— Колю, та як же ти можеш так до нас ставитися?! — мати Миколи кричала в слухавку так, що Аліна, яка сиділа поруч із чоловіком, чула кожне слово свекрухи. — Мамо, ми не можемо постійно підлаштовувати своє життя під вас зі Світланою. У нас своя сім’я!
А вся суперечка розгорілася через те, що кожен по-своєму уявляв ідеальний Новий рік. Ніна Дмитрівна поставила сина перед фактом: вони з його сестрою вирішили святкувати в нього вдома.
Коли ж Микола відповів, що в них із дружиною зовсім інші плани, мати спершу образилася, а потім і зовсім влаштувала скандал, прийшовши до них на поріг.
— Як тільки ця жінка з’явилася в твоєму житті, ти перестав матір поважати! — кинула свекруха Аліні. — Спілкуєшся з ріднею, наче з чужими людьми. Ти не маєш права відривати сина від сім’ї!
— Ніно Дмитрівно, я ніколи не втручаюся у ваші стосунки з Колею, — Аліна лагідно й спокійно всміхнулася. — Просто ми з чоловіком не любимо довгих застіль. Ми обов’язково завітаємо до вас наступного дня, привітаємо зі святом, принесемо гостинців!
— Не треба мені твоїх ласк! — відрізала свекруха. — Ми зі Світланкою хочемо провести свято з найближчими!
Микола з Аліною разом уже п’ять років, три з яких у шлюбі.
Стосунки з мамою в Колі завжди були непростими: вона любила повчати, критикувати й часто запитувала про внуків, хоча молоде подружжя поки насолоджувалося життям удвох і про поповнення в родині ще серйозно не задумувалося.
Вони працювали в одній компанії, там і познайомилися.
Коли стали на ноги, вирішили, що спершу хочуть побачити світ, набратися досвіду, назбирати на власне житло, а вже потім думати про все інше.
Новий рік для них був особливим часом — часом для двох, без шуму, метушні та нескінченних тарілок з майонезними салатами. Це вже минуле століття.
— Знаєш, я з дитинства не люблю цих великих обідів, — зізналася Аліна чоловікові ще перед їхнім першим спільним святом.
Вона згадувала, як у дванадцять років мати вже змушувала її цілий день стояти на кухні перед святами.
Поки друзі на вулиці грали в сніжки, Аліна чистила варену картоплю, яка липла до рук, терла буряки та нескінченно кришила салати.
Коли ж кухня закінчувалася, треба було прибирати в хаті та натирати посуд до блиску.
Тоді вона й заприсяглася: у її власному домі святкування будуть тільки для відпочинку та радості.
У Миколи була своя історія. У його родині грошей на пишні столи не завжди вистачало, тому на всі різдвяні свята вони зазвичай йшли до маминого брата.
— Мені теж не подобалося, — згадував Коля. — Саме на новий рік вже о дванадцятій я спати хотів, а дорослі гомоніли та співали до самого ранку.
Подружившись, вони вирішили, що ніякого насильства над собою не дозволять.
Тож святкували так, як підказувало серце. Одного разу навіть їздили в Карпати — каталися на лижах, їли фрукти в готелі й почувалися неймовірно щасливими.
Але Ніна Дмитрівна таку «свободу» вважала неповагою.
Родичі могли прийти без попередження, бо ж «до своїх запрошення не треба». Тому Микола з Аліною намагалися планувати все заздалегідь і часто просто їхали з міста, щоб уникнути несподіваних візитів. І якщо на Різдво їм вдалося втекти з дому, щоб не приймати гостей. То з новорічним святом було все складніше…
— А що це у вас у холодильнику миша повісилася? — запитала Світлана, сестра Миколи, завітавши на гостину. — Мама сказала зайти, перевірити, чи ви хоч до свята готові. — Світлано, ми гостей не чекаємо, тому й перевіряти нічого не треба, — відповів брат. — Як це «не чекаєте»? Ми взагалі-то до вас збираємося! Ти як одружився, то зовсім від рук відбився. — Це нормально, сестричко. У мене тепер своя сім’я.
Світлана була на п’ять років старша за брата, сама виховувала донечку й жила з матір’ю.
Микола з Аліною бачилися з ними щовихідних. Ніна Дмитрівна приносила онуку до них, щоб «Світланка відпочила», і Аліні доводилося цілий вечір стежити за непосидючою малою, яка так і норовила щось розбити або вивернути.
— Світлані треба роботу шукати, а в садочку місць нема, — бідкалася свекруха минулої суботи. — Пора б вам уже нам допомогти, рідня все-таки. Забирайте дитину на вихідні, а Аліні це буде за практику — навчиться з дітьми ладнати.
