— Мариночко, даруй, але я приїхати ніяк не зможу. Ну, от так сталося. Зранку, коли вітала тебе, все було добре, а зараз Катерина зателефонувала, — Віра Федорівна пояснюється з донькою.
Вона знає: Марина очікувано образиться, наговорить знову неприємних слів, але як Вірі Федорівні вчинити інакше?
— Ах, так, звісно, Катерина знову подзвонила! Хто б сумнівався, що любляча бабуся і свекруха тут же полетить на порятунок! Мамо, а нічого, що в твоєї доньки ювілей? Ресторан замовлено, гості будуть?
Ти про це знала за місяць і запевняла, що вже моє 45-річчя ти ніяк не пропустиш? Що змінилося, мам? Катерина зі своїми дітьми не в змозі дати собі раду? І ти до рідної доньки не зможеш навіть на кілька годин заїхати? Ти вже килимком готова стелитися перед невісткою, так, мамо? На доньку тобі абсолютно начхати?
— Маринко, ну ти ж знаєш, Славко у відрядженні, свати далеко. Вони ж лежать там усі, як я можу…
— А я можу? Ювілей, на якому не з’являться ні мати, ні брат? Дякую, мамо, за вітання, — і в слухавці почулися короткі гудки.
Віра Федорівна сумно подивилася на телефон: пробувати передзвонити немає сенсу. Марина тепер її заблокувала. Орієнтовно — на кілька тижнів. Дочка ображається. І шкода її до сліз, і інакше — ніяк.
У Віри Федорівни двоє дітей: Марина, якій виповнилося 45, і син, йому 37. У доньки нині немає сім’ї. Зовсім. Ні чоловіка, ні дітей. А в сина — дружина, донечці вісім років, синочку майже два рочки.
І Катерина, так звуть невістку, зовсім не винна в тому, що в неї діти з’явилися, а в її зовиці — ні.
Марина вийшла заміж у 23 роки, по любові, ще студентській, мало не з першого курсу зустрічалися.
Діток свідомо в перші роки не хотіли, ретельно оберігаючись. Хотілося зробити кар’єру, вирішити питання з власною оселею і взагалі — стати на ноги, подивитися світ.
Віра Федорівна вважала, що це правильно, знаєте. Яка користь із того, що вона дала життя Маринці в 20 років? Що побачила в молодості, крім горщиків, пелюшок і матеріальних проблем?
Тоді важкі роки були. Втім, коли вони були легкими?
Дев’яності її чоловік взагалі не витримав — спився стрімко й остаточно, спочив від серцевої недостатності, коли молодший син ще до садочка ходив.
Років через шість після одруження Марина з чоловіком наважилися на маля: час. Купили на той час однокімнатну, після декрету мріяли про власну двокімнатну. Зять Віри Федорівни кар’єру будував, з’явилися успіхи і в Марини.
Успіхи з’явилися, а дітки — ні. Дочка лікувалася, обстежувалася, кілька років тому навіть зважилася на ЕКЗ — нічого. Очікуваної дитинки так і не сталося. Перші роки зять ще оптимістично казав, що діти в них неодмінно будуть, потім став говорити, що люди чудово живуть і без дітей, а тоді пішов до жінки, що чекала від нього дитину.
— Незадовго після того, як вони відзначили 20-річчя спільного життя, — хитає Віра Федорівна головою. — Відсвяткували, а донька знайшла листування й фото його нової пасії з животом у телефоні.
— Я не збирався тебе кидати, — виправдовувався чоловік. — Жили б і далі. Подумаєш, дитина на стороні, всього лише. Так, я хотів завести дитину. Це ж ти не можеш, а не я. Чому я повинен був позбуватися власного продовження?
Марина «жити далі» зі зрадником не захотіла.
А колишній чоловік і зараз живе з тією самою жінкою та їхньою спільною донькою. Щасливий, судячи із соцмереж, де активно постить фото своєї нової родини.
На їхній 20-й річниці, яку теж у ресторані відзначали, Віри Федорівни теж не було.
