Ревнощі його іноді переходять усі межі, наприклад, спимо вночі, у мене завжди на ніч телефон на беззвучному режимі, а вранці він мені пред’являє, що мені хтось нібито вночі писав, хоча навіть якби й писали, він би цього ніяк не почув, ми почали часто лаятись, у нас зовсім різні цілі та бачення життя, різні смаки, ніби ми взагалі з різних планет, але як чоловік він добрий: не п’є, не гуляє, завжди допоможе, потримає, і видно, що дійсно любить

Мені 30 років, чоловікові 42 роки, маю дочку від першого шлюбу (7 років). Одружені ми 2 роки, до шлюбу були разом рік.

Поки ми просто зустрічалися, все було добре, ніяких сварок, хоча я помічала, що в нього проскакують якість не зрозумілі ревнощі (приводу не давала), але чесно зізнатися ігнорувала це, оскільки сама по собі він людина хороша, турботлива і любить.

Але після шлюбу я почала помічати, що він не може налагодити контакт із моєю дочкою (до шлюбу ми разом із ним не жили). Вони постійно лаються, він мене постійно ревнує, хоче, щоб весь свій вільний час я приділяла тільки нашій сім’ї та йому, друзів у мене не повинно бути.

Ревнощі його іноді переходять усі межі, наприклад, спимо вночі, у мене завжди на ніч телефон на беззвучному режимі, а вранці він мені пред’являє, що мені хтось нібито вночі писав, хоча навіть якби й писали, він би цього ніяк не почув.

Ми почали часто лаятись, у нас зовсім різні цілі та бачення життя, різні смаки, ніби ми взагалі з різних планет, але як чоловік він добрий: не п’є, не гуляє, завжди допоможе, потримає, і видно, що дійсно любить .

Але я чомусь поряд з ним почуваюся не дорослою дівчиною, а дитиною, ніби він мій батько, намагається виховувати, наставляти, постійно каже, як мені буде краще, він хоче, щоб усе було так, як хоче він!

Розлучатися не хочу, але й розумію, що я абсолютно нещаслива з ним. Ось не знаю що робити.