Я відчуваю свою провину у тому, що не стало близької людини. Рік тому познайомилась із дуже цікавим чоловіком, ми майже одних років (мені 50). Він уже не жив сімейним життям майже рік, дружина його вигнала (начебто розлюбила), і довелося йому зняти окремо житло собі.
Він завзято почав доглядати за мною, зустрічав, гуляли щодня, багато спілкувалися, пішли сповідалися в перший тиждень і причастилися, через два місяці почали жити разом з урахуванням, що якщо між нами буде все добре, то через пів року одружимося.
Через пів року він сказав, що не готовий, що одружимося через рік, бо визначитися треба. Ми встигли тільки його хрещення прийняти, коли я дізналася, що у нього проблеми з серцем і намагалася всіляко його записати і до інших лікарів, крім тих, у яких щороку він проходив лікування.
Він всіляко відмовлявся, посилаючись на своїх лікарів, і через 8 місяців знайомства він помер рано вранці швидко, за 10 хвилин. Я знала, що він не хотів операції робити, ще 6 років тому відмову дав, і коли він почав один винаймати житло, то закинув усі 6 видів ліків, які мав приймати щодня.
Я не знала, які це ліки, я не лікар, просто мешкав останній рік зі мною, як йому хотілося, без лікування. Тепер я думаю, що якби ми не жили разом, якби я дала відмову на спільне життя, ймовірність, що він міг подумати про своє лікування, чи всіляко намагався б повернутися до дружини, зросла б.
Може він якось умовив би її. Тоді я зараз не пережила б це горе з його смертю, адже за 8 місяців я його полюбила і звикла до нього. Але, на жаль, його більше немає, а мені не дає спокою думка, що його немає, і що я в цьому винна.
