— Пустіть мене, грішні! Не хочу більше жити! Забери мене, Валю, забери з собою, ясне сонечко! Немає мені життя без тебе! Немає! Немає!..
Алла виривалася з рук дочок, які намагалися відтягнути її від довгої дерев’яної скрині. Там лежала їхня сестра.
— Не можу жити тепер, раз її немає! З Валею і ляжу! Закопуйте нас разом!
— Мамо, матінко, будь ласка, відійди, дай тато з дядьками цвяхи забʼють.
Дочки стягували невтішну матір з Валі. Жінка розпласталася на дівчині і вила так пронизливо, що в усіх присутніх волосся ворушилося на голові. Дворовий собачка підвивав господині. У метушні його забули посадити на ланцюг, і він добіг з усіма до цвинтаря.
Було в Алли чотири дочки: дві старші вже заміжня, а двоє ще жили в батьківській хаті.
Третій за рахунком, Оленці, вісімнадцять виповнилося, дівка на виданні була, а наймолодшенькій, останній Валі, ішов шістнадцятий рочок, дівчинка зʼявилася на світ, коли Аллі було вже добре за сорок.
Усі три старші доньки були в Алли звичайними: яка симпатичніша, яка не дуже вдалася, та й характером теж різнилися – Маруся більш шкідлива, Люба більш покладиста, а Оленка з тих, хто тихіше води, нижче трави.
«Головне, що здорові, — думала Алла, — і в господарстві придатні, і взагалі хороші вони в мене, ластівки мої, люблю всіх, люблю».
Остання ж, Валюня, була незвичайною дитиною. Краси вона була такої яскравої, що всі в селі, твердили: «Ах, красуня! Ох і красуня!» — хитали головами сусіди.
Яскравими, глибоко зеленими смарагдами горіли великі Валині очі. Коса, завтовшки в руку, відливала всіма гранями золотої, випаленої на сонці пшениці.
Припухлі губки її ніколи не бували бліді, завжди червоніли малиновим соком, а носик тоненький, ґудзичком, і зовсім губився серед цієї порцелянової досконалості.
Поставою була Валя до того струнка, з талією до того тонкою, немов затягнутою в тугий корсет, що мати боялася як би не переламалася донечка, як та тростиночка на вітрі, і тому не дозволяла їй тягати по два відра води разом, але Валя все одно тягала, бо хотіла в усьому полегшити матері побут.
Була Валентинка розумна не по роках, характеру найласкавішого та грайливого, в усьому слухняна, ніколи не перечила. Обожнювала її мати всіма клітинками свого організму, всіма фібрами простої, сільської душі своєї, і треба сказати, що Валюня платила їй тим самим.
Любов між матір’ю та дочкою не знала ні меж, ні перешкод.
— Підійди до мене, царице душі моєї, підійди, Валенько. Сонечко моє, відрада життя, сядь поруч, посидь, досить тобі працювати, — підзивала її мати, відпочиваючи ввечері на призьбі.
Сідала Валя з нею поруч, клала голову пшеничну на материне плече, і слухали вони разом, як починають боязко стрекотати перші цвіркуни, як сонце опускається за темний високий ліс…
Потім Валя раптом візьме, та й притиснеться до матері міцніше, і як почне цілувати її зморшкуваті щоки — пристрасно, щиро, — і скаже, граючись з її хусткою:
— Я так люблю тебе, матінко, так люблю!
— І я люблю тебе, Валюню, більше за все на світі люблю.
Батько та Оленка, бачачи ці ніжності, лише посміхалися. Так уже склалося, що інші дочки й не думали ревнувати матір до молодшої сестрички, бо любили всі Валюню не менше, ніж мати, а сама Валя була з ними надзвичайно ласкава і добра.
На початку весни, коли сніг ще щільно огортав землю, Валя сильно захворіла. Весь день дівчина пробігала, радуючи матір своїм заливистим сміхом і ласками, а після гулянь із подружками повернулася квола, невесела…
Вночі на повну міць розігралася у Валі гарячка. Уже до ранку вона почала марити і метатися по ліжку, щоки її розчервонілися нездоровим рум’янцем, на лобі виступив піт, а ноги, як крига.