Невістка якраз за десять днів до свята народила онука, її виписали, а в неї температура підскочила — забрали швидкою, вже сепсис починався, ледве встигли.
Не догледіли щось лікарі, той день, що змінив усе, був непростим. І Марина тоді теж образилася на матір.
— Тобі невістка й онуки дорожчі за доньку. З дітьми чудово впорався б і мій брат, могла б і заїхати на годинку!
Онуків Віра Федорівна дуже любить. І невістка в неї непогана: не ниє, у першій і другій відпустці для догляду за дитиною ще й підробляти примудрялася. Молоді живуть скромно, працюють, ростуть діток. Син нещодавно роботу змінив, тепер мотається по відрядженнях, зате грошей платять більше.
Але сестру в матеріальному плані він, звичайно, не наздожене. У Марини після розлучення і продажу спільної з чоловіком двокімнатної з’явилася трикімнатна, з вітальнею, спальнею та кабінетом.
Кредит сплачує, щоправда, але не особливо його помічає. Хороша посада, купа друзів і зв’язків, можливості відпочивати на повну котушку. Колишній зять живе куди скромніше.
— Кожні три місяці за кордон літає, машину нещодавно змінила, хоча попередня була куплена після розлучення, їй і двох років не було, — каже Віра Федорівна. — Ювілей собі влаштувала в престижному місці. Одягнена вся з голочки, а щастя немає. Мені дуже її шкода, але те, як вона сприймає дружину брата та його дітей — це жах жахливий. Я розумію, образливо, що в Катерини вийшло, а в неї ні, але хто ж винен? Доля.
— Народжували, а ти няньчиш? — презирливо може сказати Марина.
Вона матір у вересні кликала із собою на відпочинок, але Віра Федорівна не поїхала — онучка пішла в перший клас, онук малий, брат у роз’їздах, куди вона від них?
Марина образилася: вічно мати вибирає невістку й онуків, а не себе і доньку.
У день ювілею жінка вранці ще подзвонила доньці, привітала, підтвердила, що буде, донька сказала, що таксі мамі викличе.
А потім подзвонила Катерина: у самої ангіна, температура під 40, донька теж хворіє, мабуть, зі школи вона вірус і принесла, синочок також якийсь кволий, а чоловік приїде лише через три дні.
— І що мені було робити? Кинути невістку й онуків? Нехай помирають самі? — каже жінка. — Катерина то й діло в сон провалюється, їй самій не до себе. Якщо щось трапиться — може й не помітити, а онук у нас завжди починає хворіти різко й одразу з гострої фази. Швидку можна просто не встигнути викликати.
Маску наділа, щоб самій нічого не підхопити, і поїхала. Який мені ювілей? Спробувала Марині сказати, що окремо з нею відзначу, коли син повернеться — вона мене й слухати не стала.
Тепер, доки не розблокує й не зателефонує мені сама — до неї не докричишся. Завжди так. Нібито й доросла людина, а ревнує й ображається, як маленька.
Віра Федорівна не вважає, що вона доньку любить менше, ніж невістку. Просто ситуація така: йдеться про тих, хто ще не може про себе подбати самостійно.
А Марина цього не розуміє. Адже не сама ж вона в цьому ресторані сидить, подруг купа, друзів… Чи так уже необхідно, щоб мати була поруч?
— Я взагалі вважаю, що це справа принципу, — каже Віра Федорівна. — Якби я сама занедужала, то донька сприйняла б усе спокійно: — Ах, неважливо почуваєшся, ну полеж, одужуй, — а тут — істерика на рівному місці.
Отак воно й буває, коли в житті доводиться вибирати між двома важливими обов’язками: відсвяткувати радісну подію з дорослою дитиною чи підтримати родину, де малі потребують невідкладної допомоги. Часто вибір цей очевидний, але чомусь у серці все одно залишається гіркота.
А ви як гадаєте, любі наші читачі, чи зможе Марина колись прийняти, що любов матері не ділиться, а розподіляється там, де вона потрібна найбільше, як вода для спраглої землі?
