— Так, Ніка Афанасьєва, сьогодні тебе виписуємо, — лікарка усміхнулася, якоюсь сумною посмішкою. — зустрічати тебе хто-небудь буде?
— Мама… дідусь із бабусею…
— Гаразд, дзвони, збирайся!
Лікарка підвелася і попрямувала до дверей. Біля дверей зупинилася і похитала головою.
«Сама ще дитина, вісімнадцять тільки виповнилося, а вже дитина своя є. Ні чоловіка, ні батька…»
Коли лікарка вийшла, Ніка дістала телефон і зателефонувала:
— Мамо, мене виписують.
— Дідусь із бабусею по тебе приїдуть, — пролунав рівний голос матері. — зараз їм зателефоную.
— Сама зателефоную.
— Дзвони! Я теж під’їду.
Ніка набрала інший номер:
— Бабуся, мене виписують. Ви під’їдете? Десь за годину.
— Під’їдемо, під’їдемо!
Заплакала дитина.
— Зараз, Тимур, нагодую тебе, — подивилася на дитину і мимоволі посміхнулася.
Стала годувати свого синочка. Продовжуючи розмовляти з ним:
— Як ми з тобою будемо жити? Татко твій лише за пів року повернеться. Якщо тільки повернеться. Звелів тебе народити та берегти. Надіслала йому твої фотографії, щось не відповідає. А де будемо жити? Бабусі твоїй ти, схоже, не потрібний.
Їй усього, як вона каже, 35 років, сама ще не пожила. Та й квартира в неї однокімнатна, — дитина наїлася і заснула.
— Гаразд, почну збиратися.
Зібрала свої речі. Спробувала загорнути малюка в ковдру, привезену бабусею, але щось не виходило красиво. Зайшла медсестра:
– Давай допоможу. Там по тебе вже приїхали.
***
Вийшли на поріг лікарні. Погода похмура, капає нудний осінній дощ. Підбіг дідусь, узяв із рук медсестри пакунок із дитиною:
— Як там мій правнук, Тимур?
Підійшла бабуся та прабабуся. Тут з дверей вийшла інша матуся з дитиною, далеко не молода, і Ніка побачила, що її мама, що стала бабусею, виглядає набагато молодшою за матір.
— Побігли до машини! — скомандував дідусь і кинувся до своєї старої «Ниви».
— Куди ми їдемо? — запитала Ніка.
— До бабусі, — почала пояснювати її мати. — Не до нас же до однокімнатної. Ох, і наробила ти діл.
— Карино, ти наче краще була, — не витримала бабуся.
— Я принаймні була старшою на два роки.
— Тільки в цьому і різниця, а розуму в тебе не більше, ніж у Нікі було. Та й зараз не побільшало.
— Досить лаятися! — крикнув на них дід.
***
Приїхали до селища неподалік міста. Він був другим будинком Нікі. Усі канікули проводила тут. Та й після школи часто приїжджала сюди.
Тут завжди було що поїсти, і кімната у неї своя була, не те що в їхній однокімнатній міській квартирі. Дитину скупали нагодували. Помилася після лікарні Ніка, і сіли за обід, а на ділі, за обговорення подальшого життя.
— Ніко, розповідай! — Запитав дід.
— Про що? — Внучка вдала, що не зрозумів.
— Про те, від кого дитина? Де ж він? Бо ви з матір’ю до останнього мовчали.
— Тату, ну що ти…
— Помовчи, Карино!
— Ну, він …, — Почала, заїкаючись, Ніка. — Його зараз немає. Він поїхав гроші заробляти.
— Років йому скільки? — запитала бабуся.
— Вісімнадцять, скоро дев’ятнадцять буде.
— Так, все як у твоєї матері. Той теж гроші поїхав заробляти, то ні його, ні грошей і не бачили.
— Як по батькові хоч у правнука? — поцікавився дід.
— Вікторович. Я й у свідоцтві про народження записала.
— Карина і як ви тепер збираєтеся з Нікою жити? — звернувся дід до дочки.
— Тату, мамо, хай вони у вас трохи поживуть. Я влаштую своє життя і потім…
— Аня, — перебив її батько, звертаючись до дружини. — Прийде нам з тобою і правнука виховувати. Не змогли по нормальному доньку та внучку виховати, будемо на правнуку свої помилки виправляти.
— Юро, коли твій правнук виросте, мені вісімдесят буде, а тобі вісімдесят три.
