Володимир Вікторович чекав обходу. Є надія, що сьогодні його випишуть. Похмурі стіни лікарняної палати набридли, і ще більше набрид сусід Гришка. Весь день Гришко травив байки, а вночі, коли хотілося відпочити, хропів так, що здавалося, в ординаторській деренчать скляні двері.
Володимиру Вікторовичу було майже 60, і потрапив він до лікарні із загостренням хронічної болячки. Лежав майже три тижні, спростовуючи думку, що лікарі намагаються якомога швидше позбутися хворих, не долікувавши, а злегка підправивши. Грицько був його другим сусідом, з першим теж не пощастило – юний музикант, який загримів на лікарняне ліжко, отруївшись якимось напоєм. Він постійно висів на телефоні, голосно сміявся, прослуховуючи аудіоповідомлення, і ночами бігав ганяти чаї з медсестричками, не дбаючи про тишу.
Єдина людина, яка йому подобалася – лікар Антон Сергійович. Він робив свою справу на совість, вивчаючи анамнез мало не під мікроскопом. Але і ця увага набридла Володимиру Вікторовичу – хотілося швидше додому, у звичне життя, на роботу. Почувши кроки біля своєї палати, сів. Однак лікар не поспішав зайти – розмовляв телефоном. Володимир Вікторович почув кінець розмови:
— Ну, так, Даринко, ти маєш рацію, звісно. Але мене так напружує це. Загалом, я подумаю над твоїми словами.Тетяна класна, мені вона шалено подобається, але дитина мене бентежить. Ну так, нормальна дівчинка. А раптом її батько з’явиться? А раптом вона нам палиці вставляти в колеса буде, заважати. Як? Як? – передражнив він невидиму співрозмовницю – звідки я знаю як?! Ви дівчатка, ще ті лисиці-винахідниці. Ну, ти скажеш теж! – засміявся – сама ти дурна! Я просто до всього підходжу ґрунтовно. Одружитися так раз і назавжди, а не те, що деякі… Усе мовчу-мовчу. – Він став серйознішим – і взагалі мене пацієнт чекає, пора обхід закінчувати. Ніколи мені, сестричко, до зв’язку.
Його високий, злегка сутулий профіль з’явився в дверному отворі. Прибравши телефон у кишеню халата, відкрив історію хвороби.
— Доброго ранку, Володимире Вікторовичу. Як ви?
— Доброго, Антоне Сергійовичу. Я добре, готуюся до виписки.
— Хм. А не зарано? – доктор посміхнувся – ось ваші аналізи кажуть мені, що полежати б ще денька два-три.
— Антоне Сергійовичу! – чоловік провів руками по сивому волоссю – Я за три дні від туги тут загнуся.
— Від туги вам сусід не дасть пропасти, він он, який у вас весельчак. А з гастритом жартувати не раджу. Лягайте, я вас огляну.
Володимир Вікторович слухняно ліг, задерши футболку. Лікар помацав живіт, злегка натиснув, похитав головою, зробив позначку в історії:
— Ні, Володимире Вікторовичу, сьогодні я вас не випишу. У четвер будете вдома, а поки що продовжуємо.
Пенсіонер, насупившись, сів на ліжку.
* * *
— Що, дядьку, не виписали вас? – у палату, гримлячи відром, зайшла молода санітарка
— Ні, Катрусю, залишив завідувач до четверга – зітхнув пенсіонер.
— Не в дусі сьогодні Антон Сергійович, нікого майже не виписав. І медсестрам дісталося. Наче всі навколо винні.
— У чому винні? – не зрозумів Володимир Вікторович
— Так у нього особисті питання всякі, він розв’язати їх не може, а на інших зривається – санітарка почала возити шваброю під ліжком сусіда.
— Проблеми чи що? – не особливо звернувши увагу на її слова, запитав пенсіонер: хіба мало що бреше.