У ті часи нічого не знали про парацетамол та інші медичні засоби для зниження жару…
Бігала до Валі бабця-знахарка, товкла трави, відпаювала ними нещасну хвору, а мати обтирала Валю оцтом і давала малинове варення, крижані бурульки і цукрову воду компресами до чола прикладала, жовтком, перетертим з медом, мастила доньці груди…
Нічого не допомагало. Під кінець тижня шістнадцятирічна Валюня віддала Богу душу в маренні.
Алла не хотіла жити далі.
Щоночі вона молилася за упокій душі покійної і просила Господа скоріше возз’єднати її з дочкою. Наплачеться, ляже горілиць на ліжку, і Оленка, ковтаючи сльози, чує, як шепоче мати знесилено:
— Забери мене, доню, забери мене, Валюню, скоріше до себе.
Алла не розуміла по якому праву дні продовжували перероджуватися в нові світанки, і як може сніг так запросто змінюватися на дощ, якщо її улюбленої дочки більше немає. І юна трава проростала на проталинах, і дзюрчало, билося з-під землі нове життя…
А Валюні немає. Немає її, немає! Горе материнське, як раніше їхня взаємна любов, не знало меж і перешкод не відало.
Минуло пів року як не стало Валі.
Не було й дня, щоб мати не згадувала своє завчасно загибле дитя. Осінній ліс радував урожаєм горіхів — небувала кількість їх була того року. Сільські жителі тягали додому повні кошики ароматних лісових горішків.
Вирішила і сім’я Алли піти в ліс повним жіночим складом: мати і три дочки. День був сонячний, без єдиної хмаринки і до прозорого. Тільки синє-пресинє небо над головою, тільки листя, зворушене жовтизною осіннього смутку.
У саму гущавину лісу забрела їхня сім’я і натрапила на щедро обсипані горіхами кущі.
Дочки, збираючи горіхи, реготали, перемовлялися, а мати все мовчки та мовчки, перестала посміхатися з того дня, як не стало Валі. Нарвали вони повні кошики, як раптом…
Потемніло різко при повному сонячному дні. Темрява настала, як перед сильною зливою, і вітер засвистів по деревах, і всі гілки нахилилися в єдиний бік — у той бік, де стояла Алла.
Страшний вихор завив і закружляв над нею. Дочки, зламані вітром, попадали на землю і не могли в цьому шаленстві зі сміття та листя розгледіти матір.
А вона стояла, як пронизана струмом, у цій вирві доти, доки не відступила природна буря. Як налетів раптово цей вихор, так і зник, і знову галявину освітило яскраве сонце. Оленка перша отямилася, побігла до матері:
— Мамо! Мамо!
Алла лежала горілиць на спині і порожнім поглядом дивилася в синє небо за кронами осик. Усі горіхи, які вона зібрала, були навкруги розсипані. Хустка опустилася до неї на плечі, волосся розтріпалося.
Вона лежала, не рухаючись, і шепотіла:
— Валюня… Валюня до мене приходила…
Дочки злякалися. Підхопили вони матір усі разом, на ноги поставили і давай журити, здригаючись від хвилі мурашок, що набігли:
— Мамо, матінко, ну навіщо ти про Валю знову. Ну навіщо ти її щогодини згадуєш?
Привели вони її хитку додому, вклали на ліжко і метушилися навколо, тремтячи від забобонного жаху. І подушку зайвий раз матері збивали, і готували її улюблені страви, і не залишали її ні на хвилину на самоті.
З Алли ж життя випаровувалося на очах.
Вона більше жодного разу самостійно не встала, почала хворіти і незабаром померла, але перед смертю наказала Оленці:
— Якщо у тебе буде донька, назви її Валею.
Сказала тихо, ледве чутно, і віддала дух.
Через два роки Оленка вийшла заміж, у неї народилася донька, яку вона за заповітом матері назвала Валентиною. Зараз Валі шістдесят шість років і в неї теж є донька. Саме донька Валі і розповіла нам цю оповиту таємницею історію.
Що це було в лісі?
Досі ніхто не може сказати напевно, але всі сестри впевнені в одному — покійна Валя почула прохання матері й забрала її з собою на той світ.
***
Кажуть, що материнське серце іноді відчуває те, що не підвладне розуму, а любов і горе можуть творити неймовірні речі. Як ви думаєте, чи є в житті зв’язок між людьми, сильніший за час і відстань?