— Дідусю, бабусю, ось Віктор повернеться, — почала онука.
Але плач дитини перервав її виправдання, і вона разом із прабабусею кинулась у дитячу.
***
За чверть години бабуся повернулася одна:
— Обидва заснули.
— Я тоді піду, — підвелася з-за столу Каріна.
— Іди! — махнула рукою Ганна Василівна.
Коли дочка пішла Юрій Сергійович запитав:
— Ну, що Аня, робитимемо.
— Треба ліжечко купити…, ні, спочатку коляску. Гуляти з дитиною треба, поки ще зима не настала.
— Завтра субота, поїдьмо, — погодився дід.
— Грошей у нас зайвих немає.
— Ти Карині весь час гроші давала, більше не будеш.
— А думаєш, на цих, — вона кивнула головою у бік кімнати внучки, — менше йтиме?
— Більше. Все одно, візок потрібний. Візьми з похоронних.
— А якщо з кимось із нас що трапиться, хто допоможе? На Каріну надії мало.
— Годі тобі. Рано ще вмирати.
***
Весь вечір Ніка з бабусею поралися з дитиною. Бабуся все охала:
— Адже зовсім недавно ти такою ж була, а ось уже і сама матуся, — але не витримала і розсміялася — Яка з тебе матуся?
Ніка сфотографувала сина та надіслала фотографію:
— Кому це ти шлеш? — одразу спитала бабуся.
— Віктору.
— І що каже твій Віктор про появу сина?
— Нічого, — опустила голову. — І навіть не дзвонить.
— Ох, горе ти моє горе! — Ганна Василівна обняла онучку.
— Бабусю, він добрий. Просто йому не можна дзвонити. Він заробить грошей і обов’язково повернеться.
— Повернеться… повернеться. Іди памперс дитині міняй!
***
Лягла Ніка спати разом зі своїм маленьким сином. Поки була у лікарні, вона звикла з ним спати. У бабусі ліжко було й ширше і трохи м’якше, але щось не спалося:
«Тепер ця маленька людина буде поруч, поки йому вісімнадцять не виповниться. А мені тоді скільки буде? Тридцять п’ять? Я буду літня, як мама. Мама в мене гарна і не така вже й стара, на неї чоловіки заглядаються. Адже вона зі мною так само мучилася, як я зараз із Тимуром.
Повернувся б Віктор, як добре було б. Пів року його вже нема. Адже суворо карав, щоб я народила сина і по батькові дитині його дала.
Він сам з дитбудинку і не хоче, щоб син без батька жив. Йому обіцяли квартиру однокімнатну дати. Він завжди вважав себе дорослим, а мене дитиною, хоч і старший всього на два роки.
Обіцяв, як побачить фотографію сина гроші надсилатиме. Але не висилає. Я йому вже багато фотографій надіслала, а він навіть не відповідає».
***
Вранці за сніданком дідусь оголосив:
— Сьогодні їдемо за коляскою. З Тимурчиком треба гуляти. Ніка, одразу попереджаю, дорогу купувати не будемо. Зі зарплатні треба ще купити ліжечко. Будемо ощадливо жити. Від твоєї мами грошей не дочекаєшся.
— Так, Ніка, ти вчитись збираєшся? — Втрутилася в розмову бабуся. — Дивлюся дев’ять класів закінчила, абияк і заспокоїлася. Дід один нас усіх не прогодує, і до пенсії йому лише три роки лишилося. Як ти дитину ростити збираєшся?
— Віктор, повернеться…
— Усе, годі про свого Віктора говорити. Збирайтеся з дідом у місто за коляскою. Довго там не ходіть! Щоб години через півтора-два вдома були.
***
Вона годувала дитину, коли пролунав писк її телефону. Спробувала дістатись, не вдалося. Хвилин за п’ять на її телефоні заграла мелодія. Дитина вже була нагодована, і вона кинулася до телефону:
— Вікторе! — сказала вона.
— Привіт, Ніко! — Пролунав його радісний голос — Ми тільки зараз повернулися, а в мене син народився. Останні фотографії… ви де?
— У бабусі з дідусем. Ми тут поки що житимемо. Вікторе, ти, головне, повертайся швидше.
— Терпи, Ніко! Ще пів року.
— Як довго.
