— Іринко, ти чого там копаєшся? – пролунав із передпокою нетерплячий голос Павла. – Запізнимося ж!
— Іду-іду-іду! – Ірина востаннє критично оглянула себе в дзеркалі, поправила пасмо, що вибилося, і зітхнула. Двадцять п’ять років… Срібне весілля Любки. Хто б міг подумати?
Вона пам’ятала, наче вчора: шкільний двір, дзвінкий сміх подружок, і Любка – перша красуня класу – гордо крокує в новеньких імпортних чобітках. «З Югославії!» – хвалилася вона тоді, а вони з дівчатами заздрісно зітхали.
— Ну ти там заснула чи що? – Павло зазирнув у кімнату, і його відображення з’явилося поруч із її власним у дзеркалі. – О, яка краса! – він підморгнув їй, і зморшки-промінчики розбіглися від його очей.
— Та ну тебе, – махнула рукою Ірина, але усмішка вже торкнулася її губ. – Сам он краватку криво пов’язав.
— А, – він недбало смикнув вузол, – подумаєш! Не на виставу йдемо.
Ірина похитала головою, підійшла і почала поправляти краватку. Від Павла пахло смачними парфумами – тим самим, яким він душився ще в школі. Пам’ять послужливо підкинула картинку: випускний вечір, задуха в актовій залі, і Пашка – скуйовджений, червоний від хвилювання – перегороджує їй шлях у коридорі.
— Підеш за мене?
— Що?! – вона тоді мало папку з характеристиками не впустила. – Ти при своєму розумі? Я в інститут вступати буду!
— Одне іншому не заважає! – він уперто зсунув брови. – Вступиш, і весілля зіграємо.
— Та ти… – вона задихнулася від обурення, – ти ж двієчник! Хуліган! Ти навіть слово «коридор» правильно написати не можеш!
— Подумаєш, «калідор»! – він знизав плечима. – Зате я тебе люблю. По-справжньому.
— Усе, готово, – Ірина зачепила піджак чоловіка і мимоволі посміхнулася спогаду. – Поїхали, а то справді запізнимося.
У машині Павло увімкнув радіо, і салон заповнили знайомі з юності мелодіями. Ірина прикрила очі. Любка тоді з розуму сходила за цими піснями…
— Пам’ятаєш, як ти мене на випускному шокував? – запитала вона, дивлячись на профіль чоловіка.
— А то! – усміхнувся Павло. – Ти ж мене мало портфелем не огріла.
— Треба було огріти, – проворчала вона. – А то он, розійшовся…
— І правильно що розійшовся! – він простягнув руку і стиснув її долоню. – А то упустив би такий скарб.
Ірина фиркнула, але руку не відняла. Згадалося, як Любка крутила пальцем біля скроні: «Ти що, зовсім здуріла? Він же таблицю множення не знає! Про що ти тільки думаєш?»
А вона й справді не думала. Бо коли Павло приходив до неї на роботу в бібліотеку з величезним букетом бузку («Сам рвав! О п’ятій ранку встав!»), коли забирав її із занять в інституті під проливним дощем із величезною парасолькою («Щоб ти не промокла»), коли захищав від п’яного бешкетника в автобусі… Тут було не до думок. Серце саме вирішувало.
— А пам’ятаєш, як ти мені пропозицію робив? По-справжньому? – вона повернулася до чоловіка.
— Ні, – він зосереджено стежив за дорогою. – Склероз.
— Брехун! – вона легенько ткнула його в бік. – Усе ти пам’ятаєш.
Звісно, пам’ятав. Це було через півроку після випускного. Жовтень, перший сніг, і вона виходить з інституту після вечірніх занять – втомлена, замерзла. А там Павлик. Стоїть, переминається з ноги на ногу, червоний ніс стирчить з-під шарфа.
— Ти чого тут?
— Та ось… – він дістав з-за спини пом’ятий букет айстр. – Це тобі.
— Павлику…
— Іро, – він раптом схопив її за руки, впустивши квіти в сніг, – я все розумію. Я недолугий. Я «калідори» і «каклети» говорю. Я в інститут не вступив. Але я тебе люблю. І я… я вчитися буду! У технікум піду, на вечірнє. І працюватиму. У мене вже є місце на заводі. І я…
— Павле…
— Що?
