Я не знаю, що мені з ними робити, – у розпачі скаржиться сусідці Галина Іванівна, – і в опіку не підеш: дім – повна чаша, у холодильнику все є, речі в онуків є і в достатку, у квартирі чисто.
І так залишити все – просто неможливо. Адже онуки з вечора п’ятниці і до вечора неділі надані практично самі собі.
Син Галини Іванівни Сергій одружився 10 років тому. Його Карину Галина Іванівна прийняла, віддала молодим квартиру своєї покійної матері, в гості ходила, коли покличуть, до себе запрошувала, намагаючись побалувати чимось смачненьким.
— Зі сватами в мене одразу не склалося, – розповідає Галина Іванівна, – прийшла я тоді ще із сином до батьків Карини знайомитися, а в них на столі оковита та закуски мінімум. І дуже швидко вони прийшли в стан, у якому неможливо ні обговорити майбутнє життя молодих, ні познайомитися як слід.
Батьки невістки пили. Це було видно по занедбаній квартирі та їхніх обличчях. Утім, невістка вже давно жила від них окремо – квартиру знімала з двома подругами.
— Каріна не поділяє їхніх вподобань, – пояснив син, – тож не хвилюйся. Жити мені не з ними, а моя майбутня дружина не п’є.
— Боліла душа, – каже Галина Іванівна, – але що тут скажеш? Почнеш заперечувати й сина відмовляти – станеш ворогом номер один, тим паче, що Каріна й інститут сама закінчила, і працювати влаштувалася.
Почали молоді жити. І Сергій, і його дружина були, що називається, офісними працівниками. Працювали в одній фірмі, в різних відділах. І жили душа в душу.
— Тільки у вихідні вони до мене в гості не приходили, – каже Галина Іванівна, – у будні забігали, іноді проводили в мене вечір, живемо начебто за 2 зупинки на метро.
А одного разу Галина вирішила в суботу в обід заїхати до своїх молодих, привезти їм домашніх пирогів і холодець, який дуже любить Сергій.
— Приїжджаю після обіду, – розповідає жінка, – довго достукатися не могла, а потім син двері відчинив. “Амбре” від нього… І невістка така сама. І на столі – сліди вчорашнього, а вони дрімають.
— Ми розслабилися після робочого тижня, – пояснив син, – не переживай, ми не кожного дня пʼємо, треба було зняти стрес. До завтрашнього вечора будемо, як нові.
За три роки у Сергія і Карини зʼявився син, слідом за два роки – донька. Знімати стрес молоді на деякий час припинили.
— Як Карина сиділа в декреті, у них вщухло все, а два роки тому Карина знову вийшла на роботу, – з гіркотою каже Галина Іванівна, – і понеслося. З п’ятниці по неділю вони знову з моїм сином п’ють. Тож хто ініціатор – мені зрозуміло.
Онуків, яким зараз 7 і 5 років відповідно, Галина Іванівна стала намагатися забирати на вихідні до себе, але не завжди могла це зробити. І здоров’я вже не те, і в лікарню лягала. Та й не вирішувало це основну проблему.
— Бабусю, – розповідав онук, – а ми з сестрою самі в суботу їли. У нас були йогурт, булочки, ми котлети знайшли в холодильнику. А мама з татом спали.
— Зрозуміло, що не голодні, – турбується Галина Іванівна, – але котлети холодні, та й так – не діло це зовсім. А що трапиться? Сина з невісткою в такому стані і не розбудиш, а розбудиш – то вони не зможуть адекватно оцінювати обстановку? І не поспілкуватися толком із дітьми у вихідні, ні сходити нікуди. Якщо я онуків до себе не забираю, то вони два дні в хаті сидять, дивляться мультики, самі.
— Як же так? – не розуміє сусідка, – Треба в опіку йти. Ну або пригрози синові, що будеш змушена втрутитися.
— Пригрозила, – відповідає Галина Іванівна, – тільки гірше онукам зробила, тепер мені їх на вихідні намагаються не приводити. Та й що опіка зробить? У неділю після обіду Карина встає, будинок відмиває, їжу готує, дітей приводить до ладу. Ось так і живуть. 5 днів на тиждень – зразкові батьки, а два дні – дітей не помічають за пляшкою.
