміли на подвір’ї, а коли назад до хати повернулися, то їх новиною приємною ощасливили. Сергій одружитися надумав, а Поліна заміж виходить. Ох і здивувалися вони!
— Ви тепер нас розіграти вирішили? – серйозно запитав Володимир.
— Ні, ось свята вщухнуть, підемо до РАЦСу, заяву подавати! – відповів Сергій.
— Ми ж післязавтра додому зібралися! – сказав він доньці.
— Ну, ти, тату, їдь, а я з Сергієм залишуся, поки обжитися трохи встигнемо. За речами моїми трохи пізніше приїдемо! Поки й тих, що з собою взяла, мені вистачить.
— А що ж я матері скажу?
— Як що? Доньку заміж видаєш, а що говорити не знаєш? – усміхнулася Поля.
Володимир та Іван до останнього не вірили, що молоді серйозно говорять. Усвідомили це, лише коли наприкінці вечора вони за ручки взялися і разом до Сергія додому пішли через кучугури.
Після свят, Поліна та Сергій і справді до РАЦСу пішли, заяву подали, а через місяць одружилися, як і запланували. Та й за речами їхати не довелося, батьки самі все привезли. Якраз до весілля і встигли!
До дня одруження молоді вже познайомитися краще встигли, закохалися одне в одного. І хоча розуміла, що дуже дивно все це вийшло, але ні про що не шкодували.
Раптом і так можна щасливу сім’ю створити? Час здасться, але план у них був саме такий!