— Так вся лікарня гуде, – Катя була рада поділитися чужим секретом, і не давши схаменутися, продовжила, – він з Миколаєвою Тетяною зустрічається, це з педіатрії лікарка, – пояснила вона, – а в неї донька від першого шлюбу. І ось, кажуть, у них справа до весілля йде, а він через дівчисько це сумнівається. І Миколаєва ображається на нього сильно, а виду не подає, але всі знають і чекають, що ж буде: чи то вона переможе, чи то він втече, але тоді вони разом працювати не зможуть! – Катя урочисто вмочила швабру у відро так, що бризки полетіли.
— Катько, ти б краще підлогу мила, а не язиком тріпала, – насупився Володимир Вікторович, – тобі яке діло до них? Ти своє життя живи. І он, під ліжком сміття залишила – розлютившись, він схопився з ліжка, схопив светра і вийшов у коридор, грюкнувши дверима…
Катя знизала плечима і заштовхала сміття подалі, щоб не видно було – Галина вимете потім.
Як і обіцяв завідувач, у четвер Володимира Вікторовича виписали.
— Ви зайдіть до мене за півгодини, я рецепт вам випишу. Історію хвороби терапевту в поліклініку передамо – сказав на ранковому обході Антон Сергійович.
Через 40 хвилин пенсіонер заходив у кабінет завідувача.
— Ось, Харченко, рецепт. Окремо написав, як приймати, не загубіть. І не чекайте до останнього, ледве, що звертайтеся в поліклініку. За вами донька заїде? – запитав, дивлячись на об’ємний пакет.
— Так, за півгодини забере сказала. Антоне Сергійовичу, буде у вас час мене послухати?
— Хм. Про що?
— Не звик я в чужі справи лізти, але свербить розповісти вам. Може, стане в пригоді моя історія.
— Якщо не довго, Володимире Вікторовичу, – завідувач злегка зажурився: слухати не хотілося, але старого ображати теж.
— Я не затримаю, казки складати не вмію – запевнив його Харченко, – краєм вуха чув про вашу історію з педіатром. Ви не думайте, я чуток не збираю. Але чи жарт майже місяць лежу, мене тут уже за свого тримають, уваги не звертають і тріплються.
Антон Сергійович насупився, став водити ручкою по порожньому рецептурному бланку.
— Ну і?
— З порадами лізти не буду. Історію свою розповім, а ви вже самі вирішуйте, як вам бути.
— Сідайте, Харченко, – втомлено зітхнув лікар, – я вас слухаю
— Мені було 35, коли я з Іриною, з дружиною моєю, познайомився. Приказку знаєте: хочеш жити вмій крутитися. Ось, я і вмів. Добре крутився, і жив добре. Для тих років непогано «упакований» був: гроші, автівка, одягався непогано. А Іринка – вчителька в школі, їй важко було, грошей вічно немає. Та ще й доньку-п’ятирічку одна ростила. Але якось ось зійшлися ми з нею. Подобалося мені, що не схожа вона на моїх колишніх жінок, освічена, спокійна, розумна. Від мене нічого не вимагала, на життя не скаржилася. Якось звик я до неї. Хто і де батько дитини не питав, але поводився зарозуміло, чи що. Пишався тим, що грошима їм допомагаю, говорив друзям, мовляв, кому вона потрібна, крім мене, з дитиною.
Був неабияк поважним, благодійником себе вважав. А батько мій, на такі розмови сказав мені одного разу: «Це не ти її з дитиною взяв. Це тебе, самотнього, в сім’ю прийняли». Я тоді його не зрозумів, відмахнувся. Одружуватися не поспішав, не хотів на свої плечі їхні турботи вішати. Адже поки що просто ходжу до неї, можу грошима допомагати, а можу й не допомагати. А одружитися – це вважай вже зобовʼязаний їм всим. І, Оксанка, дочка її, мене напружувала – дівчисько гарне, веселе, але все ж таки не рідне. Вона до мене тягнулася, мабуть, батьківської любові не вистачало, а я цурався. Як уявляв, що до кінця життя мені її терпіти, так і туга на мене нападала, і я все тягнув з одруженням. Ірина іноді влаштовувала мені прочухана, але пошумить, та вгамується. А я і кинути її не міг, і Оксана мене зупиняла. Ну не хотів я бути батьком чужої дитини!