— Ніно Дмитрівно, мені практика не потрібна, я зі своєю молодшою сестрою з трьох років няньчилася, — м’яко, але твердо відповіла Аліна. — У нас на вихідні свої плани, вибачте.
Свекруха знову образилася.
Настав останній робочий день. Подружжя вирішило: 31 грудня гулятимуть центром міста, а потім все таки поїдуть знову в Карпати, на активний відпочинок. Забронювали на 2 січня.
Вранці вони заїхали до мами, привітали її, подарували подарунки й повернулися додому, щоб спокійно подивитися фільм.
— З прийдешнім, рідні! Микола відчинив двері й остовпів: на порозі стояла мати, Світлана й маленька племінниця. — Мамо, ми ж бачилися сьогодні! — А ми прийшли до вас святкувати. Хоч ви й не дуже гостинні, але ми ж свої, нам більше й піти нікуди. — Ми ж попереджали, що о десятій вечора їдемо в центр! — Ну, ти ж матір із сестрою на вулицю не виставиш у таку ніч?
Поки Микола з Аліною стояли, онімівши від такої нахабності, гості вже почали роздягатися й сперечатися, чи можна малій цукерки. Аліна відчула, як накочується втома.
Їй зовсім не хотілося сидіти всю ніч перед телевізором і слухати повчання.
Та й готувати було ні з чого — вони нічого не купували.
— Колю, збігай швиденько в магазин, купи всього, що треба, — скомандувала Ніна Дмитрівна. — А то холодильник порожній. — Мамо, я нікуди не піду. Ми не планували застілля.
— Ну, як хочете, а ми голодними сидіти не будемо. Дай грошей Світлані, вона сама сходить.
Микола грошей не дав — з принципу. Світлана похмуро пішла в магазин сама, а свекруха вже господарювала на кухні, витягаючи посуд із шаф. Повернувшись із продуктами, сестра кинула:
— Будеш мені винен! Останні копійки витратила, щоб навчити тебе, як родину зустрічати.
Тим часом маленька племінниця розбила скляну фігурку котика на комоді.
В хаті стояв шум, гам і аромат смаженої курки, від якого в Аліни вже паморочилося в голові. Коли ж вона зайшла в спальню, то побачила, що Світлана витягла з шафи її сукні.
— Аліно, ти в нас така модниця! Я хочу оце плаття надіти на Новий рік, ти ж не проти?
— Дуже навіть проти! Хто дозволяв ритися в моїх речах?
— Та чого ти сердишся? Я ж не в чужої людини взяла, а в дружини брата! Ми ж тепер як сестри!
Аліна відчула, що ще хвилина — і вона просто вибухне.
— Колю, або вони підуть, або я, — тихо сказала вона чоловікові. — У мене голова просто розривається.
— Ти права. Знаєш що? Поїхали в центр, як і планували. А вони хай святкують тут, якщо їм так хочеться.
Микола запропонував матері поїхати з ними, але Ніна Дмитрівна обурилася: на вулиці мороз, дитина застудиться! Мовляв, нормальні люди в таку ніч вдома сидять.
Тоді подружжя просто зібралося й поїхало. Вони гуляли всю ніч, випадково зустріли друзів, сміялися й зустріли ранок у чудовій компанії. Додому повернулися лише пообіді наступного дня.
У квартирі було порожньо. Родичі пішли, залишивши по собі гору брудного посуду у вітальні та перевернуту догори дриґом спальню — мабуть, дитина там «гралася».
Наступного дня зателефонувала Ніна Дмитрівна: сказала, що їм дуже сподобалося святкувати в Колі, навіть попри те, що господарі «втекли». Микола з Аліною пів дня відмивали квартиру.
— Знаєш, — сказала Аліна, витираючи останню тарілку.
— Я згодна їхати на роботу півтори години, але я хочу бути господаркою у власному домі.
— Я тебе зрозумів, — відповів Микола.
Вони поїхали на відпочинок, а повернувшись, почали шукати нове житло — в іншому районі, куди не так легко доїхати без попередження. Коли ж мати знову заговорила про візит, Микола спокійно пояснив: тепер вони чекають гостей тільки тоді, коли самі їх запрошують. А запрошувати рідню вони чомусь зовсім не поспішали.
Ситуація стара як світ, але Аліні дуже хотілося поділитися нею. Це одна з тих історій, яка нагадує нам: любов до рідних не означає, що треба розчинятися в їхніх бажаннях, забуваючи про себе.
Іноді найкращий спосіб зберегти мир у родині — це вчасно й твердо збудувати високий паркан навколо свого особистого простору.