— Я тобі там грошей надіслав, на твою картку, — по-дорослому, з нотками гордості в голосі, сказав Віктор. — Харчуйтеся добре! Купи синові ліжечко та коляску. На зиму собі теплий одяг купи. Дідусеві з бабусею допомагай! Ти вже доросла. Гроші щомісяця висилатиму.
— Вікторе, я тебе так сильно кохаю!
— Я тебе теж дуже кохаю, Ніка! Гаразд, нам не можна довго розмовляти.
— Вікторе…
— Все, не плач!
Розмова обірвалася. Вона взяла синочка на руки:
— Батько твій дзвонив. За пів року повернеться, разом житимемо.
— Ніка, збирайся! — пролунав суворий голос бабусі.
— Зараз.
Поклала дитину назад на ліжко і стала, щаслива, кружляє по кімнаті. Згадала про накази свого коханого, схопила телефон.
— А-а-а! — мимоволі вирвався крик, на картку було переведено сто тисяч гривень.
— Що сталося? — До кімнати забігли бабуся з дідусем.
— Вітя дзвонив і гроші надіслав. Ось дивіться! — вказала на дисплей телефону. — Сто тисяч.
— Та ти що? — здивовано вигукнула бабуся. — Де це він у тебе стільки заробляє?
— На війні.
— Ніко, навіщо він туди пішов?
— Він з дитбудинку, у нього батьків немає. Йому мають квартиру дати, — почала радісно розповідати онука. — Він грошей заробить, і ми втрьох житимемо.
— Бережи його, господи! — тільки й змогла вимовити бабуся.
***
Минуло пів року. Черемха одяглася в біле вбрання, ніби оголосивши всьому світу, що настає літо. Ніка варила обід, а бабуся грала з маленьким Тимурчиком. Він уже не маленький, сам сидить, іграшки перебирає та навіть повзати намагається. Пролунала мелодія на телефон Анни Василівни.
— Твоя бабуся, — посміхнулася та, звертаючись до правнука. — Згадала про нас.
— Мамо, як ви там? — Запитала надто щасливим голосом.
— Нормально. Карино, ти що така радісна?
— Я виходжу заміж.
— Надовго? — у голосі матері звучала іронія.
— Мамо, назавжди. Він звичайна людина працює. Такий добрий та добрий.
— Ой, Карино, хоч би в тебе все добре було. Адже тобі вже тридцять шість. Як його звуть?
— Іван.
— Гарне ім’я. Ти хоч приведи його. Познайомимося.
— Ми завтра прийдемо. Завтра неділя.
Анни Василівни вимкнула телефон.
— Бабусю, хто дзвонив? — До кімнати зайшла Ніка.
— Мама, твоя. Заміж вона виходить.
— Рада за неї.
— Дай Боже, щоб щастя своє знайшла! — замріяно промовила бабуся.
— Я борщ зварила. Смачний!
— Клич діда! Обідатимемо.
***
Юрій Сергійович ремонтував ворота. До літа він завжди намагався щось оновити. Біля нього зупинилося таксі, з нього вийшов зовсім молодий хлопець, у плямистій формі, розрахувався з таксистом. Підійшов:
— Доброго дня! Ніка тут мешкає?
— Вікторе! — пролунав пронизливий голос онуки.
Вона відразу опинилася в його обіймах. Довго стояли обнявшись, не зважаючи на нього. Нарешті, внучка прийшла до тями:
— Дідусю, це мій Віктор!
Не встигли чоловіки потиснути один одному руки, Ніка скоромовкою промовила:
— Дідусю, йдемо обідати, — схопила коханого за руку.
***
Хлопець зайшов у кімнату і побачив маленьку дитину, яка сиділа на ліжку і уважно дивилася на неї:
— Синку? — Невпевнено промовив Віктор.
Маленький Тимофій вже навчився розрізняти родичів. Це дядько був не знайомий, але поряд стояла мама і посміхалася, і малюк простягнув руки.
Молодий батько взяв його на руки, дивлячись із захопленням, і прошепотів:
— Синочок!
Майже двадцять років прожив Віктор і завжди мріяв, що настане час, коли в нього з’являться родичі, і ось на його руках сидить маленький син і чіпає руками ніс і губи, а поряд стоїть дівчина, яка через місяць обов’язково стане його дружиною.
— Юра, — прошепотіла Анна Василівна чоловікові. — Карина щойно дзвонила. Сказала, що виходить заміж.
— Схоже, скоро два весілля буде.
— Аби вони були щасливі!