— Я згодна.
— На що? – він розгублено заморгав.
— Піти за тебе.
Ресторан «Чайка» зустрів їх гулом голосів і дзвоном келихів. Любка розстаралася – зал прикрашений сріблястими кулями, на столах – крохмальні скатертини, живі квіти у високих вазах.
— Іринка! – пролунав верескливий вигук, і до них підлетіла сама винуватиця торжества. – Нарешті! А ми вже зачекалися!
Любка, як завжди, сяяла: срібляста сукня до підлоги, хитромудра зачіска, помітний макіяж. Поруч із нею крокував Колюсик – увесь такий інтелігентний, у модному костюмі і з метеликом.
— Ніколя, – представився він Павлові, простягаючи випещену руку.
— Павло, – буркнув той, потискаючи її. – Усе випендрюєшся, Колько?
— Фі, як грубо, – поморщився Микола. – Чверть століття минуло, а ти все такий самий… чоловʼяга.
Ірина відчула, як напружився чоловік, і поспішно взяла його під руку: – Ходімо, знайдемо наші місця.
За столом зібралися старі знайомі – однокласники, друзі молодості. Хтось погладшав, хтось посивів, але все ті ж іскорки впізнавання спалахували в поглядах: – Пам’ятаєш? – А як же!.. – А пам’ятаєш, коли…
— Увага, дорогі гості! – Колюсик встав, постукуючи виделкою по келиху. – Я хотів би виголосити тост. Як казав Лафонтен…
Паша закотив очі: – Почалося…
— … любов подібна до зірок на небосхилі, – вимовив Микола. – Ось, наприклад, якщо вийти зараз на балкон, можна побачити сузір’я Великої Ведмедиці. Її головні зірки – Аліот і Дубхе…
— Подумаєш! – фиркнув Павло. – Черпак із ручкою, тільки й усього.
По столу прокотився смішок. Колюсик почервонів: – Ось вона – різниця між культурною людиною і… – він багатозначно замовк.
— І ким? – примружився Павло. – Договорюй уже.
— Павлику, – Ірина стиснула його руку під столом. – Не треба.
— Та годі тобі, Іро! – він перехилив чарку. – Нехай скаже. Я ж знаю, що вони завжди так думали. Що я – неук, недолугий. Що не відповідаю тобі
— Що?! – Ірина різко встала. – Павле Сергійовичу, а нумо вийдемо!
На балконі було свіжо. Павло звично накинув піджак їй на плечі: – Замерзнеш…
— Ти що це влаштував? – вона розвернулася до нього. -Який недолугий? Двадцять п’ять років разом прожили, а ти…
— Вибач, – він обійняв її, уткнувся носом у маківку. – Просто… Бісить він мене. Зі своїми зірками, з французами цими…
— А по-моєму, це він біситься, – усміхнулася Ірина. – Пам’ятаєш, як ти нашу Ганну в садок на санчатах возив? У будь-яку погоду?
— Ну так, – знизав плечима Павло. – А що такого?
— А те, що Колюсик свою Оленку тільки на машині. І тільки коли погода хороша. А як багнюка чи сніг – так «я зайнятий, люба, відведи сьогодні Оленку ти».
Паша хмикнув: – Та ну його… Слухай, а пам’ятаєш, як я Ганнусі пісеньки співав? Про трактор?
— Трахтор, – передражнила вона. – «Трахтор в полі дир-дир-дир, ти за мир, и я за мир!»
— Во-во! – розплився в усмішці чоловік. – А вона як заливалася! Пам’ятаєш?
Звісно, вона пам’ятала. Як не пам’ятати їхні вечори: Ганнуся на колінах у батька, він їй казки розповідає, пісеньки співає. Саморобні, кострубаті – але з такою любов’ю! А вона, Ірина, на кухні порається й усміхається, слухаючи їхнє бурмотіння…
— Гей, молодь! – на балкон визирнула Любка. – Чого розсілися? Танці починаються!
У залі вже звучала музика – щось повільне, з їхньої молодості. Павло галантно вклонився: – Дозвольте запросити?
— Ти ж не любиш танцювати, – усміхнулася Ірина.
— Зате тебе люблю, – він притягнув її до себе, і вони закружляли серед інших пар.