А потім, у 1998 році мене посадили. Під градусом потрапив в бійку, розійшовся зайвого наробив. Дали три роки. Коли на суді вирок озвучили, Ірина заплакала, а я подумав: “Ну все, не дочекаєшся ти мене. Навіщо я тобі потрібен?”
Вона б і не дочекалася, якби не Оксанка. Почала мені вона листи писати. Їй тоді вже 8 було, школярка. Усі три роки писала, уявляєте? Щомісяця по два листи, а в канікули і по три. Я цих листів чекав більше, ніж від матері рідної. Та що я, вся камера їх чекала. Вони такі чисті, наївні були. Жодного слова брехні в них, усе як є: і про дощ на дворі, і що хтось за косичку смикнув, і про випадкову двійку. І кожен лист закінчувала: «дядьку Володя, ти повертайся, ми тебе чекаємо».
Одного разу обмовилася, що якийсь дядько картоплю їм копав, хотіла, щоб я порадів за них, не переживав, що їм важко. Я ці рядки разів 100 перечитав, кулаком стіну бив. А потім заспокоївся: яке я право мав ревнувати? Хто я їй? Адже не чоловік, сам так вибрав!
Пообіцяв собі, що вийду і одружуся з нею. Не погодиться, вмовляти, благати буду. Сама вона мені теж писала, теплі листи, ніжні. Але рідко. Воно й зрозуміло – ніколи їй було. Часи були важкі. Вам не зрозуміти, ви тоді хоч і були вже на світі білому, але ж годувати сім’ю, тягнути лямку не вам, батькам довелося. А вам тільки спогади. «Лихі 90-ті» як модно зараз говорити. Для молодих, як ви, – це романтика, для старих, як я, – гонка на виживання.
Так ось про що я. Вийшов я вже в іншому столітті, на початку 2001 року. Ірина з Оксанкою зустріли мене, дочекалися. Оксані, було вже 11, велика зовсім. Ірині я запропонував розписатися, але не тиснув, не всяка захоче за відсидівшого заміж виходити. А вона заплакала, каже: «я цих слів п’ять років чекала». Із РАЦС вирішили почекати, поки я на роботу не влаштуюся, щоб було на які гроші стіл накривати. А жити вирішили разом відразу, в її квартирі. Я ж сам із батьками так і жив до цього часу.
Почав я роботу шукати, ось тут знову мало не зламався. Нікому я виявився не потрібен. До старих дружків сам вирішив не повертатися, знав, що затягне назад, а мені вже п’ятий десяток пішов. На біса мені це? Але більше мене ніде й не чекали. Нормальним мужикам роботи немає, а вже такого хто візьме? Навіть двірником відмовили, усяких приїжджих беруть, а своїх немає, сидів тому що.
Два місяці я шукав роботу, у місті жодного підприємства не залишилося, де б я не побував. Одне й те саме. І не витримав, напився. Я як вийшов – ні краплі в рот не брав. А тут така туга навалилася.
Як до дому дійшов не пам’ятаю. Вранці прокинувся – нікого, тільки сумка з лахміттям моїм, а на ній записка «Йди». Я і пішов, куди ж подітися?
Дві ночі в підвалі ночував, не пив, ні. Удень роботу шукав, умиватися на вокзал ходив. Увечері недалеко від будинку Ірини тинявся, щоб зустріти, порозумітися. Її не побачив, а Оксанку зустрів.
Кинулася вона до мене на шию, плаче. Доросла вона стала, все розуміє. І мене їй шкода і матір. “Мама другий день плаче – каже – вночі, щоб я не бачила. Дуже ти її, дядьку Володя, образив». Сам знаю ж, а як виправити не знаю.
