Мені 28 років, чоловікові 29 років. У шлюбі 6 років, є 2 сини, старшому 3 роки, молодшому 1 рік.
Чоловік мій у ранньому віці втратив батька, свекруха більше не вийшла заміж і виховувала його сама. Вона зараз сама визнає, що надто тремтіла над ним і шкодувала, часто вирішувала все за нього, тому він виріс лінивою і невпевненою в собі людиною.
Я теж у 20 років, коли ми познайомилися, не була господинею на всі руки, але з віком та появою дітей волею неволею на тебе ліг і тягар відповідальності за них.
Я втомилася тягнути все поодинці, весь побут на мені, якщо захворіли діти, то це мої проблеми, щось зламалося, я маю полагодити або знайти того, хто це зробить. Якщо трапляється якась біда, то я переживаю це самотужки.
На п’ятий день після весілля в мене не стало бабусі, дуже дорога і близька мені людина. Увечері цього ж дня чоловік поїхав на корпоратив, зі словами, що за нього заплачено.
Через рік сімейного життя у мене трапився зрив, чоловік у цей час поїхав на сесію. Для мене це здавалося кошмаром — перша дитина, я боялася, що ніколи не зможу більше виносити та мати дитину.
Чоловік не приїхав із сесії навіть у вихідні, бо це дорого. А мені так потрібна була його підтримка.
Зараз я розумію, що він не був готовий ні до сімейного життя, ні до появи дітей. Він їх ніби й любить, але іноді мені здається, що він любить лише себе.
Потрібно просити його погратись з дітьми, зводити нас кудись. Довелося вчити його, привозити дітям і мені щось із поїздок.
Раніше він спокійно міг купити в магазині щось смачне тільки собі, з’їсти вдома всі фрукти або вм’яти останні солодощі. Мені довелося вчити його, що вдома є діти, і їм це теж потрібно.
І в мене не вкладається у голові, як він не розуміє таких елементарних речей. 30 років, а в голові тільки, як у танки погратись і на дивані полежати. Щоб він щось зробив, треба виклювати йому мозок.
А я втомилася, не хочу нікого змушувати бути хазяїном, чоловіком, батьком. Хочеться хоч іноді побути слабкою та беззахисною, а я відчуваю себе бій-бабою, на якій усе тримається.
Я ніби втратила себе, раніше до мене тяглися люди, я була авторитетом, прикладом для багатьох. А зараз сиджу в чотирьох стінах з дітьми і почуваюся нещасною нікчемністю.
Я навіть уже не розумію, люблю я чоловіка чи ні. І без нього життя не уявляю, але й з ним уже не можу, сили немає. Він у мене перший і єдиний чоловік, навіть не замислююся про стосунки з кимось.
Але й тягнути таку дорослу дитину (сьогодні він мені дорікнув, що він гроші заробляє, на які ми живемо, хоча моя допомога на дитину трохи менша за його зарплату). Я втомилася, хочеться рівноправного партнера. Не знаю як мені бути.