Ось так завжди – за двадцять п’ять років жодного разу не був на корпоративі, не ходив на дні народження її колег («Що я там робитиму? Тільки ганьбитиму тебе…»), а тут – будь ласка, танцює. Для неї.
Повз пропливли Любка з Колюсиком. Вона – з ідеальною поставою, він – із пихатим виглядом знавця бальних танців.
— Дивись, як треба! – голосно прошепотів Микола, проходячи повз. – Раз-два-три, раз-два-три…
— Та хоч раз-два-сім, – пробурчав Павло. – Головне, щоб у такт серця.
Ірина притулилася щокою до його плеча. Згадалося раптом, як він, зовсім молодий, прибіг до неї на роботу серед дня: – Іринко! У нас вийшло! – Що вийшло? – Я технікум закінчив! Ось, дивись – диплом!
Як вона тоді пишалася ним! А Любка тільки стиснула губи: – Подумаєш, досягнення. Ось мій Коля – кандидат наук!
Музика стихла. Почалися конкурси, тости, привітання… Ірина крадькома поглядала на годинник – завтра рано вставати, а кінця-краю не видно.
— Втомилася? – шепнув Павло. – Давай потихеньку змотуватися?
— Незручно якось…
— Та годі! Дивись, уже половина розійшлася.
І справді – народу помітно поменшало. Вони почали прощатися.
—- Куди ж ви? – сплеснула руками Любка. – А торт?
— Вибач, люба, – Ірина чмокнула подругу в щоку. – Завтра на роботу…
— О, як усе серйозно! – хмикнув Коля. – Прямо передовики виробництва!
Павло сіпнувся було, але Ірина стиснула його лікоть: – Ходімо, рідний. Дощ ніби починається…
На вулиці й справді моросило. Асфальт вкрився калюжами, що відбивали вогні ліхтарів.
— Обережно, люба! – пролунав голос Миколи. – Може, викликати таксі? А то промочиш туфельки…
— Ой, і справді! – Любка злякано зупинилася перед калюжею. – Коленько, що ж робити?
— Хвилиночку! – він заметушився вздовж калюжі. – Може, там є прохід… Або дошку знайти…
Павло мовчки підхопив Ірину на руки.
— Ти що?! – охнула вона. – З глузду з’їхав? Спина ж!
— Не сперечайся, – пробасив він, крокуючи через калюжу. – Я ж тебе не в колгосп кликав, а заміж. Значить, повинен носити на руках. До кінця життя.
До машини вони дісталися вимоклі, але щасливі. Павло посадив її на переднє сидіння, дбайливо закутав піджаком.
— Знаєш, – сказала Ірина, дивлячись, як він заводить мотор, – але ж вони нам заздрять.
— Хто? – здивувався він.
— Любка з Колюсиком. Він може хоч усього Лафонтена напам’ять знати, а вона – хоч у діамантах купатися… А справжнього щастя в них немає.
— Це якого ж? – усміхнувся Павло.
— А ось такого, – вона поклала голову йому на плече. – Коли чоловік через калюжі носить. Коли доньці пісні про трахтор співає. Коли не соромиться сказати «калідор» і «каклети», зате любить усім серцем…
Він увімкнув двірники, і по склу затанцювали сріблясті доріжки дощу. Десь там, за хмарами, ховалася Велика Ведмедиця – та сама, про яку Колюсик міркував так науково.
«Але ж Павлик має рацію,» – подумала Ірина, засинаючи під гудіння мотора. – «Просто черпак з ручкою. Тільки мій черпак – найкращий. Діамантово-платиновий».
***
Через тиждень Любка зателефонувала поскаржитися: – Уявляєш, мій Коля знову у відрядження поїхав! Каже – симпозіум важливий…
— А мій учора кран на кухні полагодив, – усміхнулася Ірина. – І пельмені наліпив. Каже – скучив за домашньою їжею.
— Везе тобі…
— Везе, – погодилася вона. – Тільки це не везіння. Це кохання.
У передпокої грюкнули двері – повернувся Павло. Вона почула, як він звично роззувається, щось наспівуючи собі під ніс.
— Ну, бувай, – швидко сказала вона в слухавку. – Мій черпак прийшов.
— Що? – не зрозуміла Любка.
— Щастя моє прийшло, – розсміялася Ірина. – Справжнісіньке.