Оксана мені й запропонувала на дачі в них пожити, до літа, а там може мама відійде. Як їй ця думка в голову прийшла? Не знаю. Але якщо не дача, напевно, недовго я в підвалі протримався б, Антоне Сергійовичу. Повернувся б до друзів своїх, до батьків, пити почав би.
А на дачі будиночок занедбаний, паркан похилений, у саду роботи багато. Уже квітень на носі, скоро й садити час настане.
Дачне селище сім’я одна охороняла, жили поруч. Я з ними поговорив, вони мене двічі на день годували, а я на підсобних у них був: дрова наколоти, за худобою прибрати. Господиня раз на тиждень одяг мені прала. Хороші люди були, здружилися ми.
На вихідних попросив у господаря інструменти й дачу Іринки почав упорядковувати. Він мені ще й матеріал непотрібний підкинув.
В травні приїхала вона на ділянку, а тут я, молотком стукаю. Дивиться на мене, мовчить, а очі повні сліз. Загалом, поплакали обидва, поговорили. Вирішили ще раз почати.
Якби не Оксанка, то, може, і прогнала б вона мене. “Але – каже – і дня не минає, щоб вона тебе не згадувала. Просить мене: пробач його, мамо, хороший він. Вже не знаю, чого вона так прилипла до тебе».
А мені самому це дивно, рідною вона мені стала, стільки тепла вона дала мені. Не знаю, чи дають рідні стільки. Як ангел хранитель мій. Її віра мене і підтримувала. Я ж усі її листи зберіг. І коли туга накочувала, перечитував. І жити хотілося, що б не підвести, не обдурити дівчину.
Потім Ірина допомогла мені на роботу в її школу влаштуватися, спершу підсобним, а через кілька років і завгоспом. Зажили спокійно. Коли Оксані прийшов час паспорт отримувати, вона запитала: “Дядьку Володя, можна я по батькові твоє візьму? Не хочу бути Андріївною, Володимирівною хочу». Як хлопчисько розревівся я тоді. Не дав Бог дітей рідних, зате Оксанку дав. Пропав би я без неї, і в вʼязниці, і потім не знаю, куди завела б крива.
У 2010 Ірини не стало, прогледіли пневмонію, за тиждень згоріла. Залишилися ми з Оксанкою самі, підтримували одне одного, як могли, підбадьорювали.
І ось, Антоне Сергійовичу, немає в мене, крім неї, жодної рідної душі більше в цьому світі. Усіх поховав. А як уявлю, що б я без неї робив, так вити хочеться від страху.
Вона заміж вийшла кілька років тому, і через півроку дай Бог онук у мене буде. І, чи вірите, чи ні, найщасливіший я на світі.
Грошей не зашибаю як у молодості, жінки давно на мене не дивляться. Зате такий спокій на душі. І відчуваю, що потрібен я їй, у неї ж теж із рідні тільки я залишився.
Прийде часом до мене, сидимо удвох, сумуємо, поговоримо трохи, і легко стає. У них, молодих, адже всяко буває, я не лізу. Але не дай Бог, хто образить мою Оксанку – приб’ю.
І ось судіть самі рідна вона мені дочка, чи не рідна та Богом дана. Правий був батько: не я її з дитиною взяв, а мене самотнього в сім’ю прийняли.
* * *
Замовкли обидва. Антон Сергійович слухав уважно, кусав губу, про щось думав. У Харченко задзвонив телефон:
— Іду, Оксаночко, іду, донечко. Ну, Антоне Сергійовичу, до побачення. Хороша ви людина, але сподіваюся, у цих стінах не зустрінемося більше.
— До побачення, Володимире Вікторовичу. Одужуйте, – потиснув йому руку завідувач.
* * *
Підійшов до вікна, дочекався, поки пенсіонер з’явиться в дверях. Харченко вийшов, з машини одразу ж вискочила дівчина, забрала в нього сумку і закинула в багажник. Обійнялися, над чимось посміялися і поїхали.
— Алло, привіт, Танюшо. Як ти? Пообідаємо разом? В мене є до тебе розмова…
